То, что было в ''Полковнике Рёдле'', обусловлено политической позицией. Венгры в неудачах австро-венгерской армии в 1914 гг. в Галичине обвинили украинцев. Нужно было как-то оправдать свои неудачи и в результате тиражировались слухи о русинском сговоре. В результате в концлагеря согнали как москвофилов, так и украинофилов. Пострадали и ''карпатские русины'' и русины-украинцы.
Самое интересное, что во время ''Весны Народов 1848-1849 гг.'' русины-украинцы выступили на стороне Вены против венгров:
Из ''Большой Истории Украины'' изданной в 1935 года в Львове : ''Селянське ополчення в 1848—49 рр.
Протиавстрійське повстання мадярів змобілізувало проти себе не тільки загрожену в своїх основах двоєдину монархію, але й увесь не-мадярський світ, що найшовся в межах «країв корони св. Стефана». Запротестували проти мадярської гегемонії хорвати, словаки, румуни, а південні словяне, під проводом Єлячіча станули на прю з мадярами, зі зброєю в руці. Рівночасно на мадярському пограниччю в Стирії, Долішній Австрії, Моравії та Істрії зорганізувалися добровольчі куріні, що мали охороняти ті краї перед інвазією мадярських повстанчих ватаг. В тій то концентраційній самооборонній системі, не забракло й організації українських сіл. Прикордонні округи — сяніцький, самбірський, стрийський, станиславівський та коломийський, змобілізували українське селянство в ополченські, напів військові відділи, що їх завданням було — спинювати натиск мадярських повстанців на Галичину, та не допустити до обєднання їх з повстанчими загонами поляків з цього боку Карпат.
Напади мадярських повстанців на прикордонні галицькі місцевости, почалися вже в листопаді 1848 р. але де далі, вони ставали частіші та нагальніші. Регулярні військові частини, яких більшість вимаршерувала з краю до Італії, не всилі були забезпечити Галичини й тому уряд попав на думку використати для тієї мети українських, прикордонних селян. Селяне, що в польсько-мадярській, повстанчій спілці бачили останню спробу рятунку панів-дідичів перед демократизацією устрою, пішли з запалом на заклик австрійських «крайсгавптманів» і виставили цілу низку озброєних загонів, що з нараженням здоровля й життя обороняли карпатське пограниччя перед мадярською інвазією. Вистане завважити, що один тільки станиславівський округ виставив 17.810 ополченців, озброєних в старі кремяні рушниці, списи, коси й сокири. Дальші напади мадярських повстанців на Галичину, що в зустрічі з австрійськими регулярними військами йшли від перемоги до перемоги, натрапили на рішучий опір українських селян і їм то мусів австрійський уряд завдячувати, що повстанче полумя не огорнуло собою й Галичини. У спогадах сучасника, в 15. ч. «Зорі Галицької» з 1849 р.:
«Знаєте вже про те — читаємо там — що в цілому нашому краю, в горах і попід гори, зорганізований ляндштурм (краєва оборона). В кожному селі, що належить до ляндштурму мусить бути кождий від 20—50 літ озброєний і на даний знак має збиратися на визначене місце; у кожному селі є один командант, а кілька, або кільканацять сіл мають свого надкоманданта і творять один ляндштурмовий округ. До округа Богородчан належить більше чим 10 сіл, що можуть поставити більше чим 5.000 людей. Нині (17 січня) посходилися вони всі озброєні в списи й коси та ждуть на генерала, що має їх переглянути. Досить значний відділ війська творять міські хлопці. Хоча слота, сніговиця з дощем, всі оживлені та веселі. Приявний при тому окружний комісар оповідав, що в горах, на делятинському гостинці, стоїть, крім ляндштурму, 1.000 стрільців-гуцулів з гарматою, вилитою нашим Дуткевичем. Тому почуваємося досить сильні, щоби ставити опір кожному напорові з боку Мадярщини».
З іншого допису «Галицької Зорі», що появився вже при нагоді розвязання організації селянської самооборони довідуємося, що «оборона була поділена на округи, з одним надкомандантом в окружному центрі. Такі округи складалися з 10-14 сіл. Кожне село мало свого команданта і старшин, відповідно до скількости озброєних людей, а також десятників і сотників. Кожне село висилало до окружного центра одного або двох озброєних людей, т. зв. ордонанс, щоби, як будуть які осібні прикази від команданта, повідомляти командантів у селі. В кожному селі була також варта, що стримувала проїзших, а незнайомих питала за паспортами. Крім цього, від самої границі, від села до села, були розставлені стовпи тривоги, пообвивані соломою й запускані смолою й живицею. На випадок наближування ворога їх запалювали, а озброєні селяне збіралися на призначені місця.
Кожне село становило осібний відділ; більші мали свої прапори, в містах мали й барабани. Був навіть відділ кінноти».
Про перегляд ополченців у Богородчанах, пише в своїх спогадах сучасник подій о. А. П. Шанковський:
«На правому крилі уставилося поверх 300 гуцулів з рушницями через плечі, на маленьких гірських кониках. Коло них уставлено 600 піших гуцулів і підгірян, озброєних власними гвінтівками, кремяними крісами та стрільбами, відібраними від польської гвардії. Далі стояло, в трьох рядах, до 8.000 селян, поділених уже не на сотні, а на громади, а кожним таким відділом проводив селянин, вислужений жовнір. На лівому крилі уставилося біля 400 кінних селян з рівнин, озброєних у коси й списи». Два тижні по перегляді відбувся святочний вимарш ополченців з Богородчан. Головну увагу звертала на себе гармата на жовто-синій ляфеті з обслугою, одягнутою в сині кабати з жовтими вилогами, сірі шаравари та баранкові шапки з жовтими верхами.
По капітуляції мадярських повстанців (13 серпня 1849) перед російським генералом Рідігером, ополченська організація прикордонних селян сталася зайвою. Сповнивши своє призначення вповні, вона ще якийсь час відбувала пограничну сторожу й щойно в пізну осінь 1849 р. була розвязана. Селяне склали зброю й розійшлися по хатах у переконанню, що не тільки сповнили свій обовязок перед державою, але й заманіфестували свій український патріотизм''.
Как и хорваты, украинцы, не пылали желанием быть в составе Венгрии в 1848-1849 г. Венгры хотели независимости, но при этом были против независимости других народов империи, что вместе с русской помощью авсстрийцам и привело их восстание к поражению. Как и южные славяне, словаки и румыны, украинцы поддержали австрийцев против венгров. Во время разделения Австрийской Империи на австрийскую и венгерскую части Галичина и Буковина оказались в составе австрийской части и только Закарпатье в составе венгерской части. События 1915 г. в Галичине и Закарпатье были местью венгров за 1848-1849 гг.
Это сейчас отношения между украинцами и венграми нормальные, а вот в XIX- первой четверти ХХ вв. они скорее напоминали отношения между хорватами и сербами в ХХ веке.
