Битва на Ворскле (1399 г.)

Kryvonis · 17 Окт 2011

Хотелось бы обсудить битву на Ворскле в 1399 г.
Ян Длугош о битве на Ворскле - S. 495-497
http://www.polona.pl/dlibra/doccontent2?id=894&dirids=15
Торнский анналист, Дитмар Любекский, Йоганн фон Посильге о этих событиях - Scriptores Rerum Prussicarum Bd. 3. Leipzig, 1866. S. 229-231
http://books.google.de/books?id=-4AOAAAAYA...epage&q&f=false
Новгородская Первая летопись:
Того же лЂта присла цесарь татарьскыи 42 Темирь 43 Кутьлуи 44 свои послы князю Витовьту 45 Кестутьевичю Литовьскому 46, а рекъ тако: «выдаи ми нашего бЂглаго 47 цесаря Тактомыша 48; а что около его ни есть, а то тобЂ» 49. То слышавь 50 князь Витовтъ, отвЂт дал цесареву 51 послу: «язъ цесаря Тактомыша 52 не выдамъ, а съ 53 цесаремъ хощу ся видЂти». И поиде князь Витовтъ съ своими князи 54 и со 55 всею силою литовьскою 56 на цесаря Темирь Кутлуя 57, и пришед 395 ста у рЂцЂ 1 Воръсколы 2 в Татарьскои 3 землЂ 4. Се же слышавъ цесарь приход князя Витовьта 5, и посла к нему послы 6 с послЂднею рЂчью 7: /л.239об./ «оже еси пришел с нами битися, а нашего бЂглаго 8 цесаря 9 не выдалъ еси, а мы твоеи 10 земли не заяхомъ, ни городовъ, ни селъ, но всЂмъ 11 нам богъ и правда». И тако ступившимся обЂима 12 полкома, и бысть сЂца 13 зла, якоже и не бывала такова Литовьскои 14 землЂ 15 с Тотары 16; и по грЂхом тако случися горе немалое литовьскымъ 17 дЂтемъ, и ту на съступЂ 18 убиша князя великаго 19 АндрЂа А 20 Олгердовича, брата его князя Михаила Евнутьевича, и всЂх 21 князии 22 именитых Б 23 74, а воевод и Литвы многое множество ту 24 костью падоша, толко 25 богъ вЂсть; а князь Витовтъ 26, то видЂвъ, на бЂги 27 обратися; Татарове 28 поидоша по них, биющи 29 на 500 веръстъ 30 до города до Киева, а с города с Киева окупъ взяша 500 рублевъ и намЂстники 31 свои посадиша; а на Печерьском 32 монастыри 33 взяша окупъ 30 рублевъ. Тако бо 34 богъ навелъ поганых Татаръ на землю Литовьскую В 35 за высокоумье 36 князя их, занеже богъ далъ князя 37 Витовта великимъ 38 княземъ Литовьскои 39 землЂ 40 грЂх ради крестияньскых 41. Былъ убо князь Витовтъ преже крестианъ, а имя ему Александръ, и отвержеся 42 правовЂрныя 43 вЂры и крестияньства 44 и прия 45 лятскую 46 вЂру, церкви /л.240./ святЂи 47 превратилъ 48 на богомеръское служение; а помыслилъ тако: хотЂл пленити 49 Рускую землю и Новъград 50 и Пьсковъ 51, а не мыслит 52 господа пророкомъ глаголюща, како едии поженет 53 1000 54, а два двигнета 10000 Г 55. Аще богъ по крестиянех 56, то кто на ны. А сии бои былъ мЂсяца августа въ 5 день, в канунъ 57 Спасова 58 дни 58, на память святого 59 мученика Еусегния 60.

Kryvonis · 17 Окт 2011

Битва на р. Ворскла 1399 год
Звездный час эмира Идегея.
В конце XIV века Золотая Орда, могущественная империя, созданная сыном Чингис-хана — Джучи, корчилась в смертельной агонии. Усобицы кочевых феодалов, оспаривавших друг у друга улусы и укреплявших свою самостоятельность, препятствовали усилению центральной власти. Цветущие еще недавно города приходили в упадок. На фоне внутреннего развала Орды усилилась борьба подвластных ей народов. Соседи же, и «железный хромец» Тимур, и литовский князь Витовт, и султан Баязет, только ждали момента, чтобы вцепится в обширные пределы Улуса Джучи. Однако, былое могущество империи, казавшаяся неисчерпаемой сила ордынских войск и военная слава ханов Половецкой степи — Дешт-и-Кыпчака до поры охлаждали алчные желания этих правителей.
Но вот, после целого ряда военных неудач, ордынский хан Токтамыш был разбит Тимуром на Северном Кавказе, и армия победителя огромной железной змеей вползла в самое сердце Улуса Джучи. Это был не просто военный погром —судя по масштабам разрушений, Тимур не только грабил и разорял Дешт-и-Кыпчак, но пытался уничтожить его как государство, навсегда раздавить как возможного противника в настоящем и будущем. Казалось, что Золотая Орда не переживет этой катастрофы. Города лежали в руинах, наступил голод и вновь вспыхнула страшная эпидемия чумы. Единое государство практически перестало существовать: Токтамыш кочевал со своим поредевшим илем — обществом подданных — в степях Нижнего Приднепровья и Крыма; в Нижнем Поволжье, близ Сарая, обосновался ставленник Тимура хан Куюрчак, а в междуречье Волги и Яика лежали земли хана Темир-Кутлуга.
Положение этих правителей в обессиленной стране было непрочным, а их улусы были довольно аморфными и границы их постоянно изменялись. Целый год бедствующая империя не привлекала внимания современников — казалось очевидным, что некогда могучее государство Джучидов уже никогда не будет представлять серьезной угрозы, что вскоре силы его окончательно иссякнут в усобицах ханов и можно будет без особого труда подчинить Орду целиком.
Однако, в последний момент на сцену выступила сила, которую не учитывали в своих планах соседи — феодалы восточного крыла империи — Кок-Орды. Здесь в Приаралье, степях Западной Сибири и Южного Прикаспия во второй половине XXIV в. произошло укрепление власти нескольких крупных улусов, вокруг которых сплотились основные силы местной военной знати. Именно благодаря ее поддержке, несколько ранее, в 1380 г. Токтамыш вторгся в Поволжье, захватил столицу империи Сарай и сверг власть эмира Мамая, силы которого были подорваны поражениями на реке Воже и Куликовом поле. Однако, централизаторская политика Токтамы-ша и его стремление опираться более на знать Ак-Орды и Сарая вызвала недовольство у части феодалов его родного улуса, и они начали борьбу против собственного хана. До некоторых пор их действия не шли дальше организации заговоров и мятежей в надежде на помощь извне. Действительно, только после довольно успешного похода Тимура в Поволжье в 1391 г. мятежным царевичам удалось укрепиться на востоке империи в своих улусах. Но и тогда знать Кок-Орды осталась верной своей традиционной политике: не поддерживать централизаторских устремлений и сохранять по возможности независимость и от Тимура и от Токтамыша. Главным выразителем такой позиции стал хан Темир-Кутлуг и его ближайший советник и полководец эмир Идегей.
Хан Темир-Кутлуг на пути к трону Империи Джучидов прошел жестокую мясорубку придворной жизни. Его дед — Урус-хан, боровшийся за власть над Ордой с самим Мамаем, был разгромлен Токтамышем с помощью Тимура и мятежной знати Кок-Орды, среди которой выделялся Идегей. Победитель казнил побежденного, ту же участь разделили и несколько его сподвижников, среди которых был и Балтычак, отец Идегея. Не стоит удивляться — убив врага Токтамыш поступил прямо в соответствии с «ясой» Чингисхана и жестокими правами того времени. Странно другое — он пощадил малолетнего царевича и отдал его на воспитание своему верному вассалу Идегею. Эта была роковая ошибка. Мысль об измене, которую не смогло пробудить даже убийство отца, начала зреть у Идегея только когда он понял, что при дворе Токтамыша он не достигнет большой власти, но к ней его может привести царевич Темир-Кутлуг. Идегей по рождению не принадлежал к роду Чингисхана и не мог сам претендовать на ханский престол, но стремился возвести на него такого правителя, при котором он бы имел всю полноту власти. Именно поэтому так тесно сплелись судьбы честолюбивого полководца и молодого царевича. Они были нужны друг другу. Нерешительный, даже несколько трусливый, без примечательных способностей, Темир-Кутлуг во всем зависел от расчетливого и решительного эмира.
Используя свой авторитет, Идегей начал собирать недовольных и возглавил заговор в пользу Темур-Кутлуга, только что достигшего совершеннолетия. Токтамыш долго не верил в измену недавнего сподвижника, и никак не решался схватить его. Тот, поняв, что заговор раскрыт, сначала отправил царевича ко двору Тимура, а затем и сам, чудом избежав в последний момент пленения, бежал в Самарканд. Однако Тимур, хотя и встретил беглецов с почетом, не собирался пока воевать с Ордой. Потянулись долгие годы жизни на чужбине. Всеми забытые и не обласканные вниманием, изгнанники в течение шести лет следовали за Тимуром в его походах. Только в 1391 г. Тимур почувствовал себя достаточно сильным, чтобы начать войну с Токтамышем. Совершив тысячекилометровый поход, он разбил ордынские войска на Волге. Вместе с его армией вернулись в свои улусы Темир-Кутлуг и другие изгнанники. И тут случилось то, чего Тимур так боялся — большинство из них при первой возможности изменило и, воспользовавшись его уходом в Среднюю Азию, отказалось признавать его власть.
Именно тогда Темир-Кутлуг и Идегей начали постепенно объединять восточные земли империи и укреплять независимость Кок-Орды. Обстоятельства способствовали им. Токтамыш, занятый борьбой с Тимуром на Кавказе, не имел сил, чтобы подчинить их земли. То, что владения Темир-Кутлуга лежали в стороне от бурных событий в Европе и Азии, позволило ему в течение шести лет беспрепятственно собирать силы и укреплять свою власть. Этот улус оказался совершенно незатронутым нашествием Тимура, поставившим на грань существованию саму империю. В сущности, именно это обстоятельство позволило Темир-Кутлугу и Идегею, выступившими с популярными лозунгами возрождения Орды, к 1399 г. в последний раз объединить всю империю.
К тому времени, когда Идигей наконец стал фактически неограниченным правителем Орды при номинальном хане, ему исполнилось пятьдесят лет. Вся его предшествующая деятельность была лишь постепенным восхождением к этой власти, ради нее он воевал, устраивал заговоры, предавал прежних союзников, ради нее остался безучастным к гибели отца, терпел лишения в походах и ел горький хлеб изгнания. Он достиг своей цели и мог наконец начать то, к чему собственно стремился — возродить великодержа-вие Орды. По иронии истории, всю жизнь борясь с Токтамышем, он методично разрушал централизованное государство, а теперь, придя к власти, стал яростно бороться за его укрепление, проводя ту же политику, что и его противник. Он начинает возрождать города и торговлю, пытается навести порядок в законах и налогах. Казалось, еще несколько лет и Дешт-и-Кипчак снова станет могущественным, как в прежние годы.
Между тем, неукротимый Токтамыш, отброшенный к границам Великого княжества Литовского, решил воспользоваться поддержкой князя Витовта для возвращения утраченного престола. Надо отметить, что хан бежал отнюдь не один, вместе с ним отступал его иль — родичи, их семьи, зависимые люди, гвардия. По преданиям, число их достигало 40 тысяч человек, из которых несколько тысяч были воинами. Все это позволяло Токтамышу считать себя не беглецом, а законным претендентом на ханский престол, пытающимся заключить союз с Литвой.
Витовт обрадовался столь неожиданному союзнику и отвел его людям для поселения окрестности города Лида, а жителей обязал содержать пришельцев. Вместе с тем, воевать с Ордой, Витовт не спешил. Его больше занимали другие дела — борьба с Тевтонским Орденом и попытки сыграть на противоречиях между Москвой и Новгородом. Токтамыш, понимая, что другого выхода нет, предложил князю определенные территориальные уступки. Он был готов признать право Витовта на Московское великое княжение, на Новгород, Псков, а также Тверь и Рязань, в обмен на возвращение его на ордынский трон и сохранения за ним Сарая, Булгарии, Хаджи-Тархана (Астрахани), Азова и Заяицкой Орды. Согласившись на эти условия, Витовт самоуверенно добавил: «А немцев я и сам возьму!» В то же время он сумел добиться от Ордена согласия на его княжение на Руси в обмен на уступку Пскова.
В Восточной Европе складывалась совершенно новая расстановка сил. Если Витовт сумеет посадить на ордынский престол своего верного союзника Токтамыша, то они вместе с Орденом смогут разгромить Москву, и тогда Литва станет единственным объединителем бывших древнерусских земель. Великий князь московский Василий, сын Дмитрия Донского, с огромной тревогой следил за приготовлениями своего западного соседа, не имея возможности ему помешать.
Между тем, Идегей и Темир-Кутлуг двинули свои войска к границам Южной Руси и обратились к Витовту с требованием выдать им Токтамыша. По сути это была демонстрация силы с тем, чтобы напомнить Литве, кто действительно правит в Орде и распоряжается ее землями. Само послание не сохранилось, но смысл его в пересказе русской летописи звучит так: «Выдай мне беглого Тохтамыша, он мой враг, не могу оставаться в покое, зная, что он жив и у тебя живет, потому что изменчива жизнь наша: нынче хан, а завтра беглец, нынче богат, завтра нищий, нынче много друзей, а завтра все враги. Я боюсь и своих, не только чужих а хан Тохтамыш чужой мне и враг мой, да еще злой враг; так выдай мне его, а что ни есть около его, то все тебе.» Разумеется Идегей не ожидал, что Витовт выдаст хана, но, может быть, надеялся, что тот хотя бы лишит его поддержки.
Долго не было никакого ответа. Наконец, к хану привели гонца, который передал послание Витовта: «Я царя Тохтамыша не выдам, а с царем Темир-Кутлугом хочу увидеться сам!»
Это было объявление войны. Впрочем, вопрос о войне с Ордой Витовт решил уже давно. Да и как упустить случай стать самым могущественным правителем Европы! Кроме того, он явно завидовал славе Дмитрия Донского и, претендуя на Московское княжение, должен был приобрести авторитет победителя Орды. Тем более, что вся эта боевая операция представлялась ему легкой прогулкой.
Для похода Витовт отобрал лучшие полки из Киевского, Смоленского, Рыльского, Волынского и других западно-русских княжеств. Кроме того, к армии присоединились татары Токтамыша, около ста крестоносцев и четырехсот воинов из Польши, которые привезли с собой несколько пушек. Командовали этим многотысячным войском лучшие полководцы, среди которых выделялись сподвижники Дмитрия Донского, знаменитые своими подвигами на Куликовом поле Андрей и Дмитрий Ольгердовичи, Дмитрий Михайлович Боброк-Волынский и многие десятки других.
Русско-литовская армия вышла в степь, но продвигалась очень медленно из-за большого числа обозов, да и торопиться смысла не было — враг сам себя обнаружит. Высланная вперед разведка доносила о стычках с небольшими отрядами, но главных сил еще не было видно...
Наконец передовые части обоих войск встретились на реке Ворскле. Пока подтягивались основные силы, Темир-Кутлуг решил начать переговоры. Посол, отправленный им к Витовту, предал вопрос хана: «Зачем ты на меня пришел? Я твоей земли не брал, ни городов, ни сел твоих.» На что литовский князь ответил: «Бог покорил мне все земли, покорись и ты мне, будь мне сыном, а я тебе буду отцом, и давай мне всякий год дани и оброк, если же не хочешь быть сыном, так будешь рабом, и вся орда твоя будет предана мечу!»
Вид огромной литовской армии и самоуверенный тон Витовта, настолько напугали Темир-Кутлуга, лишенного привычного «руководства» Идегея — тот двигался с основными силами, что он дрогнул и стал делать одну уступку за другой. В замешательстве были и его ближайшие эмиры. Не смея перечить хану, они согласились выполнить все, даже самые унизительные требования литовского князя, вплоть до потери самостоятельности: «чтобы на ордынских монетах ставилось впредь литовское клеймо». Витовт торжествовал победу. Без борьбы он достиг того, о чем не мог ранее мечтать — Орда признает себя полным вассалом Литвы.
В кульминационный момент переговоров в ордынский стан наконец прибыл со своими войсками Идегей. Едва услышав о случившемся, он пришел в неистовство, и кинулся в шатер, где совещались перепуганные хан и его эмиры. Прямо при советниках он стал резко упрекать Темир-Кутлуга за малодушие: — «Лучше нам смерть принять, чем быть в подчинении!» Идегей отослал эмиров в их тумены и, отстранив хана, взял командование в свои руки. Он еще раз посылает гонца к Витовту с предложением о личной встрече.
...Вожди сошлись, их разделяла только неглубокая река. Полный сил статный князь и, стареющий, невысоко роста эмир впервые видели друг друга и наконец могли говорить без подставных лиц. Но договориться о мирном исходе они не могли. Витовт предвкушал крупную победу, и каждая отсрочка только убеждала его в слабости Орды. Идегей же пришел на Ворсклу не делить Орду с Токтамышем или Витовтом, а утверждать ее великодержавие. Он, всю жизнь стремившийся к власти, не мог отступить живым и гордо отвечал Витовту: — «Ты по праву взял нашего хана в сыновья, потому что ты старше его. Но подумай сам: как я старшее тебя так ты моложе меня и подобает мне над тобой отцом быть, а тебе у меня сыном; и дани, и оброки каждое лето мне платить со всего твоего княжения; и во всем твоем княжении на твоих деньгах чеканить мое клеймо!»
Для великого князя эти слова прозвучали явным оскорблением. Витовт задохнулся от злости. Ничего не ответив, он вскочил на коня и помчался к войскам, на ходу отдавая приказ немедленно строиться к бою.
Напротив, на ровной как стол равнине, прорезанной извилистым руслом реки стали снаряжаться ордынские тумены. Сам вид двух огромных армий, закованных в железо и ощетинившихся копьями, внушал ужас: «страшно было видеть обе силы великие изготовившиеся на кровопролитие и смерть».
Этому дню, 12 августа 1399 года, суждено было войти в историю как дате одной из самых страшных и кровопролитных битв средневековья.
Битва на Ворскле, на столетия решившая ход истории Восточной Европы и, особенно, древнерусских земель, пришлась на время, когда единство развития вооружения Запада и Востока находилось, с одной стороны, на высшей своей точке, но, с другой, вот-вот должно было окончательно распасться.
Это единство замечательно отметил кастильский посол дон Рюи Гонсалес де Клавихо, исполнявший свою миссию при дворе Тамерлана: посетив арсенал самаркандскою владыки, кастилец, только что взахлеб расписывавший одеяния и шатры, о доспехах «мирозавоевательного воинства» сказал только, что панцири — красного сукна на подбое из металлических пластинок — очень похожи на родные испанские. Действительно, это был период расцвета бригандины, но, если на Востоке она остается неизменной, в мусульманских регионах вытесняясь совершенствующимся кольчато-пластинчатым панцирем, то на западе пластины под матерчатым покровом все увеличиваются, превращаясь в сплошную кирасу. Пройдет всего несколько лет и полностью закончится формирование "готического" доспеха, навсегда отделившего западный панцирь от восточного. Те же принципы, только еще раньше, привели к формированию западного шлема как некоей скорлупы, весьма относительно соответствующей форме головы. Восточные же шлемы, напротив, даже забрало имели в виде кованого человеческого лица. Несколько особняком стоит в этот период русский доспех, развивавший еще домонгольского времени традиции. Его отличие — наружное бронирование и еще спорадическое применение мелких защитных деталей для конечностей. В отличие от традиционных ордынских щитов в Европе вошли в моду небольшие, сложной формы подпрямоугольные, с вырезом для копья, торчи, и более крупные — павезы. Русские воины, наряду с круглыми, применяли и архаичные уже для Европы подтреугольные щиты, и те же павезы. Обе стороны для создания легких переносных полевых укреплений использовали одинаковые большие станковые прямоугольные щиты на подпорках: только восточные «напарь» были просто дощатыми, а европейские павезы покрывались кожей и расписывались геральдическим и иным орнаментом.
В ближнем бою европейцы, в том числе и русские, по-прежнему предпочитали меч, тогда как на Востоке, особенно в степях, сабля занимала господствующее положение, причем в этот период по ширине и массивности клинка она зачастую не уступала мечу.
Если для Востока тяжелое конское защитное вооружение было традиционным, то Запад делал на этой стезе лишь первые, хотя и уверенные шаги, защищая коней совершенными коваными масками и кольчужными попонами. А вот в русских землях, кроме, может быть, самых западных, конский доспех до XVII в. и не появился (опыт Даниила Галицкого с введением полного защитного татаро-монгольского комплекса оказался единичной акцией).
В качестве оружия дальнего боя в ворсклинской битве особо упоминаются — на стороне Витовта — арбалеты и огнестрельное оружие — пушки и ручницы. Это было очень модным оружием Европы, причем эффективность арбалетов была, скорее всего, выше. Но в данной битве наличие прогрессивного оружия не оказало воздействия на ход боя. Огнестрельное оружие было знакомо и противоположной стороне, а что касается арбалетов, то надо полагать, что пешие соединения арбалетчиков были и у золотоордынца Идегея, выученика Тамерлана, пользовавшегося такими стрелками весьма успешно. Однако перевес здесь — на этом поле боя — оказался на стороне доброго старого степного лука, чьего мощного, прицельного и массированного огня в который раз уже не смогли выдержать европейские рыцари, ни в чем не уступавшие в этот момент рыцарям Востока.
Идегей построил свою армию в шесть больших корпусов, которые делились на три кула (полка) числом до двух-трех тысяч всадников. Каждый кул нес знамя своего эмира. На флангах выделялись знамена эмиров правого и левого крыла орды, а в центре, возвышаясь над другими, развевался туг (штандарт) великого хана. Резервный кул под командованием самого Идегея был укрыт в овраге, позади большого кула. Вперед была выдвинута легкая конница, вооруженная луками. Против них выстроились хоругви русско-литовско-татарской армии. Перед строем союзной рати были установлены легкие бомбарды, аркебузы и строй арбалетчиков. Войска замерли, изготовившись к бою, и полководцы объехали ряды воинов, обращаясь каждый к своим людям. Но вот с обеих сторон призывно забили большие барабаны, ударили кимвалы и загудели трубы. Вперед, разворачиваясь лавой, понеслась легкая конница ордынцев, на ходу пуская сотни стрел. Их поток был уже затопить передовой полк литовцев, но их встретил произведенный в упор залп пушек и арбалетов. Волна всадников на ходу повернула вправо и, теряя убитых и раненых, изгибающейся дугой понеслась обратно вдоль строя противников, засыпая их градом стрел. Им вдогонку из строя союзников выскочили всадники Токтамыша. Следом, качнувшись стягами, медленно двинулись основные силы русско-литовской армии, на ходу выстраиваясь клином. Навстречу им, опустив копья, ринулись рысью конные ордынские кулы, также выставив вперед разящий клин. Две армии неслись друг на друга как железные драконы. В миг столкновения раздался страшный грохот от треска сотен сломанных копий, разламываемых доспехов, предсмертных стонов и хрипов тысяч людей и коней. Войска смешались. Один за другим исчезали полки в этой бурлящей смертоносной круговерти и только высоко поднятые знамена показывали, какая сторона берет верх. Началась тесная конная схватка. Воины бросили копья и сошлись в рукопашной битве мечами, саблями, булавами, кистенями и топорами. Летописец повествует об этом так: «началась схватка сильная и жестокая: отсекались длани и руки, резались тела, рубились головы; было видно, как на землю валились мертвые всадники и насмерть раненые. И крик, и шум, и звон мечей были таковы, что и грома Божьего не услышать». Общая конная рубка, перемалывающая силы противников, требовала все новых и новых подкреплений. И оба полководца, стараясь сохранить строй, бросали в бой свежие силы, которые вклинивались в ряды врага, стремась расколоть его на части. Никто не мог добиться ощутимого успеха. Сила не могла одолеть силу. Ожесточенная борьба разгорелась на флангах, где конные русско-литовские хоругви сумели потеснить ордынцев.
... Уже несколько часов шла битва. Над полем боя висело облако пыли и стоял ужасающий гул. Из рядов дерущихся вырывались отдельные кони, унося убитых и раненых прочь, а туда вновь и вновь скакали свежие ратники...
Но вот, ордынские крылья дрогнули и воины Витовта стали заметно теснить их. Казалось, достаточно еще небольшого усилия и знамена Темир-Кутлуга падут. И Витовт, чтобы закрепить успех, бросает в бой свои последние резервы — польских, немецких и литовских рыцарей. Большой полк ордынцев изогнулся дугой и дрожал как натянутая струна — еще миг, и она готова была лопнуть.
Однако то, что было расценено великим князем как отступление ордынцев, оказалось умелым маневром Идегея. В тот самый момент, когда вся армия Витовта оказалась втянутой в битву, свежие тумены, личная гвардия эмира, обрушились на фланги литовского войска. Сокрушив их и обратив в бегство, они стали заходить в тыл союзной армии. Литовско-русские хоругви начали отступать, строй их стал ломаться. И тут удар тяжеловооруженной кавалерии Идегея окончательно сокрушил их ряды. Теперь уже никто не думал о сопротивлении. Пытаясь спасти свою жизнь остатки союзной армии бросали обозы, оружие, раненых. Одними из первых бежали великий князь Витовт и хан Токтамыш. Разгром их был полным.
Почти вся русско-литовская армия полегла на поле боя или во время бегства. Летопись с горестью повествует, что погибло семьдесят четыре князя, «а иных воевод и бояр великих, и христиан, и Литвы, и Руси, и Ляхов, и Немцев множество убито — кто сможет сосчитать?» В этой страшной битве погиб цвет русско-литовских князей, которые помогали Витовту созидать Великое княжество Литовское и Русское, а ранее боролись под знаменами Дмитрия Донского. Среди прочих погибли оба брата Ольгердовичи, Дмитрий Боброк-Волынский, князь Смоленский Глеб Святославич и киевский князь Иван Борисович, а также Краковский великий князь Спытко.
Идегей гнал Витовта с остатками его войск до самого Киева, с которого эмир взял огромный выкуп, а остальную часть армии он отправил грабить Южную Русь, которая подверглась страшному опустошению вплоть до Великих Лук.
По преданию, в бегстве Витовт заблудился, и его вывел в безопасное место татарин-казак Мамай. За эту услугу князь произвел казака в дворяне, даровав ему урочище Глину. Вот от этого Мамая и пошел род Глинских, одна из представительниц которого — Елена, стала матерью царя Ивана IV Грозного.
Витовт поспешил заключить мирный договор с Идегеем, одним из пунктов которого было, видимо, выдворение Токтамыша из пределов Литвы. После страшного поражения литовский великий князь уже не мог претендовать на роль объединителя Руси и проводить прежнюю активную политику.
Наступил «звездный час» Идегея. Теперь, когда он достиг всего, к чему стремился и, когда последнее препятствие было устранено, он попытался возродить Империю. Но былого могущества Орда уже не могла достигнуть. Лучше всего это продемонстрировал поход московского великого князя Василия Дмитриевича в тот же год в Булгарию. Воспользовавшись тем, что Идегей был занят на юге, князь нанес страшный удар по одной из наиболее процветающих частей Орды. Это показало потенциальную слабость империи, которая ничем не ответила на это вторжение.
Вскоре после победы на Ворскле, зимой 1399 г. умер хан Темир-Кутлуг. В Сарае опять вспыхнул мятеж. Снова Идегей берется за оружие, чтобы усмирить сепаратистские настроения царевичей и поддерживающей их знати.
Еще около десяти лет после своей выдающейся победы Идегей титаническими усилиями сдерживал распад Орды, сосредоточив всю власть в своих руках и меняя неугодных ему ханов. Ему удалось разгромить в 1408 г. Русь, нанести поражение Тимуру, и даже уничтожить своего смертельного врага Токтамыша. Тем не менее, окончательный распад Улуса Джучи предотвратить он не смог. Уже в конце его жизни Орда по существу перестала существовать как единое государство. «Звездный час» Идегея по сути явился последним всплеском активности агонизирующей империи, чья окончательная гибель была на какое-то время отсрочена действиями незаурядного государственного деятеля и военачальника. Когда все внешние препятствия к укреплению государства были сломлены, пришедшие в действие внутренние центробежные пружины разогнулись, и даже умелый воин, и политик Идегей не смог уже их удержать. Движение колеса истории только замедлилось на мгновение, а потом завертелось все убыстряя ход...
Искандер ИЗМАЙЛОВ БИТВА НА ВОРСКЛЕ. 1399 . Журнал Цейхгауз 03.1994

Kryvonis · 17 Окт 2011

ГДЕ ПРОИЗОШЛО ПОБОИЩЕ? - http://www.forum.rarik.net/viewtopic.php?f=33&t=87
Вопрос о конкретном месте, где состоялась в 1399 г. битва на Ворскле, остается дискуссионным до сих пор. Так, дореволюционные историки Полтавщины, в частности Л.В. Падалка, считали, что эта битва произошла в понизовье Ворсклы вблизи современных сел Кишеньки, Орлик Кобеляцкого района и Китайгород Царичанского района Днепропетровской области. Другие называли место вблизи Кобеляк за речкой Ворсклой, по дороге на Царичанку, около урочища «Красна Гора», где якобы и была разгромлена армия Витовта. Но, по мнению современного полтавского историка В. Н. Жук, то был путь отступа отрядов Тохтамыша, по которому он убегал после удара, нанесенного его одноплеменниками вблизи места, где он разбил лагерь со своим аулом. По предположению В.Н. Жук, в названии села Тахтаулово, ныне Полтавского района, как раз и фиксировалась память о тех событиях. Т.е., «Тахтаулово» — это якобы сокращенная форма от названий «аул Тохтамыша», «Тохтамышев аул». Однако, эта версия вызывает серьезное сомнение: вряд ли в XIV—XV веках существовала практика образования сложносокращенных слов. Это стало распространено только в XX в. в советские времена: вспомните «колхозы», «райкомы», «комсомол», «Днепрогэс» и т. п. Наши же далекие предки таким словообразованием не занимались. Так же допускается, что о битве 1399 г. в наши дни напоминает также название расположенных рядом урочища и села Побиванка.
В исследовании шведского историка XVIII в. Густава Адлерфельда есть свидетельство того, что Полтавская битва 1709 года состоялась на том же поле, где когда-то была разбита армия Витовта. А урочище и нынешнее село Побиванка как раз и расположены рядом с полем Полтавской битвы.
По мнению В. Н. Жук, на этом поле вблизи древней переправы через Ворсклу, которой пользовались еще печенеги и половцы, и потом крымские татары, а в 1709 году армия Петра I, состоялся первый этап битвы Витовта. После нанесенного удара союзник Витовта Тохтамыш убежал. Часть же армии Витовта могла отступить под защиту крепостей, которые находились выше по Ворскле. В них, а именно в Больших Будищах, Опишном и Бильске, были сосредоточены основные силы Витовта. В одной Бильской крепости за высокими земляными валами могло разместиться до 50 тыс. кавалерии.
«Масштабный бой непосредственно между войсками Витовта и полчищами Темир-Кутлуя — Эдигея, — считает В. Н. Жук, — состоялся на поле недалеко от древнего города-крепости Опишни, за Ворсклой, за тогдашней природной границей литовско-русского государства». О той страшной беде напоминает название села Лихачивка (Котелевского района) и расположенная неподалеку могила Витова. Это может быть измененное народом для упрощения произношения название «Могила Витовта»). Автор высказывает предположение, что в этой могиле навеки осталось много воинов литовского князя и его союзников, а остальная часть литовско-русского войска полегла под стенами и на территории самой Бильской крепости. В урочищах Скоробир, Осняги, Саранчево Поле, в районе древнего Бильского городища размещены многочисленные курганы скифского времени. Археолог, профессор Б.А. Шрамко считает, что это — древнее городище скифской эпохи — легендарный город Гелон, еще до конца XVIII века здесь были огромные кладбища-могильщики, а на валах крепости находили человеческие кости, черепа, остатки различного старинного оружия.
Однако селитроварение, для которого преимущественно использовался грунт курганов, валов и могильщиков, и которое почти в течение трех веков существовало на Полтавщине, привело к значительному разрушению археологических памятников. Но еще и до начала XX века в районе урочища Скоробир, около хутора Голубово сохранилась большая группа могил на площади более 50 га. Это дало основания историку Л.В. Падалке допустить, что именно в этих местах было окончательно разбито войско Витовта.
Гипотезу В.Н. Жук о месте битвы 1399 г. тяжело доказать или, наоборот, опровергнуть, поскольку, и это очень досадно, не было планомерных археологических исследований по этому вопросу и соответственно нет материальных свидетельств «за» или «против». О той же Витовой могиле (Витовта по В. Н. Жук) можно прочитать, что это курган VI—V в. до н.э. высотой 4,3 м, диаметром 60 м содержал захоронения в прямоугольной яме с деревянным накатом размером 2,8—4,9 м, которое принадлежит к наиболее богатым погребениям дворянства земледельческого лесостепного населения Поворскла скифского времени. Исследован курган в 1888 году И.А. Зарецким. И никаких находок, относящихся к периоду битвы 1399 года! Предположение о том, что большая битва, или второй этап битвы, между войсками Витовта и ордынцами состоялся вблизи Опишни за Ворсклой, вызывает определенное сомнение и, так сказать, из географических соображений. Дело в том, что урочище и село Побиванка (по предположению — место первого этапа битвы) находятся на правом берегу Ворсклы. Значит на время битвы под Опишней оба войска должны были переправиться на левый берег реки и пройти около 40 км пути. Это достаточно непросто было бы осуществить, особенно армии Витовта в условиях отступа с их большим обозом.
Тем не менее, мы должны быть благодарны В.Н. Жук за то, что она привлекает внимание к этому историческому событию. Правда, в самом научном исследовании встречаются незначительные неточности: «Витовт — сын Кейстута Ольгердовича», на самом деле Кейстут и Ольгерд — братья, сыновья Гедымина, т.е. Гедиминовичи; или же «в 1398 году хан Заволжской Орды Темир-Кутлуй (еще Темир-Кутлук, или Тамерлан ) разгромил войско Тохтамыша» — безусловно, Тамерлан или Тимур и Темир-Кутлуй личности разные, и Тохтамыш потерпел поражение от Тимура, как уже вспоминалось, в 1395 году.
Подобные предположения высказал и полтавский журналист В. И. Посухов, который считает, что «битва происходила на широкой равнине между селами Лихачевка, Деревки и Демьянивка Котелевского района» (газета «Полтавский вестник», 15.01.1999 г.). Автор вносил дельное предложение: «12 августа, в день 600-летия битвы собраться на Витовой могиле, чтобы обменяться своими знаниями, творческими изысканиями и по давнему обычаю справить тризну, чествуя память павших в бою воинов».
Для полтавчан небезразлично, что наш край дважды был в эпицентре событий, которые существенно повлияли на ход европейской истории, и наша земля стала местом таких грандиозных битв. Их результаты кардинально повлияли на дальнейшее развитие не только тех государств и народов, которые участвовали в них. И хотя говорят, что в оценке исторических событий не должно быть «сослагательного наклонения» (а что было бы, если бы?..), а все же волнует воображение мнение, предположение о том, что победа хотя бы в одной из этих битв противоположной стороны, привела бы совсем к другой карте Европы и геополитической ситуации. Судьбы стран и народов могли быть совсем не такими, как есть.
Благодаря этим событиям стала широко известной в мире не одна лишь Полтава, а и наша Ворскла и много городов и городков, где также происходили важные события тех переломных времен, — Побиванка, Большие Будища, Зинькив, Гадяч, Опишня, Старые Санжары, Переволочная...
Грандиозная битва на Ворскле в 1399 г. — это событие, которое стоит того, чтобы ради исторической правды и из уважения к прошлому и нашим далеким предкам продолжить поиски и исследования с тем, чтобы окончательно установить место битвы и достойно увековечить память о ней.
12 августа 1399 года вошло в историю как дата одной из самых страшных и кровопролитных битв Средневековья. Едигей построил свою армию в шесть больших корпусов, каждый из которых делился на три полка. Кроме того был выделен резерв под командованием самого Едигея, и этот резерв был спрятан не в лесу, не за холмом, а в овраге, невдалеке от места основного сражения. Бой начался атакой легкой татарской конницы. Она налетела строй литовских войск, пуская по ходу сотни стрел. Но так же легко, как конница примчалась, она была обращена в бегство, встреченная ответной стрельбой из луков и арбалетов. Вдогонку за убегающими татарами из строя союзного литовско-русско-польско-татарского войска вылетели всадники Тохтамыша, которые погнались за убегающими противниками. Следом медленно двинулись основные силы союзной армии. Навстречу им, опусти копья, ринулись ордынцы Темир-Кутлука. Две армии, постепенно разгоняясь, двигались навстречу друг другу. В момент столкновения, по описанию летописца, раздался страшный треск от ломающихся копий, стоны, крики – началась многочасовая битва.
Когда историки говорят, что битва длилась от зари до заката, они сгущают краски. Средневековая битва не могла длиться больше двух-трех часов. Снаряжение, вооружение весили столько, что человеческих сил могло хватить только на непродолжительное время боя. Нам неизвестны сражения, которые длились бы больше двух-трех часов. Но сражение на Ворскле было одним из самых упорных.
Конная рубка перемалывала силы противников и требовала все новых и новых подкреплений. И Едигей, и Витовт старались сохранить строй, бросали в бой свежие отряды и полки, которые вклинивались в ряды врага, стремясь расколоть его на части. Но никто не мог добиться ощутимого успеха. Сила не могла одолеть силу. И тогда борьба разгорелась на флангах, где конным союзным отрядам удалось потеснить отряды ордынцев. Но уже близился исход битвы: ордынцы на флангах дрогнули, воины Витовта стал заметно теснить их. Казалось, еще немного и отряды Темир-Кутлука обратятся в бегство. Витовт, чтобы закрепить успех, бросил в бой свои последние резервы – польских, немецких и литовских рыцарей. Большой полк ордынцев изогнулся дугой и дрожал, как натянутая стрела, – еще миг, и он лопнет! Однако то, что было расценено великим князем как отступление ордынцев, оказалось маневром. В тот момент, когда вся армия Витовта была уже втянута в битву, свежие тумены Едигея вышли из оврага и обрушились на фланги литовского войска. Сокрушив их и обратив в бегство, они стали заходить в тыл союзной армии. Литовско-русские полки начали отступать, строй их стал ломаться. И тут удар тяжелой кавалерии Едигея сокрушил их ряды окончательно. Теперь уже никто не думал о сопротивлении – началось бегство.
Одними их первых бежали князь Витовт и хан Тохтамыш. Рагром был полный. Против ордынской конницы оказались бессильны не только пушки, но и немецкие рыцари. Почти вся русско-литовско-польская армия полегла на поле боя или во время бегства. Летописец с горечью написал, что погибло «всех князей именитых и славных 70 и 4. А иных воевод и бояр великих, и христиан, и Литвы, и Руси, и Ляхов, и Немцев, елико избито, многое множество кто возможет изчести?». В этой страшной битве погиб цвет русских и литовских князей, которые помогали Витовту создавать независимое литовское княжество, а еще ранее боролись под знаменами Дмитрия Донского. Среди прочих погибли оба брата Ольгердовичи, Дмитрий Боброк-Волынский, князь смоленский Глеб Святославич, киевский князь Иван Борисович, краковский великий князь. Войска Едигея гнали Витовта с Тохтамышем и остатками их войск до самого Киева.
Дойдя до древней столицы Руси, Едигей взял огромный по тем временам выкуп – около 8 тысяч рублей, и отправил остальную армию грабить Южную Русь, которая подверглась страшному опустошению до самых Великих Лук. Витовт поспешил заключить мирный договор с Едигеем, одним из пунктов которого было выдворение Тохтамыша из пределов Литвы.
После такого поражения Витовт уже не мог играть роль объединителя Руси и проводить прежнюю активную политику. Это поражение предопределило дальнейший ход истории в Восточной Европе.

Kryvonis · 17 Окт 2011

Pelenski J. - The Contest between Lithuania-Rus' and the Golden Horde in the Fourteenth Century for Supremary over Eastern Europe // Archivum Eurasiae Medii Aevi. - 1982. - Vol. II. - pp. 303-320.
http://www.deremilitari.org/resources/pdfs/pelinski2.pdf

Kryvonis · 17 Окт 2011

Лично моё мнение, что войска воюющих сторон составляли не больше 20 тыс. воинов с каждой стороны.

Kryvonis · 17 Окт 2011

Торунский анналист о событиях 1399 года - В 1399 году в начале сорокадневного поста наши рыцари при сильном снегопаде вступили в Жмудскую землю, причинив великий ущерб, уведя около 900 пленных и перебив множество лошадей и воинов. В этом же году, в праздник Маргариты 419, наши рыцари с великой силой вступили в Жмудскую землю, но не слишком преуспели. В этом же году, около праздника Троицы 420, королева Ядвига родила дочь, которая вскоре затем умерла в день [св.] Вита 421; точно так же, в день [св.] Алексея 422 умерла и сама королева к великому горю прежде всего пруссов 423.
В этом же году Витовт, взяв огромное войско из Пруссии, Польши и Мазовии, после того как оттуда прибыло множество благородных мужей, около дня святого Михаила 424 отправился на Киев (Kyben) против неверных; и произошло великое избиение христиан 425. Погибло множество знатных мужей из Польши и из разных стран мира. Витовт же со своими людьми обратился в бегство.
В этом же году герцог Гельдернский вновь был в Пруссии.

Kryvonis · 17 Окт 2011

Князья Вишневецкие. Битва на Ворскле -
Битва на Ворскле (1399) - сражение между объединённым войском Великого княжества Литовского под управлением князя Витовта и его русскими и немецкими союзниками с одной стороны и войсками Золотой Орды под управлением хана Едигея (основателя ногайской орды) и Тимур-Кутлука с другой. Папа Римский объявил этот поход крестовым. Одно из крупнейших сражений XIV века в Восточной Европе. Завершилось полным разгромом литовско-русского войска, ухудшением политических позиций Литвы из-за невозможности противостоять военным силам соседних государств, в частности потерей выхода к Черному морю.
На стороне литовцев сражались следующие князья, в частности Александр Мансурович Мамай, Андрей Ольгердович Полоцкий, Дмитрий Ольгердович Брянский, Иван Борисович Киевский, Глеб Святославович Смоленский и Дмитрий Данилович Острожский, - как утверждает Никоновская летопись, татарам противостояли "пятьдесят славянских князей со дружины". Кроме того, в армии Витовта был со своим отрядом татарский военачальник Тохтамыш, незадолго до этого лишённый ханского трона в Орде, а также рыцари Тевтонского ордена.
Объединённая армия Витовта начала собираться в Киеве ещё весной 1399 г. Огромная армия, состоявшая в основном из полков украинских, русских и белорусских земель, выступила 18 мая из Киева. Возглавляли ее князья Андрей Ольгердович Полоцкий, Дмитрий Ольгердович Брянский, Иван Борисович Киевский, Глеб Святославович Смоленский, Дмитрий Данилович Острожский и многие другие князья и воеводы. Главнокомандующим был великий князь Литовский Витовт. Рядом с ним находился тот самый хан Тохтамыш, который объединил на некоторое время Орду, успел сжечь Москву, но вскоре сам был сброшен с ханского престола грозным Эдигеем. С помощью Витовта Тохтамыш намеревался вернуть себе ханский престол и также вел с собой дружину. На стороне Витовта участвовали в походе и около ста тяжеловооруженных рыцарей-крестоносцев, пришедших из Польши и германских земель. С каждым крестоносцем шло несколько оруженосцев, вооруженных не хуже рыцарей. Но большинство воинов составляли славяне, собравшиеся почти со всех концов Руси. Вообще, славянские земли занимали 90 процентов всей территории Великого княжества Литовского, которое нередко так и называли - Литовской Русью. Славянские дружины, помня славную победу на Куликовом поле, рассчитывали раз и навсегда покончить с татаро-монгольским игом. Войско имело на вооружении даже артиллерию, не так давно появившуюся в Европе. Орудия были довольно внушительные, хотя и стреляли, в основном, каменными ядрами. Таким образом, шестьсот лет назад на территории Украины впервые раздался грохот орудий... 8 августа силы объединенного войска встретились на Ворскле с армией Тимура-Кутлука, полководца золотоордынского хана Эдигея. Самоуверенный Витовт выставил ультиматум с требованием покорности. "Покорися и ты мне... и давай мне всяк лето дани и оброк". Ордынцы же, дождавшись подхода союзников -крымских татар, сами выставили подобное требование. 12 августа началась битва. Армия Витовта переправилась через Ворсклу и атаковала татарское войско. Сначала успех был на стороне объединенного войска, но затем коннице Тимур-Кутлука удалось замкнуть кольцо окружения, и тогда началось... В плотной рукопашной битве артиллерия оказалась бессильной. Большинство князей и бояр погибло, "сам же Витовт побежа в мале...". Тяжеловооруженные крестоносцы тоже пали, не устояв перед татарскими саблями. Преследуя небольшой отряд чудом спасшегося Витовта и разоряя все на своем пути, татары быстро подошли к Киеву. Город осаду выдержал, но вынужден был заплатить "окупь 3000 рублей литовских и ще 30 рублей окремо взято с Печерского монастыря". По тем временам это была огромная сумма. Итак, от татарского ига в тот век избавиться не удалось. Поражение серьезно сказалось и на государственности Литовской Руси; скоро ослабевшему Витовту пришлось признать вассальную зависимость от Польши. После Грюнвальдской битвы (в которой, кстати, участвовало 13 русских полков из Галича, Перемышля, Львова, Киева, Новгород-Северского, Луцка, Кременца) его положение несколько улучшилось; он даже хотел стать королем, но не смог противодействовать влиянию польского короля Ягайла. Умер Витовт в 1430 году, и на Русь двинулись поляки...
Н.М.Карамзин "История государства Российского". Вот как описывает битву Карамзин. "Явился Посол Тимура Кутлука. Именем своего Хана он говорил Князю Литовскому: "Выдай мне Тохтамыша, врага моего, некогда Царя великого, ныне беглеца презренного: так непостоянна судьба жизни!" Витовт сказал: "иду видеться с Тимуром" - и пошел к Югу тем самым путем, коим некогда ходил Мономах разить диких Половцев. За реками Сулою и Хоролем, на берегах Ворсклы стоял Тимур Кутлук с Моголами, более желая мира, нежели битвы. "Почто идешь на меня? - велел он сказать Витовту: - я не вступал никогда в землю твою с оружием". Князь Литовский ответствовал: "Бог готовит мне владычество над всеми землями. Будь моим сыном и данником, или будешь рабом". Тимур неотступно предлагал мир; признавал Витовта старейшим, соглашался даже, по словам наших Летописцев, платить ему ежегодно некоторое количество серебра. Гордый Князь Литовский, подражая хвастовству Восточному, хотел еще, чтобы Моголы изображали на своих деньгах знамение, или печать его: в таком случае обещал не помогать Тохтамышу. Хан требовал срока на три дня и между тем дарил, чествовал, ласкал Витовта Посольствами. Сие удивительное смирение было, кажется, одною хитростию, чтобы продлить время и соединиться с остальными полками Татарскими. Все переменилось, когда пришел в стан к Моголам седой Князь. Эдигей, славный умом и мужеством. Он был вторым Мамаем в Орде и повелевал Ханом; некогда служил Тамерлану и носил на себе знаки его милостей. Сведав от Тимура о мирных условиях, предложенных Витовтом, Эдигей сказал: "Лучше умереть", и требовал свидания с Князем Литовским. Они съехались на берегу Ворсклы. "Князь храбрый! - говорил Вождь Татарский: - Царь наш справедливо мог признать тебя отцом: ты его старее летами, но моложе меня: и так изъяви мне покорность, плати дань и на деньгах Литовских изобрази печать мою". Сия насмешка привела Витовта в ярость: он громогласно возвестил битву и привел полки в движение. Благоразумнейший из Воевод его, Спитко Краковский, видя множество Татар, еще советовал искать мира на условиях честных для обеих сторон; но юные витязи Литовские кричали: "сокрушим неверных!", и знаменитый Пан Щуковский, гордый сердцем, дерзкий языком, сказал ему: "Если по любви к жене прекрасной и к наслаждениям роскоши ты боишься смерти, то не охлаждай других, готовых отдать жизнь за славу". Великодушный Спитко ответствовал: "Несчастный! Я паду в битве, а ты обратишь тыл". Войско Литовское перешло за Ворсклу и сразилось [12 Августа 1399 г.]. Рать Ханская была многочисленнее. Витовт надеялся на свои пушки и пищали; но сии орудия, как говорят Летописцы, действовали слабо в открытом поле, где Татары, рассыпаясь, могли нападать на ряды Литовские сбоку: скажем лучше, то искусство огнестрельное находилось тогда во младенчестве; не умели заряжать скоро, ни с легкостью обращать пушку во все стороны. Однако ж Литовцы привели в смятение толпы Эдигеевы и считали себя уже победителями, когда Тимур Кутлук, ученик Тамерланов, зашел им в тыл и стремительным ударом сломил полки их. Тохтамыш прежде всех оставил место сражения; за ним Витовт и надменный Пан Щуковский; а великодушный Спитко умер героем. Ужасное кровопролитие продолжалось до самой глубокой ночи: Моголы резали, топтали неприятелей или брали в плен, кого хотели. Ни Чингисхан, ни Батый не одерживали победы совершеннейшей. Едва ли третия часть войска Литовского спаслася. Множество Князей легло на месте, и в том числе Глеб Святославич Смоленский, Михаил и Димитрий Данииловичи Волынские, потомки славного Даниила, Короля Галицкого - сподвижник Димитрия Донского, Андрей Ольгердович, который, бежав от Ягайла, несколько времени жил во Пскове и возвратился служить Витовту - Димитрий Брянский, также сын Ольгердов и также верный союзник Донского - Князь Михайло Евнутиевич, внук Гедиминов - Иоанн Борисович Киевский - Ямонт, Наместник Смоленский, и другие. Хан Тимур Кутлук гнал остатки неприятельского войска к Днепру, взял с Киева 3000 рублей серебра Литовского в окуп, а с монастыря Печерского особенно 30 рублей; оставил там своих Баскаков и, погромив Витовтовы области до самого Луцка, возвратился в Улусы. Так Литовский Герой, хотев удивить мир великим подвигом, снискал один стыд, лишился войска, открыл Моголам путь в свои владения и должен был опасаться еще дальнейших худых следствий".
http://wishnewez.org.ua/html/vorskla.html

Kryvonis · 17 Окт 2011

М. Грушевский об эпохе битвы на Ворскле -

Попередня ТОМ IV Розділ II Наступна

Литовсько-польська унїя й справа інкорпорації земель в. кн. Литовського до Польщі: Опозиція інкорпорації; Витовт, його попередня полїтична карієра, боротьба з Ягайлом і Острівська угода, змагання Витовта до незалежности, жадання Ядвіґи, проголошеннє Витовта королем, катастрофа 1399 р. й компроміс, акти 1401 р. Витовт в. князем , вилом в Кревській унїї. Ситуація по р. 1410, дальші записи унїї й компроміс 1413 р., Городельський привилей і запись панів. Справа коронації, Луцький зїзд, союз Витовта з цїсарем, польсько-литовське напруженнє і смерть Витовта; польсько-литовські відносини в сьвітлї коронацийного епізоду.

Отак Ягайлові пляни — династичні, себ то змагання до польської корони, а також може й полїтичні — бажаннє скріпити литовські сили силами сполученої Польщі 1), привели до несподїваного обороту в полїтичних відносинах. Під натиском малопольських панів, котрим вислужував ся для своїх плянів Ягайло, в 1380-90-х рр. скасовано принципіяльно в. князївство Литовське, землї його інкорпоровано Польщі, а князїв — між ними й князїв наших, українських земель — переведено присяжними грамотами на становище васалїв Польської держави й обовязано до вірности й послушности їй.

Переворот в полїтичних відносинах незвичайний, успіх польської полїтики нечуваний, факт в історії наших земель першорядний — коли б тільки був прибрав реальнїйше значіннє. В дїйсности ж успіхи польської полїтики були на разї чисто дипльоматичні. Засудити на смерть полїтичний орґанїзм повний житя, яким було в. князївство Литовське в остатнїй четвертинї XIV в., не підточене пізнїйшою хоробою, — було мало. Щоб виконати сей засуд, треба було сили, а самими дипльомами його не вбити. Поки аспірації польської полїтики не виходили за границї дипльоматичних актів, і то як ми бачили — стилїзованих дуже обережно, так що й саме значіннє їх, дуже правдоподібно — не представляло ся ясно людям, в польську полїтику не втаємниченим; поки засуджене на смерть в. князївство Литовське і весь звязаний з ним фактичний стан річей далї істнували без змін — доти сї дипльоматичні елюкубрації не викликали протеста. Поляки, як характеристично висловляли ся їх потомки на соймі 1569 р. про давнїйші унїонні уклади — „досить мали тих шкір (перґаменів) і печаток, але все таки не мали унїї” — в дїйсности 2). Коли ж вони попробували на практицї реалїзувати виговорене в дипльомах, протест був неминучий, і всї дипльоматичні здобутки розвіяли ся як мрія.

По словам русько-литовського лїтописця іменованнє польських намістників до Вильна було першим таким фактом, що подражнило впливові круги в. князївства 3). Сучасний нїмецький хронїст надає рішуче значіннє пізнїйшому факту — коли кор. Ядвіґа зажадала дани з руських земель, як з свого віна 4). Се чи те, не робить ріжницї. Перший лїпший реальний замах на полїтичну самостійність в. князївства мусїв викликати реакцію, і перший лїпший енерґічний князь з розмноженої династиї Гедимина міг стати її речником против податливого на польську полїтику великого князя.

Силою обставин, чи силою своїх здібностей виразом сеї реакції став син убитого Ягайлом Кейстута — талановитий і енерґічний Витовт. Своєю дїяльністю розбиває він, крок за кроком, дипльоматичні успіхи польської полїтики. Принціпи, вложені в Кревський акт 1385 р., що правда, не зникають — вони й далї служать провідною ниткою для польських полїтиків. Але реалїзація їх, спеціально інкорпорація земель в. кн. Литовського, відкладаєть ся, проволїкаєть ся на цїлі столїтя, аж поки повне ослабленнє державного орґанїзму в. кн. Литовського не підрізало сили його супротивлення.

Як ідея інкорпорації Польщі українських земель в. кн. Литовського мала своєю вихідною точкою унїю 1385 р. — і тому ми мусїли спинити ся коло неї, так відроченнє сеї інкорпорації мало своєю вихідною точкою дїяльність Витовта. Для декотрих з наших земель сею реакцією, розпочатою Витовтом, інкорпорація була відсунена близько на два столїтя, а з тим і здержані були польські впливи в сих землях 5). Супроти такого важного значіння сього моменту мусимо спинити ся на історії сеї реакції, й на її початковій стадії — боротьбі Витовта з Ягайлом, головно на тих її моментах, які мали безпосереднє значіннє для дальшої долї українських земель (справи чисто-литовські або білоруські нам тут непотрібні). Такого значіння для нас дїяльність Витовта наберає в 1390-х рр., від другого помирення його з Ягайлом або т. зв. острівської угоди (в 1392 р.).

Полїтична карієра Витовта почала ся від смерти батька. Він тїкає з вязницї на Мазовше, відти до пруських рицарів, і ті супроти такої многонадїйної пригоди розбивають свою згоду з Ягайлом та мовляв в інтересах Витовта, роспочинають сильні напади на литовські землї. Хоч сї напади не все були успішні, але союз Витовта з рицарями був завсїди так небезпечний для Ягайла, що він в 1384 р. навязав зносини з Витовтом. Витовт не був теж від угоди, бо союз Нїмцїв коштував йому досить; тож між Витовтом і Ягайлом лїтом того року прийшло до згоди. Як каже Витовт, Ягайло пообіцяв звернути йому всї землї його батька 6), і Витовт, безцеремонно зрадивши рицарів, вернув ся на Литву.

Але Ягайло обіцянки не додержав, не віддав Витовту головного Кейстутового стола — Троків. А хоч потім замість Троків дав Витовтови Луцьк, то Витовт нїяк не міг допросити ся на се якогось документу. Вкінцї він довідав ся, що Ягайло умисно не хоче нїчим себе звязувати що до сього надання і надав Витовту Луцьк лише „до волї своєї”. Не вважаючи, що Витовт по своїм поворотї як міг вислужував ся йому, Ягайло рішучо не мав віри до нього. Се все так знеохотило Витовта, що він рішив на ново розірвати з Ягайлом. Рахуючи на незадоволеннє в Вильнї з причини іменовання польських намістників, він при кінцї 1388 р. попробував несподїваним нападом засїсти Вильно. Се йому не удало ся, але відносини були попсовані, і на початку 1390 р. Витовт знову відновляє свій союз з рицарями 7). Знову піднїмаєть ся війна, і знову по двох роках роспочинає Ягайло зносини з Витовтом. Лїтом 1392 р. переговори приходять до кінця. Витовт знову зрадив рицарів, а 4 серпня в Острові він і його жінка видають грамоти Ягайлу й Ядвізї про довершену угоду.

Умови сеї другої угоди Ягайла з Витовтом не вповнї ясні. Русько-литовська лїтопись каже, що Ягайло пообіцяв Витовту „великоє княжениє у Вилни — столъ дяди своєго великого князя Олкъирда и отца своєго великаго князя Кестутия” (Кейстут сидїв у Вильнї в рр. 1381-2, підчас своєї усобицї з Ягайлом). І лїтописець додає, що Витовт дїйсно дістав се „великоє княжениє” 8). Ся звістка офіціозного лїтописця в. князївства Литовського до недавна приймала ся загально. Аж недавно знайдений ориґінал острівської грамоти Витовта, де він титулує себе просто „литовським князем” 9), підняв сумнїви в сїй справі 10).

Дїйсно, иньші джерела — окрім русько-литовського лїтописця, не згадують про наданнє Витовту в. князївства в 1392 р. Длуґош, що оповідає особливо докладно про се друге помиреннє Ягайла з Витовтом, каже, що Ягайло, відставивши Яшка Олеснїцкого, поручив Витовту бути його намістником, передавши йому „всю управу земель литовських і руських”. Сучасний пруський хронїст каже тільки, що Ягайло пообіцяв Витовту звернути його батьківщину 11). Так само й Витовт у своїй присяжній грамотї нїчим не натякає на свою великокнязївську гідність. Каже тільки, що Ягайло дав йому „його батьківщину, забрану через попереднї непорозуміння”, і на ново надав деякі володїння. Титулує він себе тільки „володарем троцьким, луцьким і ин.” (dominus trocensis, luczensis etc.). Великим князем же не титулує себе не тільки в сїй, а і в пізнїйших грамотах, — аж по кількох лїтах починає уживати сього титулу, і то спорадично, а в зносинах з Ягайлом і польським правительством титулує себе просто „литовським князем” навіть аж до 1411 р.

Супроти сього найправдоподібнїйше буде думати, що в 1392 р. підставою угоди Витовта з Ягайлом було приверненнє його батьківських маєтностей — Трок, Городна, Берестя, до котрих Ягайло додав ще й нові — такою була земля Луцька. Про великокнязївське становище не було мови, але з Вильна відкликано польського намістника й поручено його натомість нагляду Витовта. Заразом Витовт займає взагалї місце Ягайлового відпоручника в справах в. кн. Литовського, більше меньше так само як перед тим ся роля належала Скиргайлови. Се могло бути також умовлено при угодї. Бо хоч ми Скиргайла бачимо в такій ролї ще якийсь час (в р. 1393), але се не противить ся такому припущенню: Ягайло взагалї не хотїв сварити ся з Скиргайлом і навіть Троків не відібрав йому відразу для Витовта. Отже могло в умові так само бути застережене, що Витовт займе місце Скиргайла в загальних справах держави, тільки постанови сеї не зреалїзовано відразу 12).

Постанова ся могла стати ся в такій же формі як се було в відносинах Ягайла з Скиргайлом: Скиргайлу Ягайло обіцяв в 1387 р. „держати више всеє нашеє братия”, і додатково обовязав ся потім не віддавати Вильна нїкому иньшому з братів своїх 13). Щось подібне могло бути і в грамотї Ягайла Витовтови в 1392 р.; але ми її не маємо і тому мусимо задоволяти ся здогадами, в надїї, що може якесь нове архивне відкритє кине сьвітло на се питаннє.

Але чи було се умовлене наперед чи нї, в усякім разї від свого повороту на Литву в 1392 р. Витовт стає господарем в в. кн. Литовськім, і се фактичне становище його, хоч не радо, і з всякими протяганнями, було признано і Ягайлом і польським правительством. Витовта признано управителем в. князївства, а далї й великим князем, з сим самим титулом. Так що русько-литовський лїтописець поспішив ся тільки з офіціальним признаннєм за Витовтом того становища, яке він зайняв по своїм помиренню з Ягайлом.

У володїннє приобіцяного йому при острівській угодї Витовт, як я вже сказав, увійшов теж не від разу. Скиргайло, давнїй ворог Витовта, мусїв уступити ся перед ним з своїх становищ — троцького князя й Ягайлового відпоручника в Литві. Ситуація була дуже дражлива, й Ягайло всякими способами старав ся відвернути конфлїкт. Тільки при кінцї 1392 р. він перевів переговори з Витовтом і Скиргайлом в справі уступлення Скиргайла з Троків. Замість того Скиргайло мав дістати Київ і Кремінець. Витовт обовязав ся здобути йому Київ і згодив ся відступити Кремінець з своєї Луцької волости.

Але Скиргайло, згодивши ся перед Ягайлом, потім спротивив ся знову. В 1393 р. відносини між ним і Витовтом загострили ся так, що Ядвіґа мусїла їх годити на ново: з осени сього року маємо нову угоду Витовта з Скиргайлом, уложену в присутности Ядвіґи 14). Київ для Скиргайла Витовт здобув не скорше як весною 1394 р. і правдоподібно — не скорше-ж засїв і в Троках.

Поки тягнули ся сї короводи з Скиргайлом, Витовт все потрібував помочи Ягайла, і тільки десь в р. 1394 почув себе паном на Литві. Побіди його над князями, з котрими він мав конфлїкти — Корибутом, Федором Кориятовичом, Володимиром київським, тим часом незмірно підняли його престиж, і Витовт в сьвідомости своєї сили починає виступати з ролї простого виконавця Ягайлових поручень. На його грамотах починаючи від рр. 1395-6 бачимо вже титул „великого князя” 15), а й на практицї він починає собі поступати вже як зверхник земель в. князївства (на пр. у зносинах з Нїмцями).

Розумієть ся, таке становище Витовта мусїло розбудити сильне незадоволеннє на краківськім дворі. Відносини напружують ся й обопільне незадоволеннє незадовго виходить на верх. Нагодою послужив, як каже сучасний нїмецький хронїст, якийсь лист кор. Ядвіґи, де вона жадала від Витовта, аби їй платив річну данину з руських земель, які має під собою. Вимагала сього на тій підставі, що Ягайло подарував їй руські землї на віно 16).

Не маючи самого того листу, не можемо здати собі справи, як те жаданнє Ядвіґи в дїйсности виглядало, хоч слова хронїста звучать як переповіданнє буквального змісту того листу. Він каже далї, що Витовт предложив той лист Ядвіґи перед старшиною руських і литовських земель і спитав їх, чи згодять ся вони признати себе підданими Польщі й платити ту данину? Зібрані однодушно заявили, що і вони і їх батьки були все свобідними — иньшій державі не підлягали, і нїякої дани Польщі не платили; тож і вони хочуть і на далї зістати ся незалежними, а нїякої дани платити не хочуть. Результатом подражнення, викликаного листом Ядвіґи, було тїснїйше зближеннє Витовта до нїмецьких рицарів, і воно привело до уложення тайної угоди з ними, весною 1398 р. Потім, в осени, її потверджено вже явно на зїздї на остр. Салинї. На сїм же зїздї, під впливом попереднього подражнення на польське правительство, а мабуть і не без вплива рицарів, що пильнували розірвати унїю Литви з Польщею, — князї й бояре руські й литовські, як оповідає тойже хронїст, „оголосили Витовта королем литовським і руським — річ, каже він, перед тим нечувана” 17).

Се проголошеннє було заразом проголошеннєм повної самостійности в. кн. Литовського й незалежности його від Польщі. Тим уневажняла ся Кревська унїя, і цїкава ся обставина, що при тім старшина в. князївства Литовського вирікала ся, аби коли небудь що небудь чула про підданство Польщі. Тим часом на підставі Кревського акту вона була вже кільканадцять лїт польськими підданими! Чи означало се повну несьвідомість значіння кревської унїї в литовських кругах, чи умисне іґнорованнє, чи тільки протест против плачення дани? Перше, по моєму, зовсїм не виключене, хоч питаннє про дань зачіпало не тільки справу державної приналежности, а й державної рівноправности. Се остатнє головно й підчеркуєть ся в оповіданню хронїста 18), хоч на повну докладність його оповідання й зрозуміння властивого значіння подїї ми й не можемо вповнї покласти ся, і не мусимо думати, що на справі самої дани все кінчило ся.

Тодїшнї обставини на проголошеннє самостійности в. князївства були так відповідні, що насувають гадку про уложеннє його на перед. Можна думати, що Витовт, уважаючи час для того відповідним, сам постарав ся привести до того проголошення і в сїм напрямі приготував настрій між князями й боярством. Тим можна б пояснити, що ще в лютім 1398 р. до рицарів доходили поголоски про заміри Витовта просити собі корони від папи 19).

Обставини, кажу, були незвичайно добрі для того. Поміч, бодай прихильність Нїмцїв була забезпечена. Видавши доньку за московського князя Василя, забезпечив собі Витовт спокій і нейтральність з сього боку. Він стояв тодї на вершку своєї сили, і можна майже на певно сказати, що коли-б не скрахувала піднята тодї ним в Ордї боротьба з партиєю Ідики, в інтересах прогнаного Тохтамиша, котрого Витовт хотїв висадити назад на татарський престіл, — самостійність в. кн. Литовського була-б довершена, й унїя з Польщею була-б розірвана.

Але страшна неудача 1399 р. спинила розмах Витовтової полїтики. В битві над Ворсклою (12 серпня 1399) поляг цьвіт русько-литовського рицарства; самих убитих князїв рахують десятками. При такім ослабленню литовських сил і загальній депресії, яку ся неудача викликала, гнати до конфлїкту з Польщею було небезпечно. Коронаційні пляни прийшло ся відложити. Витовт попускає з тону, і краківський двір використовує сю хвилю, аби звязати на ново розірвані нитки унїї. Одиноким слїдом сих переговорів зістали ся записки Длуґоша під р. 1399: він записує під сим роком наданнє Витовту „великого князївства Литовського в державу до його живота” 20), а описуючи смерть Ядвіґи, каже, що підчас похорон її приїхав до Кракова Витовт з жінкою 21). Ховали Ядвіґу в середнїх днях серпня, тож Витовт по битві над Ворсклою, під безпосереднїм впливом тяжкої депресії, міг дїйсно з'явити ся десь в тих днях у Кракові. Ягайло по тім, як казав Длуґош, виїхав на Русь і заявляв панам, що вибераєть ся на Литву, не маючи більше прав на польську корону, але дістав запевненнє від польських панів, що вони його й далї хочуть мати польським королем. В сих обставинах могло наступити нове зближеннє Витовта з Ягайлом і краківським двором, і уставлено було компроміс на тім, що Витовт мав дістати великокняжі права в в. кн. Литовськім до свого живота 22).

Але на сей раз польське правительство не схотїло обмежити ся угодою з самим тільки Витовтом. Досьвід поучив, що умови з самими князями мають вартість досить непевну. Пани в. кн. Литовського, з'іґнорувавши кревську унїю й проголосивши незалежність в. князївства, змусили польське правительство числити ся з ними. Тому новий modus vivendi в. князївства з Короною рішено було перевести з участю литовських панів.

На різдвяні свята 1400 р. скликано до Вильна визначнїйших панів з Витовтових земель — тих що стояли під безпосередньою властию Витовта 23). З виїмком виленського епископа Якова се були вищі урядники й визначнїйші боярські роди, переважно литовські, з руських не богато. З князїв бачимо тільки Івана Гольшанського з синами; князї-володарі земель і волостей з своїми боярами в сїм актї участи не брали. Результатом нарад і переговорів були уложені тодї грамоти. Одна була видана Витовтом. В нїй він з тої нагоди, що Ягайло „роздїлив з ним свою управу і надав йому великокняжу власть в землях литовських і иньших володїннях до його живота” 24), відновляє свої приречення, дані ще в 1386 р. Обіцяє вірність, щирість і постійну солїдарність Ягайлу, коронї Польській і її мешканцям. Зазначує що по смерти його великокняжа власть і всї землї, з батьківщиною його вернуть ся назад до Ягайла чи його наступників і корони Польської. Виїмком мають бути деякі землї, забезпечені Витовтовому брату Жиґимонту і Витовтовій княгинї Аннї до її живота.

В другій грамотї, виданій тогож самого дня, 18/I 1401, „пралати, барони, шляхтичі й земляни земель литовських і руських” (з них кількадесять вичислено поіменно), за себе й за всїх бояр і землян тих земель заявляють, що вони обіцяють завсїди помагати королю, коронї Польській і її обивателям всякими способами, щиро і без підступу, й нїколи їх не покидати. Супроти надання Витовту великого князївства ручать вони, що по його смерти ся великокняжа власть і всї Витовтові землї, разом з його батьківщиною, вернуть ся до короля Ягайла й Корони 25). За себе й за своїх потомків вони обіцяють, що по смерти Витовта будуть послушними й підвласними королю й Коронї та окрім нього й Корони не будуть собі шукати иньших володарів. З тим одначе, що як би Ягайло умер, не лишивши синів, то й пани польські не можуть собі вибрати короля без відомости Витовта 26).

Доповненнєм до сих двох грамот служили присяжні грамоти, що знов мусїли видати Ягайлови князї поодиноких земель в. кн. Литовського. Маємо їх дуже мало, тільки пять 27), хоч мабуть всї значнїйші князї такі грамоти мусїли тодї повидавати. Всї вони писані на оден шабльон: князь обовязуєть ся по смерти Витовта (часом з додатком: коли-б Витовт умер скорше від Ягайла) „не искати иныхъ господаревъ мимо нашего господаря великого короля Володислава и короны ПольскоЂ не отлучати ся никоторымъ временемъ”.

Компроміс 1401 р. супроти проголошеної не давно самостійности в. кн. Литовського був з литовської сторони великою уступкою, а для польської дипльоматії великим тріумфом. Але тільки в такім разї, коли брати його з формального боку, і то з становища й інтерпретації польської. Кревський акт мовляв відновлено і то в стилїзації мов би яснїйшій, докладнїйшій (в порівнянню з ляконїчною фразою Кревського акту). Ще важнїйше, що тепер він мав більші ґарантії, бо сповненнє його забезпечено приреченнєм панів в. князївства (властиво — самих тільки Витовтових земель, але грамоту стилїзовано так, нїби се були пани всього в. князївства). Виїмок зроблено тільки для Витовта, до його житя, а по смерти його інкорпорація в. кн. Литовського мала зараз настати.

Але й тепер, приглядаючи ся близше, знайдемо багато недоговореного. І тепер ся інкорпорація звязана з особою Ягайла: землї литовські мали вернути ся до Ягайла по смерти Витовта. Про наступників Ягайла на польськім престолї згадано тільки в грамотї Витовта. Грамота панів і приречення князїв їх зовсїм промовчують: все обмежаєть ся відносинами за житя Витовта й Ягайла 28), дальше стани в. кн. Литовського не заглядають.

Не знати, чи було се наслїдком обережности Поляків, що знову не відважили ся яснїйше представити справу інкорпорації, аби не подразнити Литву, чи стани в. кн. Литовського не хотїли себе вязати на будуще. У всякім разї ся неясність і тимчасовість постанов значно зменшала значіннє польських тріумфів. Тою-ж тимчасовістю треба мабуть пояснити й таку податливість литовських станів після салїнського проголошення. Реально взявши, уступали вони не богато: прав Ягайла на в. кн. Литовське нїхто і так не заперечував. Уступки отже, не вважаючи на сильну депресію по катастрофі на Ворсклї, в дїйсности так дуже великими не були, як можуть на перший погляд здавати ся. До живота Витовта автономія в. кн. Литовського забезпечена, по смерти його признають ся права Ягайла; що до дальшого — кожда сторона могла собі обіцювати що иньше.

В кождім разї виїмок, зроблений для Витовта, задавав рішучий удар справі інкорпорації. По Кревській унїї — в супереч її, Литва ставала знову осібним полїтичним тїлом. Витовт ставав повновластним володарем в в. князївстві: князї в своїх присяжних грамотах звуть його своїм „господарем”; стани в. кн. Литовського обіцяють послушність Ягайлу тільки по смерти Витовта. За житя Витовта Ягайло не мав нїякого права до них і до земель в. кн. Литовського, й за ним зістаєть ся чисто моральна зверхність над Витовтом; тому Ягайло приймає пізнїйше титул „зверхнього князя” (supremus dux), супроти Витовтового титула „великого князя” (magnus dux). Цїкаво при тім, що Витовт уважав себе в. князем литовським не з ласки Ягайла, тільки з вибору народа. Підчас пізнїйших спорів про корону, стараючи ся понизити становище Витовта в очах чужих володарів, Ягайло доводив, що Витовт зовсїм не був нїколи самостійним володарем, а тільки його намістником в Литві, бо вона з огляду на своє віддаленнє вимагала такого намістника (gubernator). Се, розумієть ся, було рішучим перекрученнєм компроміса 1401 року. Витовт супроти таких пояснень Ягайла рішучо заявляв тодї, що він „вибраний паном і великим князем сих земель від давна”, можливо — розуміючи тут інцидент салїнський 29).

Виїмок, зроблений компромісом 1401 р. виключно тілько для Витовта, розумієть ся, ставав прецедентом і на пізнїйше. Тут лежала найбільша небезпечність для унїї сього компромісу. Поляки постарали ся запобігти сїй небезпечности, обовязавши литовських панів і князїв, що по смерти Витовта їх землї вернуть ся до Корони, а головно — що вони не будуть шукати собі иньшого господаря окрім Ягайла. Се були застереження против вибора нового в. князя по смерти Витовта, але, як я вже сказав, вони затемнені були особою Ягайла, висуненою в них.

Відчуваючи небезпечність зробленої уступки, краківський двір старав ся бодай дипльоматично скріпити угоду 1401 р. Між р. 1401 і 1410 Витовт мусїв ще кілька разів видати грамоти, що стверджували або доповняли його заяву 1401 р. Такий характер мала нпр. грамота видана ним 1404 р., де він потверджував свої попереднї обіцянки, а заразом заявляв, що нїякого свого союзника не буде ставити над польського короля, анї поможе йому на сього остатнього. Тут розуміли ся мабуть нїмецькі рицарі, з котрими уложено згоду не задовго перед тим, весною 1404 р. Друга грамота — видана Витовтом по окупації Смоленщини, розтягала його обовязання й на землї, які йому удало ся вже або удасть ся здобути самому. Звісна нам з пізнїйшої згадки ще й третя подібна грамота, з незвісного року, а могло бути їх і ще більше 30).

Сї заходи польської дипльоматії не задовго одначе знову розбили ся о фактичне становище, здобуте в. кн. Литовським. Мусїла вона зробити йому нову уступку, новий вилом в унїонних пактах.

Вихідною точкою на сей раз послужила кампанїя з Нїмцями 1410 р., т. зв. Велика війна, прославлена голосною битвою під Ґрінвальдом. Витовт відограв першу ролю у сїй війнї, що здавало ся, задавала смертельний удар пруським рицарям; але відступив, коли Ягайло по Ґрінвальдській битві почав добивати Нїмцїв. Не в інтересах Витовта було дати Польщі зовсїм знищити Прусию, що так часто була йому корисним союзником в його рахунках з самою Польщею 31). Наслїдком такого обороту було не тільки те, що овочі сеї війни зібрало саме в. кн. Литовське, але також і те, що в. князївство знову, як і перед катастрофою на Ворсклї, зайняло супроти Польщі становище дуже сильне й самостійне.

Пруські рицарі й їх союзник — угорський король Жиґимонт (тодїшнїй цїсар), що як знаємо — мав і свої спеціальні рахунки з Польщею, з свого боку, для ослаблення Польщі, старанно заходили ся коло ослаблення унїї. Для того дбали про те, щоб розбудити в Витовтї охоту до повної самостійности від Польщі. Чи то дїйсно під їх впливами, чи просто в сьвідомости своєї сили, Витовт підносить знову свій тон у відносинах до польського двору. Характеристична подробиця, що як раз тепер зачинає він титуловати себе великим князем в грамотах адресованих до Ягайла, чого не робив ранїйше. Краківський двір знову почув захитаними всї свої дипльоматичні ґарантії унїонних звязків та мусїв ужити всякої зручности й обережности, щоб не ображаючи розбудженої амбіції литовських кругів знову скріпити сї звязки, хоч би цїною значних уступок. На жаль тільки, відносини краківського й виленського дворів і з сього часу нам звісні дуже мало, так що ми зовсїм не можемо відтворити образу переговорів, які йшли між ними, й маємо перед собою знов тільки голі їх результати. Бачимо з них, що Польща, хоч як стояла сильно по тій Великій війнї, мусїла зробити цїлий ряд уступок в. кн. Литовському, аби не доводити до конфлїкту, до зірвання унїї. Першою такою звісною нам уступкою було віступленнє Поділя Витовтови (про сю подільську справу буду говорити низше), а закінчили ся вони городельським компромісом.

В вереснї 1413 р. став ся зїзд Витовта й Ягайла та панів з Корони і в. князївства в Городлї на Бугу. Тут вели ся між ними переговори, та близше вони нам незвісні, маємо тільки грамоти, виставлені володарями й панами обох держав на сїм зїздї, 2 жовтня. Маємо їх три, й вони тісно вяжуть ся з собою, доповняючи себе обопільно 32).

Головне значіннє має привилей, виданий спільно Ягайлом яко королем польським і зверхнїм князем литовським (Lytwanie princeps supremus Russiaeque dominus ex heres) і Витовтом яко великим князем литовським (magnus dux Lyttwaniae nec-non terrarum Russiae dominus et haeres). Привилей сей вяже до купи дуже богато справ. Він уставляє відносини обох держав на будуще, заводить деякі уряди на польський взір у в. кн. Литовськім і обдаровує вищу аристократію в. кн. Литовського — литовсько-католицьку тільки, ріжними привілєґіями на взір Польщі. Таким чином тепер Польща пильнувала, не тільки забезпечити унїонні пакти згодою литовських панів, як у 1401 р., але й спеціально заінтересувати їх унїєю — звязати з нею певні клясові привилєґії для них.

Самі унїонні відносини обох держав представляють ся так: з огляду на старання ворогів, а особливо рицарів „знищити землї литовські й польські”, Ягайло й Витовт своєю грамотою поновляють інкорпорацію всїх земель в. кн. Литовського Польщі на вічні часи, в виразах дуже сильних 33), і обовязують литовських панів, аби їм обом — себто і королю й в. князю, та їх наступникам були вони завсїди послушні, до служби готові і всїх ворогів корони Польської мали за своїх ворогів. По смерти Витовта пани в. князївства мають вибрати собі в. князем тільки того, кого вкаже їм Ягайло або його наступник за радою панів коронних і литовських. З другого боку й стани коронні по смерти Ягайла не можуть вибирати короля без відомости й участи Витовта і панів в. князївства. В разї потреби пани обох держав мають порозумівати ся з собою, за згодою своїх володарів, на зїздах в пограничних містах — Люблинї, Парчові або де инде.

Сей княжий привилей доповняють дві обостороннї грамоти панів. Одну видають литовські пани, обдаровані польськими гербами й привілєґіями, та обіцяють іменем „всїх шляхтичів, бояр і всеї людности земель в. кн. Литовського”, що будуть все в сполученню й солїдарности з польськими панами і Короною, будуть послушними і вірними Ягайлу й Витовту та їх наступниками і виповнять виписаний в попереднїй грамотї порядок вибору вел. князїв по смерти Витовта. З свого боку польські пани заявляють в осібній грамотї також відповідні обовязання.

Як я вже сказав, Городельський привилей має на зверх характер потвердження унїї. Ягайло й Витовт починають мовляв від відновлення кревської унїї, а одна з точок спеціяльно потверджує попередні грамоти. Представляєть ся так, мов би вже кревська унїя мала такий самий характер як ся унїя 1413 р., але в дїйсности Городельський привилей надає їй зовсїм відмінний характер.

В порівнянню з досить неясними, прикритими особистими відносинами до Ягайла виразами попереднїх актів кидаєть ся в очі передовсїм незвичайно виразна й сильна стилїзація, де говорить ся про унїю Литви й Польщі. Землї в. кн. Литовського „інкорпорують ся, втїляють ся, переходять на власність, злучають ся, прилучають ся, конфедерують сї і по вічні часи звязують ся з Польщею”. Але ба, сї вирази, що були б на місцї в Кревськім актї, тепер своїм рішучим, радикальним змістом зовсїм не відповідають тому характеру унїї, який набрала вона по компромісах 1401 і особливо в умовах сього 1413 року. З дальших постанов виходить, що нїякій інкорпорації не лишаєть ся місця. В. кн. Литовське не тільки за житя Витовта, але й по нїм зістаєть ся осібним полїтичним тїлом. Се була кардинальна уступка городельського комромісу з польської сторони. По смерти Витовта вел. князївство має дістати нового в. князя; привилей застерігає тільки, що се має стати ся за порозуміннєм з королем і польськими панами (тут привилей — можливо таки навмисно, висловляєть ся не ясно, говорячи разом і про вибір князя литовськими панами і про вказаннє його їм з польської сторони). Пани в. кн. Литовського стають на становищі рівноправнім з панами коронними і як репрезентанти двох держав мають полагоджувати важнїйші справи на своїх зїздах (conventiones et parlamenta). Відносини до Польщі не виходять по за те, що між нею і в. кн. Литовським уставляєть ся союз, і король польський має признавати ся зверхником (сюзереном) в. князя й в. князївства. Тому стани в. князївства мають участь в виборі короля.

Характеристично, що в грамотї литовських панів і тепер, як і в 1401 р., нема мови анї згадки про інкорпорацію: вони обовязують ся тільки до солїдарности з Польщею й implicite, посередно, признають права зверхности польського короля над в. кн. Литовським; кажу посередно — бо тут знову справу тушує особа Ягайла, і про ті відносини, які мають уставити ся по смерти Ягайла й Витовта, виразно не говорить ся. Хто зна, чи й тут не було певної reservatio mentalis — з обох боків: пани польські і литовські справу розуміли однаково, але промовчували сї суперечні пункти.

З формального боку треба піднести ту відміну, що в сїм новім уставленню унїонних відносин не беруть зовсїм участи князї. Не бачимо їх імен в унїонних привилеях, анї не маємо від них присяжних грамот таких як з р. 1401. Як я вже сказав, польське правительство виразно йшло до того, аби привілєґіями відлучити католицьке литовське боярство від руського й зробити з католицької литовської аристократії таку привілєґіовану ґвардию унїї. Але чому хоч би присяжними грамотами не обовязано князїв, що всї, хиба з дуже малими виїмками, репрезентували руські елєменти в. князївства? Чи було се наслїдком ослаблення значіння князїв, про яке говоритиму низше? Але так сильно, може, вони не підупали, щоб їх зовсїм легковажити. Чи польське правительство вважало за лїпше зістати ся при їх обовязаннях з 1401 р.? Аби катеґорично рішити се питаннє, бракує підстави.

Таким чином фактична осібність в. кн. Литовського як державного тїла була признана Городельським актом вже формально. Інкорпорація до Польщі була заступлена навіть не персональною унїєю, а тільки признаннєм зверхности польського короля. Можливо, і навіть правдоподібно, що польські пани, роблячи сї уступки, надїяли ся, що більше прихильні для них обставини дадуть колись змогу відкликати сї уступки 34). Але в полїтицї Витовтови щастило від тодї аж до смерти: васаль Ягайла de jure, він займав властиво рівнорядне з ним становище в полїтицї. Успіхи Витовтової полїтики на сходї, відносини до нього західнїх держав держали високо його престіж, і для уступок польським плянам з його боку не було місця. Навпаки він дуже самостійно держав ся супроти краківського двора й дражливо відзивав ся на всякі натяки на його залежність від польського короля. Се виявило ся і в передсмертнім епізодї його відносин до Польщі — плянї його коронації. Подражнений деякими нетактовними поступками Ягайла, він дуже горячо взяв ся до коронації, що мала зазначити повну емансипацію в. кн. Литовського від Польщі, й мало що не привів сього пляну до кінця.

Сей епізод, інтересний для характеристики полїтичного становища в. кн. Литовського супроти Польщі, тому й вартий нашої уваги, звісний нам в подробицях як рідко і мусить нам послужити ілюстрацією тодїшнїх литовсько-польських відносин. Справа виникла в звязку з тодїшньою західноевропейською полїтикою Литви й Польщі. Полїтика ся у Литви обертала ся з початку около відносин пруських, а в 20-х рр. до них прилучила ся ще нова справа — гуситська.

„Велика війна” і Торунська угода 1411 р. не полагодили відносин з рицарями. Ще два рази (1414 і 1422) приходило до війни, й остання угода в Мельнї (1422) задоволила більше Витовта, нїж Польщу. Польща тільки деякі дрібні уступки, вел. князївство дістало по нїй назад права на Жмудь. Короводи в справі реґуляції границь тягли ся ще довго, й Витовт тут займає посереднє становище між Поляками і рицарями та їх союзником Жиґимонтом. Таке-ж становище займає він і в обставинах, витворених гуситською справою. Чехи, борячи ся з Жиґимонтом, предложили чеську корону Ягайлу, а той відіслав їх з нею до Витовта. Витовт прийняв був чеську корону й вислав від себе до Чехії Жиґимонта Корибутовича. Ґвалт, піднятий з сеї нагоди цїс. Жиґимонтом в Европі, змусив Ягайла вирікти ся від усякої участи в гуситській справі. Витовт брав її меньше траґічно, але також відкликав Корибутовича; той потім вернув ся до Чехії знову, але вже на власну руку. 35). Не вважаючи на сї прояви малого заінтересовання гуситьською справою в польсько-литовських правительственних кругах, становище Ягайла й Витовта в гуситській справі все таки дуже стрівожило Жиґимонта і щоб унеможливити їм дїяльнїйшу участь в сїй справі, Жиґимонт заходить ся поріжнити Витовта з Ягайлом.

Се було не тяжко супроти дражливости Витовта на всякі натяки на його несамостійність супроти Ягайла. Краківські-ж круги не раз давали йому ріжні поводи дражнити ся 36). Повторяла ся отже ситуація з остатнїх років XIV віка, і от в таких обставинах висунув Жиґимонт справу коронації Витовта.

Справа ся, як знаємо, була не нова: я вже говорив вище про проголошеннє Витовта королем в 1398 р. Коронованнє його на короля значило-б стільки, що повна самостійність в. кн. Литовського, повна рівноправність його з Польщею. Тому не було надїї аби краківський двір дав на се згоду, значить — довершеннє коронації мало-б привести до повного розрива Витовта з Ягайлом. На сїм, очевидно, будує Жиґимонт, а в тім же напрямі працюють і пруські рицарі 37).

Длуґош каже, що ще в часах „Великої війни” Жиґимонт заохочував Витовта до корони, але Витовт не послухав його намовлянь. Витовт также згадує про таку пропозицію Жиґимонта й відмову свою — на зїздї в Кесмарку 38). На ново підняв сю справу Жиґимонт на зїздї в Луцьку, в сїчнї 1429 р. 39).

Се був оден з численної серії дипльоматичних зїздів 1420-х рр., тільки відбував ся з великою парадою. На нїм були Жиґимонт, Ягайло й Витовт з своїми панами. На порядку дня стояли справи пруська, гуситська та волоська, що виплила тодї між Польщею й Угорщиною. Успіхи нарад в сих справах були дуже невеликі. На прикінцї Жиґимонт підняв справу коронації, заохочуючи Витовта коронувати ся. Витовт відіслав його з тою справою до Ягайла, а той заскочений таким несподїваним проєктом, дав на нього свою згоду, і зістав ся при нїй до кінця зїзду, хоч присутні польські пани відразу спротивили ся сьому проєктови. Аж з Польщі, очевидно — уступаючи натиску своєї ради, Ягайло написав Жиґимонтови лист, де заявляв, що против самої коронації Витовта нїчого не має, але не може згодити ся на неї з огляду на відносини в. князївства 40).

„Треба побоюватись, писав він, що між Польщею й Литвою з того вийдуть причини незгоди, війн, спорів і всяких прикростей, які потім дуже буде тяжко утишити. Записи унїї й союзу сих земель, нами уложені, можуть бути порушені й зірвані. Пани й обивателї литовські, осьмілені такою честию (короною), можуть набрати сьмілости по смерти нашого брата (котрому сеї й всякої иньшої чести ми щиро-б бажали) вибрати собі нового короля по своїй волї, без порозуміння з польськими панами. А то рішучо-б противило ся записям, бо в них виразно застержено, що коли опорожнить ся престіл в Польщі або в Литві, то пани сеї землї не можуть приступити до вибору короля або в. князя без відомости панів другої землї. Окрім того наш брат держить численні дїдичні землї наші тільки до свого живота, і їх, хоч би як сього не хотїло ся, мусїли-б ми від нього відібрати, бо инакше з коронацією вони-б могли пропасти для нас і для корони Польської” 41).

Жиґимонт переслав сей Ягайлів лист Витовтови, і він в високій мірі розгнївав Витовта. В листї писанім з сього поводу до Ягайла Витовт пригадує йому, що він від разу цїлу справу віддав до рішення Ягайлови. Тільки по тім як Ягайло з усею охотою прийняв проєкт, прийняв його і сам Витовт серіозно; тепер же Ягайло, нїчим не попередивши Витовта, відкинув сю справу й тим скомпромітував його перед постороннїми державами. Окрім того своїм представленнєм відносин між в. князївством і Короною понизив Витовта і панів литовських, виставивши їх нїби підрядними й залежними від Польщі. По словам Витовта, і він і його бояре сильно огірчені таким поступованнєм короля 42).

Подражнений сим усїм, Витовт вповнї зближаєть ся до Жиґимонта, стає по його сторонї в його спорах з Польщею й остерігає Ягайла, що як би прийшло до війни Польщі з Жиґимонтом, то він, Витовт, не міг би Ягайлови помагати, не вважаючи на унїонні умови. Від Ягайла він жадав рішучо аби він відкликав ті обидливі вирази про залежність Литви від Польщі, инакше грозив ся довести йому сю незалежність дїлом 43).

Використовуючи подражненнє Витовта, Жиґимонт обставав при коронації, й заохочений ним Витовт не покидав сього пляна. Лїтом 1429 р. Витовтові посли заявили Ягайлови, що як він не пристане на коронацію, то Витовт коронуєть ся сам. Обидві сторони дражнили ся тим більше, що справа пішла „в Европу”. Відносини загострили ся так, що бояли ся війни. Папський лєґат доносив в серпнї, що обидві сторони „про нїщо не думають окрім оборони своїх прав, і розяреннє так змогло ся, що справа готова рішити ся зброєю й великим розливом крови”. Дїйсно, в литовсько-польській кореспонденції почали пролїтати згадки про війну: уже в червнї 1429 р. Витовт сповіщав польських панів, що не знаючи, яку цїль мають польські воєнні приготовання, він ладить ся також до війни: відібрав присягу від своїх підданих і наказав твердити замки, а людям зброїти ся до війни 44).

В осени Поляки попробували підійти Витовта на великодушність. В жовтню прибули до Витовта польські посли, повідомляючи, що Ягайло відступає йому польську корону: Ягайло зречеть ся трону й Витовт злучить в своїх руках Польщу з Литвою. Очевидно, Поляки надїяли ся тим розжалити Витовта, але він не піддав ся: польської корони не прийняв, але й своїх плянів на литовську не залишив, і відносини з того взагалї не поправились.

Весною 1430 р. відпоручник Ягайла на зїздї нїмецьких князїв в Нїрнберзї заложив протест против Жиґимонтового пляна коронувати Витовта. Ягайло представляв, що Витовт зовсїм не був володарем Литви, а тільки його намістником (gubernator) 45). Відповідею на се було оголошеннє, що коронація Витовта відбудеть ся на другу пречисту — 8/IX 1430 року. Жиґимонт міцно стояв при своїй постанові й підбодряв Витовта, коли той часами вагав ся. Ягайло ще раз поновив свою пропозицію — що він відступить Витовту свою корону, але Витовт не піддававсь. Тодї Поляки завзяли ся не перепустити корон, що Жиґимонт мав прислати Витовтови й його жінцї, і таким чином не допустити до коронації. Розставили сторожі на дорогах, щоб корону переловити, а заразом робили заходи в папській курії, аби та своїм впливом перешкодила справі — відвела цїсаря від коронаційних плянів.

На визначений для коронації день корони дїйсно не прибули, й гостї, згромаджені в Вильну на коронаційну параду, роз'їхали ся нї з чим (між ними був в. кн. московський — Витовтів зять, богато московських князїв, посли царгородські, татарські й ин.). Коронацію перенесено на день сьв. Михайла. Але Ягайло, що особисто прибув до Вильна, встиг захитати рішучість Витовта. Сей написав вкінцї Жиґимонту, що надїєть ся залагодити справу за порозуміннєм з Ягайлом і просить не пробувати силою пробити коронам дорогу до Вильна. Не знати, що з того-б вийшло, але старий Витовт, провожаючи Ягайла з Вильна, впав з коня й забив ся, та проболївши кілька день, умер 27/X 1480 р.

Для нас тут, як я сказав уже, сей епізод цїкавий з того боку, що кидає ясне сьвітло на становище в. кн. Литовського супроти Польщі і на сьвідомість своєї державної самостійности у Витовта і у станів в. кн. Литовського. Пани в. кн. литовського брали живу участь в сїм цїлім епізодї. Їх також як і Витовта „огірчувало”, як писав Витовт, понижуваннє в. кн. Литовського. З ними надумував ся Витовт, „як би скинути з себе сором і закид несвобідности, якими хоче обтяжити нас і землї наші король польський” 46). І коли з польської сторони (хоч би в першім листї Ягайла до Жиґимонта) прохоплювали ся натяки на пляни інкорпорації земель в. кн. Литовського, против унїонних записей, або такі натягнені й вповнї противні тим записям вискази, що мовляв Витовт був тільки звичайним ґубернатором, старостою короля польського, як і всякий иньший 47), — то з литовської сторони проголошувала ся повна самостійність в. князївства. Сучасне нїмецьке джерело так представляє сї суперечні змагання: „Поляки доводили, що через коронацію литовські й руські землї можуть віддїлити ся від Польщі, тим часом вони по смерти в. князя мають інкорпорувати ся Польщі, з тим щоб нїколи від неї не відлучати ся; пани-ж литовські й руські підносили, що вони споконвіку були свобідними людьми, своїм паном уважають (тільки) вел. князя, а по смерти його мають право вибрати собі нового вел. князя і (тільки) його матимуть своїм паном, а Полякам нїяким їх земля не належала, і вони при такій незалежности хочуть і на дальше зістати ся і нїколи нїчого з неї не хочуть поступити” 48).

Говорячи таке, литовські пани стояли переважно на ґрунтї правди, бо як ми бачили, анї в 1385 р., анї в грамотах 1401 і 1413 р. вони не прилучали ся нїчим до проголошення інкорпорації чи прилучення земель в. кн. Литовського до Польщі. Нїколи не йшли дальше приречень союзу з Польщею й послушности Ягайлу, і то в неясній ролї — не то їх прирожденного вел. князя не то польського короля. Тільки сю точку — зверхність Ягайла, вони іґнорували тепер, проголошуючи повну самостійність в. князївства.

Відповідно до того в коронаційнім актї, виготовленім в цїсарській канцелярії заздалегідь, Литва проголошувала ся на вічні часи королївством, з тим що литовські королї „будуть самостійні, не будучи підвластними або Васалями анї нашими (цїсаря), анї сьвятої імперії, анї чиїми иньшими, служачи щитом християнства на сїм пограничу — помагаючи против поганських нападів” 49).

Се подражненнє станів вел. князївства Литовського на пунктї самостійности, викликане коронаційним епізодом, змусило Ягайла й його прибічників сховати ad feliciora tempora пляни інкорпорації, які зберігали вони на момент смерти Витовта, й по смерти його згодити ся на вибір нового великого князя.

Примітки

1) Тільки не польсько-месіанїстичні, що піддають ся йому в польській науковій лїтературі — пляни розширення на Литву добродїйства польського полїтичного устрою й західньої цивілїзації (котрої монополїю для східньої Европи Поляки признають Польщі, як Нїмцї Нїмцям). Се оден з проявів тої нещасливої традицийної фразеольоґії, що й досї ще особливим тягаром тяжить на деяких моментах польської історії (між ними й на полїтичній, польсько-литовській унїї) та як куля при нозї спиняє успіхи польської історіоґрафії в раціональнім дослїдї фактів.

2) Дневникъ Люблинскаго сейма вид. Кояловича c. 455.

3) Див. вище c. 136.

4) Про се оповіданнє нїмецького хронїста — Посільґе мова низше — c. 141-2.

5) 3 зменьшеною силою сї впливи все таки сюди проходять, незалежно від інкорпорації — але про се мова на иньшім місцї (в т. V, гл. 1-4).

6) Меморіал Витовта (коло р. 1390) Scriptores rer. pruss. II c. 713.

7) Меморіал c. 713-4, Давн. рус.-лит. лїтоп. c. 36-7, Codex epist. Vitoldi ч. 63.

8) Уч. записки с. 38.

9) В давнїйше звісній копії сеї грамоти титулував ся Витовт великим князем (додано було се слово).

10) Див. в прим. 25.

11) Давн. рус.-лит. лїтоп. c. 38. Длуґош III c. 500: Jaschkone de Oleschnicza ex capitaneatu lithuanico amoto, Withawdo duci illius demandat regimen et non solum sortem illi paternam et castra adempta restituit, sed et universorum castrorum Lithuanie et Russiae et administrationem plenariam terrarum praedictarum suae tradidit ditioni. Iohann von Posilge (Scriptores rer. pruss. III c. 179): sy (Ягайло з Скиргайлом) welden im alle dy lant yrgebin, dy sinem vatir Kinstotin vor hettin gehort. Окрім того глуха звістка в пізнїйшім пруськім меморіалї — Cod. ер. Vitoldi. c. 1029.

12) Див. іще в прим. 25.

13) Codex epist. saec. XV т. І ч. 9 і 13.

14) Codex epist. saec. XV т. І ч. 19 і 20, т. II дод. 1 (c. 472); пор. Длуґош III c. 502.

15) Витовт з титулом в. князя в грамотї з 1395 р., нїмецькій, звісній в копії — в Cod. ер. Vitoldi ч. 117. З 1396 р. 8/VII, нїмецька копія — Napierski Russisch-livl. Urkunden ч. 121; далї Voigt Codex dipl. Prussiae V ч. 90; 1396 28 VII — Bunge, Liv-, Esth- und Cur-ländisches Urkundenbuch IV ч. 1422. З 1397 р. — Cod. ер. V. z. ч. 140, 179 і т. д.

16) Про се жаданнє ширше див. ще в прим. 26.

17) Und uf die cziit worfin die Littowin und Russin Wytowten eynen Koning uf czu Littowen und czu Russin, das vor ny gehort was. Scripteres rer. pruss. III. 224. Левіцкий, та й не тільки він, толкував сю звістку так, що Витовта проголошено тодї в. князем (ор. c. c. 430). Але слова хронїста про нечуванність такого вчинку не мирять ся з таким толкованнєм — очевидно Витовта проголошено таки королем, як каже Посільґе. Се знаходить собі потвердженнє в поголосках про коронацію Витовта, про які пише маґістр пруський іще весною 1398 р. — див. зараз низше.

18) Do sprochen sie gemeinlich, si weren fry gewesin und ir eldern, und hetten den Polan keynen czins gegebin; sie weldin yn ouch nu nicht gebin, und weldin blibin by irre irsten fryheit, dorinne sy weren.

19) Der herre Homeister hat vornomen heymlich, sunder noch nichtvorware, des der konig von Polan dornach stee und Wytawte, das sie die crone obir Littowerland und Ruscheland von unserm heyligen vater dem Pabiste dirwerben wellen: das her die geruche czu lehenen uud czu eym konige bestetigen Wytawten obir die egeschreben lande, des got understee — Codex dipl. prussicus VI c. 66 (писано 26/II 1398). Тут, очевидно, треба відкинути Ягайла: Нїмцї ще не здавали собі справи з розриву між ним і Витовтом, а тому припускали участь Ягайла в тій проєктованій коронації Витовта.

20) Withawdus... cui eodem anno per Wladislaum Poloniae regem magnus ducatus Lithuaniae donatus et ad vitae tempora precario concessus fuerat; precario — тут противставленнє до права власности: в доживотню державу, а не на власність.

21) Длуґош III c. 526 і 537. На сам день похорону Ядвіґи — по Длуґошу 14/VIII (Шайноха приймає 15/VIII), Витовт наспіти не міг, бо битва на Ворсклї була 12/III.

22) Прохаска (Przyczynki c. 105-6) пробував довести, що у Длуґоша звістка про наданнє в. князївства Витовту під р. 1399 стоїть не на місцї: він думає, що Длуґош говорить тут про се наданнє на підставі документів з р. 1401, і тільки для звязку оповідання перенїс сю звістку під р. 1399. Сьому спротивляєть ся, що Длуґош виразно каже: eodem anno, і оповідає про се без всякого особливого звязку з попереднїм, а і в дїйсности умова Ягайла з Витовтом мусїла випередити виленський зїзд, скликаний, очевидно, вже по порозумінню з Витовтом. Мушу також згадати ще про иньший здогад, висловлений проф. Максимейком в книзї Сеймы Литовско-русскаго государства до унїї 1569 г. с. 10, що Витовт старав ся зблизити ся з Ягайлом супроти небезпечности від Свитригайла — бо його підтримували руська людність і нїмецькі рицарі. Се виглядає дуже привабно, але розминаєть ся з фактами: симпатиї руської людности до Свитригайла не переходили в якийсь грізний рух, а союз Свитригайла з Нїмцями, як з його власного оповідання видко (див. низше), обявив ся уже по унїї 1401 р.

23) Так треба здогадувати ся супроти незвичайно малого числа руських бояр і головно — супроти неприсутности князїв-володарів. Тих князїв потім обовязано осібними присяжними грамотами в дусї виленських постанов.

24) Demum quia idem serenissimus princeps dominus Wladislaus rex Polonie prenotatus nos in partem sue solicitudinis assumpsit supremumque principatum terrarum suarum Littwanie et ceterorum dominiorum suorum ducatus de manu sua nobis dedit et contulit ad tempora vite nostre.

25) Predictus suppremus ducatus Litwanie et ceterorum dominiorum suorum ducatus una cum bonis et terris patrimonialibus... post decessum ipsius (Витовта) ad ipsum dominum nostrum Wladislaum regem et ad coronam regni eius Polonie... debent plene et integre devolvi et redire.

26) Обидві грамоти друковані, з копій, в Codex ер. Vitoldi ч. 233 і 234. Обидві грамоти написані в подібних виразах, і чи то через такий паралєлїзм, чи навмисно, аби обійти неприємну для польського правительства точку — признаннє, що Кревська унїя обійшла ся без участи литовських панів, вступна часть грамоти литовських панів стилїзована досить не ясно, ба навіть баламутно. Грамоти Ягайла Витовту на в. князївство не маємо, хоч вона мусїла бути.

27) Див. в прим. 24.

28) Се виразно виступає і в остереженнях, що нового короля Поляки не можуть вибрати без відомости Витовта. Поляки признали ся до сього обовязку в радомських постановах в мартї того-ж року, потверджуючи там городельські заяви своїх відпоручників — Codex dipl. Pol. I. c. 151.

29) Codex epist. saec. XV т. II c. 238, Codex Vitoldi c. 817. Пок. Лєвіцкий в примітцї до Ягайлового меморіалу висловив гадку, що Ягайло говорить тут про Острівську угоду 1392 р. і навіть припускав можність на сїй підставі реставрувати текст тієї угоди. Таке толкованнє давало-б можливість виправдити Ягайла від рішучого перекручення в представленню своїх відносин до Витовта. Але се не можливо: стилїстичні подібности з грамотою 1401 р. і слова: magnum, ducatum dictarum terrarum suarum ceterorumque dominiorum suorum ducatus Littrwanie dedit виразно вказують на компроміс 1401 року. Ягайло очевидно говорить тут про нього і перекручує його зміст і значіннє.

30) Грамота 1404 р. — Codex ер. Vitoldi ч. 302. Одну недатовану видав з формуляра XV в. Прохаска в статї Nieznany akt homagialny Witolda в Kwart. histor. 1895, висловивши при тім гадки про грамоту, видану Витовтом по окупації Смоленщини. Здогади що до недатованої грамоти розвинув він потім в замітцї О zjazdach na Litwie zwoływanych przez Jagiełłę w 1405 і 1406 r. (Przyczynki krytyczne):недатовану грамоту кладе він тут на 1406, а давнїйше приреченнє з нагоди окупації Смоленщини — на р. 1405. Але сї здогади зістають ся гіпотетичними.

31) Сей погляд на Витовтову полїтику, розвинений між ин. в польській статї Смольки Witold pod Grünwaldem, в нїмецькій розвідцї Тунерта Der grosse Krieg (Danzig 1886), в росийській книжцї Барбашева (другій), — пробував збити Прохаска в статї О powodach, które skłoniły Witolda do odstąpienia z pod murów Malborga w 1410 r. (Przyczynki krytyczne).

32) Грамоти Ягайла й Витовта в Volumina legum І c. 29 (і у Дзялиньского Zbiór), грамота литовських панів у Дзялиньского Zbiór praw litewskich c. 20, грамоти польських панів — Codex diplom. Poloniae (Жищевского і Мучковского) І c. 236.

33) Quamvis eo tempore, quo almo Spiritu inspirante fidei catholicae recepta et cognita daritate coronam regni Poloniae assumpsimus, pro christiano incremento et bono statu etcommodo terrarum nostrarum Lithvaniае, ipsas praefato regno nostro Poloniae appropriavimus, incorporavimus, coniunximus, univirnus, adiunximus, confaederavimus de consensu unanimi nostro et aliorum fratrum nostrorum, et omnium baronum, nobilium, procerum et boiarorum eiusdem terrae Lithuaniae voluntate accedente et assensu (!), volentes tamen забезпечити їх від ворогів, easdem terras, baronum, nobilium, boiarorum voluntate, ratihabitione et consensu adhibitis, praedicto regno Poloniae iterum incorporamus, invisceramus, appropriamus, coniungimus, adiungimus, confoederamus et perpetuo annectimus, decernentes ipsas cum ominbus earum dominiis, terris, ducatibus, principatibus, districtibus, proprietatibus omnique iure mero et mixto coronae regni Poloniae perpetuis temporibus irrevocabiliter et irrefagibiliter semper esse unitas.

34) З сього лише становища зрозумілі закиди Длуґоша, які чинить він Ягайлови за те, що він по смерти Витовта надав в. князївство Свитригайлови, хоч Ягайло при тім поступав вповнї по мисли Городельських умов.

35) Участь Польщі й Литви в гуситській справі має досить значну лїтературу; окрім вичислених, вище загальнїйших розвідок (з них треба згадати про біоґрафію Корибутовича у Стаднїцкого, Bracia) є ще кілька спеціальних: Tomek Poméry mezi Cechy a Polskem behem wálky husitske (Jahresbericht d. böhrn. Gesellshaft, 1878). Prochaska — Polska a Czechy w czasach hussyckich aż do odwołania Korybuta z Czech, I-II, 1877-8 (Rozprawy hist.-fil. т. VII i VIII) W sprawie polsko-husyckiej (Przew. nauk. 1880), Polska i Husyci po odwołaniu Korybuta z Czech (ib. 1883) і кілька статей в його Szkice: Zawisza Czarny, Husyta polski. Smolka — Polska wobec wybuchu wojen hussyckich — Ateneum 1879 i Szkice. Sutowicz — Stosunek Wład. Jagiełły do hussytów czeskich — Bibl. warsz. 1879. Lewicki — Ein Blick in die Politik Königs Sigismunds gegen Polen in Bezug auf die Hussitenkriege — Archiv für öster. Geschichte т. 68, 1886. Goll Čechy a Prusy vе sredovéku, 1892. Kaiser Sigismund und Polen, 1420-1436 (Mittheihingen des Jnstituts für österr. Geschichtsforschung, 1894). Lewieki Król Zygmunt Luxemburski a Polska 1420 do 1436 (Kwart. hist. 1896).

36) Див. н.пр. скаргу Витовта на Ягайла, що він післав до пруських рицарів свого відпоручника dominum magnum ducem dehonestando et illibertando, quum idem doctor (відпоручник) m Prussia publice alta voce coram omnibus nullo excluso in maius dedecus domini m. ducis dixit, quomodo m. dux potestatem non habet aliquid dare in patrimonio suo cui vellet, — ipsum quasi illiberum et obnoxium faciendo — Codex Vitoldi c. 728 (1426). Про гнїви Витовта на краківський двір перед тим — н.пр. Длуґош IV c. 318.

37) В лїтературі єсть ріжниця в поглядах на мотиви, якими водив ся Витовт: одні бачать в коронаційнім епізодї прояв давнїйших змагань Витовта до самостійности, иньші — інтриґу ворогів польщі: Жиґимонта й пруських рицарів, що збаламутили Витовта. Перший погляд переважає в росийській і нїмецькій лїтературі, другий — в польській (найбільш характеристично у Прохаски).

38) Длуґош IV c. 7 (про сю звістку див. Prochaska Przyczynki historyczne c. 120), Codex Vitoldi c. 837.

39) Про сей Луцький зїзд і коронацийну справу на нїм, окрім праць вичислених в прим. 23) і на c. 153 (особливо статї Прохаски Ostatnie lata, Барбашева, Сарнеса), іще: Ковальницкій Луцкъ въ 1429 г. и Витольдова корона — Кіевлянинъ 1867. Powidaj Zjazd monarchów w ucku r. 1429 i jego następstwa — Przegląd polski 1869 III. Prochaska Zjazd monarchów w Łucku — Przew. nauk. Suto-wicz Zjazd łucki — Przegląd polski 1875, IV. Таубе Международный конгресъ на Волыни въ XV в. — Русскій вЂстникъ 1898, V (компілятивна статейка).

40) Історію сього епізода оповідають Жиґимонт і Витовт, Codex Vitoldi тамже c. 811-2, 815-838; пор. іще оповіданнє Длуґоша IV c. 366 і далї. Огляд коронаційної справи найповнїйше у Прохаски Ostatnie lata (деякі замітки до неї, против поглядів Прохаски, у Дашкевича — Политическіе замыслы Витовта. в київських Университетскихъ ИзвЂстіяхъ і у Барбашева ор. c. Том третїй Codex saec. XV, виданий по тім, не принїс для сеї справи нїчого.

41) Codex Vitoldi c. 810.

42) Codex Vitoldi c. 815-8.

43) Nisi vestra serenitas cum prefato domino Romanorum rege mutuo vos avisaveritis... nos sicut illiberos esse diffamastis liberos dimulgantes, cum omnino cum terris et dominiis nostris sive vobis placeat vel displiceat — liberi, faciliter extunc tota christianitas non modica pacietur detrimenta. Ibid. c. 831, пор. 837, 841.

44) Codex Vitoldi c. 838, 842, 856.

45) Cod. Vitoldi c. 868, 912, 924, 945, 947, Codex ер. saec. XV т. II ч. 179, Длуґош IV c. 381.

46) Codex Vitoldi c. 837.

47) Codex saec. XV т. II c. 238, Codex Vitoldi c. 942, пор. Supplementum ad hist. Russiae monum. c. 209 (відзиви вже по смерти Витовта).

48) Script. rer. pruss. III c. 493, в нотцї.

49) Codex saec. XV т. II c. 546.

Kryvonis · 17 Окт 2011

Дэниел Стоун об этих событиях - http://books.google.com/books?id=LFgB_l4Sd...%201392&f=false

Kryvonis · 17 Окт 2011

Феликс Щабульдо -
В конце лета 1397 г. состоялся первый поход войск Витовта против сил Тимур-Кутлука и Едигея. Не встречая сильного сопротивления, они достигли традиционных мест ордынских кочевий в низовьях Дона, захватили там множество пленных, а затем проникли в Крым, где 8 сентября в битве близ Кафы разгромили местные отряды ордынцев [210]. В результате этого похода Крым снова перешел под власть Тохтамыша [211]. Возможно, с этим событием было связано оповещение им в 1398 г. правителей соседних стран о возвращении к власти: "Того же лета, — сообщают Никоновская и Троицкая летописи, — в радости велице бывшу царю Тохтамышу Болшиа Орды, от съпротивных свободшуся, и послы своя посылаюшу по всЪм странам, имя свое прославляющу, и злато и сребро и дары многы емлющу, и Татар отовсюду к себе призывающу" [212]. Но, по-видимому, уже на исходе зимы 1398 г. "одолЪ царь Темирь-Кутлуй царя Тохтамыша и прогна..., а Тахтамыш царь, побЪжа к Литовским странам и сослася с Витофтом Кейстутьевичем, с великим князем Литовским, и Витофт рад ему" [213].

Повторное бегство Тохтамыша на Среднее Поднепровье было использовано Витовтом для осуществления политических замыслов, направленных на усиление Великого княжества Литовского, главным образом за счет земель Северо-Восточной Руси. Уже в марте 1398 г. властям Ордена стало известно о переговорах Витовта с ордынским ханом, завершившихся достижением особого соглашения [214]. Политический смысл этого соглашения, оформленного, по мнению исследователей, занимавшихся данной темой [215], специальным ярлыком Тохтамыща, отражен в ряде русских летописей. Так, в Воскресенской летописи суть переговоров и соглашения сформулирована следующим образом: "Похвалися глаголяще бе Витовт: пойдем и победим царя Темир Кутуя, взям царство его, посадим на нем царя Тохтамыша, а сам сяду на Москва, на великом княжении, на всей русской земли" [216].

О замыслах Витовта и Тохтамыша стало известно правителям княжеств Северо-Восточной Руси. Вследствие этого в начале 1399 г. происходит резкое ухудшение московско-литовских отношений, укрепление политических связей Великого Новгорода, Пскова и Твери с Москвой, а затем и их разрыв с Великим княжеством Литовским [217].

Одновременно обострились отношения между правящими кругами Литвы и Польши. Само Салинское соглашение Литвы с Орденом 1398 г., имевшее характер сепаратной договоренности, а также проявившееся при его заключении стремление литовских феодалов к ликвидации политической зависимости от Польши обусловили негативное отношение краковского двора к новым замыслам Витовта. Поэтому в 1399 г. Краков оказал правителю Литвы лишь минимальную помощь, в основном дипломатическую [218]. Таким образом, существовавшие и ранее противоречия между государствами привели к середине 1399 г. к фактическому распаду коалиции.

Накануне решающей схватки с главными силами Тимур-Кутлука и Едигея войска Витовта предприняли еще один поход в пределы ордынских владений. Летом 1398 г., двигаясь через Подолье, они достигли черноморского побережья возле устья Днепра, на правом берегу которого по распоряжению Витовта была сооружена каменная крепость Тавань (город св.Иоанна) [219]. Впоследствии она приобрела значение одного из основных форпостов на южных рубежах Великого княжества Литовского.

Весной 1399 г. Тимур-Кутлук направил к Витовту послов с требованием выдать Тохтамыша, но получил отказ [220], что ускорило развязку литовско-ордынского конфликта. 18 мая огромная армия Витовта выступила из Киева против основных сил Орды. Большую часть этой армии составляли феодальные ополчения подвластных ему восточно-славянских земель под командой Андрея Ольгердовича Полоцкого, Дмитрия Ольгердовича Брянского, Ивана Борисовича Киевского, Глеба Святославовича Смоленского, Льва Кориатовича, Михаила и Дмитрия Даниловичей Острожских, подольского князя Спытка из Мельштына и многих других представителей знати Великого княжества Литовского [221]. К ней присоединились отряды татар ("двор") Тохтамыша [222], около 100 крестоносцев [223], а также 400 воинов из Польши [224]. Русский летописец отмечал, что сила Витовта была "велика зело", только одних князей с ним было около 50 [225].

5 августа армия Витовта достигла р.Ворсклы, где встретила полки Тимур-Кутлука. Хан ожидал подхода крымских орд во главе с Едигеем и, стремясь выиграть время, вступил в переговоры с Витовтом. Литовский князь потребовал от Тимур-Кутлука полного подчинения себе: "Покорися и ты мнЪ и буди мнЪ сын, а яз тебе отец, и давай ми всяк лето дани и оброк" [226]. В свою очередь, золотоордынский хан и подоспевший к нему Едигей предложили Витовту признать вассально-данническую зависимость от Орды, после чего переговоры были прерваны. 12 августа 1399 г. армия Витовта, оставив укрепленный лагерь, перешла через Ворсклу и завязала бой с отрядами Едигея, заставив их отступить. Тем временем войска Тимур-Кутлука обошли поле битвы и, разгромив отряды Тохтамыша, овладели лагерем Витовта. Окруженная ордынцами армия литовского князя была почти полностью уничтожена. Витовт, по сообщению летописца, "побЪжа в малЪ дружинЪ" и лишь тем спасся [227].

Прямым следствием сокрушительного разгрома армии Витовта на берегах Ворсклы было чрезвычайное осложнение международного и внутриполитического положения Великого княжества Литовского на грани XIV и XV вв. Военно-политический потенциал Юго-Западной Руси оказался существенно подорванным. Большинство ее земель осталось без действенных средств защиты от нового нашествия ордынцев. Преследуя остатки армии Витовта войска Едигея и Тимур-Кутлука осадили Киев, взяли с него большой "окуп" и, по словам новгородской летописи, "и наместники свои посадиша" в нем. Вслед за этим погрому подверглась почти вся Юго-Западная Русь, включая Волынь [228]. Опустошив ее земли и добившись возобновления дани с некоторых из них, в частности с Подолья [229], ордынцы вскоре возратились в южные степи. В расчеты правителей Орды не входило чрезмерное ослабление Великого княжества Литовского, используемого ими в качестве политического противовеса Московскому великому княжеству, и поэтому уже осенью 1399 г. Едигей стал добиваться ослабления Москвы [230].

Используя ослабление военно-политических позиций феодальной верхушки Великого княжества Литовского, такие крупные центры восточнославянских земель, как Смоленск и Рязань, в 1401 г. предприняли попытку добиться независимости от Литвы и перейти на сторону Москвы [231]. Видимо, подобные процессы происходили и в Среднем Поднепровье, куда Витовт поспешил назначить наместником своего родственника и наиболее верного приверженца князя Ивана Ольгимунтовича Гольшанского.

В обстановке ослабления господства литовских феодалов на землях Руси Витовт и близкие к нему круги княжеско-боярской элиты вернулись к сотрудничеству с польскими феодалами и королем Владиславом-Ягайлом, санкционировав формальную инкорпорацию Литвы и ее владений в состав Польского королевства по акту Виленской унии 1401 г. Новый акт унии стал определенной вехой в политическом развитии Великого княжества Литовского, создав условия для все большего подчинения его феодальной Польше, а вместе с ним и зависимых от Литвы земель Юго-Западной Руси.

Alexy · 17 Окт 2011

подольского князя Спытка из Мельштына

А Кориатовичи формально считалися его поддаными?

Этот Спынтко заложил башню Лянцкоронскую в Каменце-Подольском
А что такое Лянцкорна (очень напоминает шведкую ландскрону)? Это дословно "корона земли"?

В Польше тоже был насел пункт с таким названием?

Kryvonis · 17 Окт 2011

Лянцкорона это городок в Лянцкоронской гмине, Вадовицкого повята, Малопольського воеводства.
Населенные пункты с аналогичными названиями есть и в Подолье.
Родовой герб - http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm...ro%C5%84ski.svg
Генеалогия Лянцкоронских - http://www.genealogia.okiem.pl/lanckoronski.htm
Предслав Лянцкоронский был первым гетманом казаков в Речи Посполитой.
Лянцкоронский организовал несколько военных предприятий против турок; в 1516 г подходил с ними под Белгород (Аккерман), а в 1528 г атаковал турок под Очаковом. Много лет был влиятельным ходатаем по казачьим делам перед королем Польским и в кн. Литовском; благодаря его стараниям за казаками признано право на добавочные земли по рр. Рось и Сула и установилась традиция непосредственных и регулярных сношений между казаками и польско-литовскими монархами через близких к трону лиц.

Kryvonis · 17 Окт 2011

Спытко из Мельштина принадлежал к роду Тарновских. Отец Спытка III. Его генеалогия - http://uk.rodovid.org/wk/%D0%97%D0%B0%D0%B...B8%D1%81:448893
Из польской Википедии - Spytko II herbu Leliwa (ur. 1364, zm. 12 lub 16[1] sierpnia 1399) – wojewoda krakowski od 1384, w 1385 r. wraz ze swoimi braćmi stryjecznymi Janem z Tarnowa i Spytkiem z Tarnowa wynegocjował i podpisał jako reprezentant Polski pierwszą Unię Polski i Litwy zawartą w miejscowości Krewo, stąd zwana Unią krewską i wydanie królowej Jadwigi za mąż za wielkiego księcia Litwy Władysława Jagiełłę[2]; kasztelan krakowski od 1389, w 1396 spustoszył posiadłości Władysława Opolczyka, w tym Lubliniec, Olesno i Gorzów Śląski. W 1395 otrzymał Podole jako lenno, dowodził polskimi posiłkami w bitwie nad Worsklą, w której poległ. Syn Jana, wnuk Spycimira herbu Leliwa. Był rzecznikiem następstwa na tronie polskim Jadwigi i jej małżeństwa z Władysławem Jagiełłą, należał do głównych zwolenników unii Litwy z Koroną, bliski współpracownik króla. Jego siostra Jadwiga była matką chrzestną Jagiełły. Jego żoną była jedną z dworek królowej Jadwigi – Węgierka Elżbieta, córką Emeryka Laczkfi, wielkorządcy Siedmiogrodu. Miał trzy córki: Dorotę, Jadwigę i Katarzynę (zamężna z Januszem Mazowieckim) oraz dwóch synów: Spytka III i Jana.
Формально не был князем, но получил Малое Подолье (собственно Подолье) на полном княжеском праве и после его смерти Владислав-Ягелло выкупил Подолье у его вдовы.
Относительно Кориатовичей то ситуация разворачивалась следующим образом. В 1393 или 1394 г. Витовт совершил поход на Подолье и изгнал оттуда князей Кориатовичей. Край стал принадлежать Литве. Но в 1395 г. Подолье уже стало леном Короны Польской. Владислав-Ягелло даровал Подолье Спытку из Мельштина. По сведениям Яна Длугоша проявил храбрость и мужество во время битвы на Ворскле. Погиб в битве.

Alexy · 17 Окт 2011

В 1393 или 1394 г. Витовт совершил поход на Подолье и изгнал оттуда князей Кориатовичей

Т е ПОСЛЕ ЭТОГО Кориатовичи уже никакими кусками Подолья не владели?
А я думал, что это именно Кориатовичи "увели" Подолье под Польшу из сепаратистских от Литвы побуждений?

Kryvonis · 17 Окт 2011

C Подольем целая одиссея. До битвы на Синих Водах татарское владение. После битвы в составе Подольского Княжества в составе Великого Княжества Литовского. В 1366 г. Кориатовичи уже вассалы Короны Польской. После смерти Казимира Кориатовичи присягают Подольем Людовику Анжу (Лайошу Великому) и получили от него свои земли уже как лен Венгрии. Менялись сюзерены, а фактические правители (кроме татар) Кориатовичи владели Подольем на протяжении нескольких десятилетий. Всё-это было довольно подробно описано в статье Михайловского о Кориатовичах (стаття українською мовою) и книге Юхыма Сицинского (книга українською мовою). Ссылки в теме Князья Кориатовичи. Фёдор Кориатович - http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%91%...%B2%D0%B8%D1%87
Константин (Коригайло) Кориатович - http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B0%...%B2%D0%B8%D1%87

amir · 17 Окт 2011

Лично моё мнение, что войска воюющих сторон составляли не больше 20 тыс. воинов с каждой стороны.

А у меня подозрение, что даже заметно меньше.

Kryvonis · 17 Окт 2011

Целиком может быть. Нужно сказать, что такие ключевые битвы как Азенкур или Банокберн имели всего около двух десятков тысяч участников. Были битвы не менее значимые, но с меньшим количеством участников. В битве на Ворскле решалась судьба того, кто будет доминировать над Восточной Европой. Если бы Витовт победил он бы мог подчинить своей воле всю Русь. Эдиге же победой на Ворскле добился возобновления уплаты дани с территорий Восточной Европы, но эмира мангыта сгубили смуты в Улусе Джучи. В любом случае битва носила судьбоносное значение для всей Восточной Европы и значительно замедлила рост могущества Великого Княжества Литовского, Руского и Жамойтского, а Улус Джучи на некоторое время восстановил значение ключевой силы в регионе. В результате погони войск Эдиге за Витовтом и Тохтамышем погибли поселения славянского и татарского населения по Сейму и Пслу. Бывшие территории Переяславского княжества на некоторое время запустели, а славянская колонизация лесостепей и степей Причерноморья прекратилась на некоторое время.

Денис · 19 Окт 2011

Тоесть если бы выигрыли Литовцы то Россия быстрее отделлалась от ордынцев и их дани. Но с другой стороны сама скорее всего была бы поглощена Литвой.
Польша не покушалась бы на на Литву больше.
Я правильно понимаю?

Kryvonis · 19 Окт 2011

Конечно история не имеет сослагательного наклонения, но я всё-таки предположу, что Витовт если бы победил, то не не стал бы углубляться в степи сам, а поддерживал Тохтамыша против ставленников Тимура. Естественно о никакой дани татарам в таком случае и речи не могло быть. В степи продолжались бы смуты, а тем временем Витовт поглотил бы Смоленское (что осуществил Витовт в реале в 1404 году) и Рязанское княжество. Московское княжество и может выстояло бы, но возможностей противостоять Литве таким образом как после победы татар в битве на Ворскле у него бы не было. При таких раскладах Новгород и Псков однозначно бы признали своим князем одного из Гедиминовичей. Это бы потом привело к тому бы, что Новгород и Псков были бы инкорпроированы в Литву. Судьба бы самих литовцев было бы такой, что литовская аристократия правила бы славянскими землями, но большинство литовцев в перспективе было бы славянизировано. Чем-то мне это напоминает Болгарию, где были тюркские династии и славянское население, а тюрки постепенно растворялись среди славян.
Польша и Литва были бы равноправными партнерами и Польша бы не доминировала над Литвой. Литовские князья окончательно бы приняли титул короля. Союз с Польшей продолжался бы до Грюнвальда, а после того как поляки отобрали бы у немцев польские этнические земли, они бы стали поддерживать ливонцев и тевтонцев против литовцев. Литва бы стала православной страной при наличии католического меньшинства.
Но в реальной истории всё случилось по-другому. Судьба Восточной Европы решилась на Ворскле не в пользу Витовта и Великого Княжества Литовского.

Kryvonis · 22 Янв 2012

Супрасльская летопись -
B лЂто 6906 [1398]. Бысть поище Ю князю великому Вятовту c Тимер-Куклуемь царемь. Князь же великии Витовъть Кестутевичь литовъскыи собра воя много безчислено, и царь Такь л.56об. тамышь c нимь своимь дворомь, и литва, и немьци, и ляхи, и жемоить, татарове и волохи, и поляне, ис нимь бЂ князеи Я, и бысть сила ратьных многа зЂло. И всими сими полькы вооруживься поиде на царя Темир-Кукляя. И похвалися на орду Витовъть, глаголаше: «Поидемь, попленимь землю Татаръскую, победимь царя Темрь-Кукляя и возмемь царьство его, посадимь царя Тактамыша, и он мя посадить на всю землю Руськую, и потомь на всемь». И поидоша татар воевати. B то же врЂмя приспЂ Темирь-Куклуи царь со многими полъки ратьными и со князми своими ординскыми. И стретошася c Витовтомь во поли на рецЂ на Воръсклии, и бысть бои великь месяца августа л.57. 12, в второкь, и надолзе велми биющимься имь, и попусти бог татаромь. Князь же великыи побЂже во мале дружине. И царь Темир-Кукли тогда приде ко граду ко Киеву, и въза c града окупь 3000 рублев литовъскых, и силу свою роспусти по Литовъскои земли, и воеваше татарове даиже и до Великого Луцька, и много зла сотвориша земли Литовъскои, и отыде во свою землю. A ce имена избиеных князеи литовъскыхь: князь АндрЂи полоцкыи Олигирдовичь, брать его Дмитреи бряньскыи, князь Иоан Дмитровичь Кындырь, князь АндрЂи, пасынокь Дмитреев; князь Иоань Евлашековичь, князь Иоан Борисовичь киевъскии, князь Глеб Святославичь смоленскыи, князь Лев Коръ л.57об. ядовичь, брать его князь Семень, князь Михаило Подберезькы и брать его князь Олександро, князь Михаило Даниловичь, брать его князь Дмитреи, князь Феодор Патрыкиевичь волыньскыи, князь Ямонтовичь, князь Иоан Юревичь Бельскыи, князь Выспытко краковъскыи.

Битва на Ворскле (1399 г.)

Цензор

Цензор

Цензор

Цензор

Цензор

Цензор

Цензор

Цензор

Цензор

Цензор

Цензор

Цензор

Цензор

Цензор

Цензор

Зай XIV

Цензор

Военный трибун

Цензор

Цензор