В. Гурбык о Закарпатье
http://history.org.ua/LiberUA/978-966-521-...6-521-572-1.pdf
Відомо, що в епоху Великого переселення на-
родів через Карпати пройшло плем’я білих хорватів,
частина якого залишилась на постійне проживання1.
Є відомості про існування в Карпатах об’єднання
племен під назвою «Велика Хорватія»2. У 70-х рр.
ІХ ст. до Верхнього Потисся простяглись межі Пер-
шого Болгарського царства, яке за часів царя Сімеона
(893–927) контролювало низинні терени Підкарпат-
ської Русі3, а західні терени (володіння напівлеген-
дарного князя Лаборця) перебували під впливом Ве-
ликоморавської держави4. У джерелах тих часів уже
згадуються соляні шахти Мараморощини, центри-
гради Унг, Мункач, Вари-Боржава, Гунг5.
Існує чимало тверджень щодо впливу на Під-
карпатські терени Київської Русі. Літописи під 992
роком згадують про повстання хорватів і його при-
душення Володимиром Святославичем6. Деякі закар-
патські славісти простежують формування культури
білих хорватів, вважаючи її основою матеріальної і
духовної культури карпатських русинів, етнічні озна-
ки яких визначилися саме у ІХ–ХІ ст. Утім, сучасні
автори вважають наявність у хорватів політичних
об’єднань і входження цих теренів до складу Русі
припущенням, яке потребує ґрунтовного досліджен ня. Ще одним етносом, крім білих хорватів, що мешкав на цих теренах здавна, були
волохи – племена романського походження, що випасали свої отари на полонинах
Карпат, але, на відміну від осілих слов’ян, вели ще напівкочовий спосіб життя. В
період поширення християнства на ці терени вони, як і білі хорвати, прилучились,
очевидно, разом з болгарами, до східної гілки християнства, що потім спричини-
лось до багатьох ускладнень в їхньому житті в католицькій Угорщині.
Близько 896 р. мадяри перейшли Верецький перевал долиною Латориці, під-
корили князівство Лаборця, як свідчить найдавніша угорська хроніка «Ґесте Гун-
ґарорум» (Діяння угорців)7. Після цього неодноразово спалахували війни слов’ян
з уграми. Нестор-літописець під 898 р., згадуючи мадярів, повідомляє: «Воюва-
ти на живущие волохи и словини». Завоювання угорцями теренів майбутнього
королівства відбувалось поступово. Південну частину нинішнього Закарпаття у
30-х рр. ХІ ст. загарбав перший угорський король Іштван І. 1031 р. він передав край
своєму сину Імре, який дістав титул Герцога Руського, очевидно, саме через на-
явність на цих теренах руського населення. Спершу тут зберігалася влада місцевої
слов’янської знаті, але на кінець ХIII ст. Підкарпатська Русь була повністю інкор-
порована Угорщиною. У хроніках цей край згадувався, як «Marchia Ruthenorum»8.
Але ця Руська марка, очевидно, існувала вже в складі князівства Трансильванії,
що було сформовано в ході завоювання. За переказами, у 1003 р. Іштван І розбив
місцевого воєводу Дьюлу і приєднав ці терени до королівства, але дав їм деяку ав-
тономію, яка зберігалась до 1301 р.9 Правив цим автономним князівством зазвичай
воєвода, що належав до саксів. Король Гейза II запросив саксів разом з італійцями
на спустошені монголами землі. Вони поселились, зокрема, у місті Лампертсас
(нині Берегове) і почали активно розвивати здавна поширене тут виноградарство,
добували й золото. Саме в Береговому з 1247 р. відбувався ярмарок, на якому тор-
гували вином, худобою, хлібом. Одним з найдавніших промислів Закарпаття було
добування солі біля Солотвина і торгівля нею10. У джерелах VII–XII ст. згадується
соляний шлях із Підкарпатської Русі до інших країн Східно-Центральної Європи
по Тисі11.Підпорядковуючи закарпатські терени, угорці спочатку закріплялись в містах,
а решта теренів використовувалась як мисливські угіддя. Тому навколо міст розсе-
лялись чимало мисливців, псарів, сокольників12. Місцеве населення зобов’язувалось
поставляти продукти, залучалось до будівництва й укріплення замків.
Політичне та економічне життя краю у добу пізнього середньовіччя залиша-
лось неспокійним. Мадяри намагалися поширити свій вплив за Карпати, на терени
Галицької Русі. З другого боку, протягом сорока років частина Закарпаття входи-
ла до складу Галицько-Волинської держави13. Очевидно, саме через наявність за
Карпатами Галицько-Руської держави мадяри спочатку надали населенню Руської
марки певні привілеї і не підпорядковували католицьким єпископам місцеву пра-
вославну церкву14. Але поступово на цих теренах утворилися нові територіальні
структури Угорського королівства: у 1214 р. – Ужанський комiтат, у 1262 р. – Уго-
чанський, у 1263 р. – Березький, у 1303 р. – Марамороський комітати15.
На Підкарпатській Русі панувало замкове господарство. Всі землі і замки на
них були власністю корони і тільки надавались у користування шляхті, з середови-
ща якої призначались ішпани (графи). Вони мусили облаштовувати господарство,
збирати податки з населення, дбати про оборону16. В кожному комітаті для цього
призначались спеціальні урядники17. Поступово навколо замків почали утворю-
ватись великі королівські домінії. Серед служилої шляхти, яка призначалась для
управління замками, було чимало слов’ян, але вони швидко мадяризувалися.
Поступово угорські королі почали надавати замки і прилеглі терени по всій
країні, у тому числі в Підкарпатській Русі, шляхті та аристократії, зокрема своїм
родичам. Так з’явились нові господарі Хуста, Вишкового, Тячева і Довгого. У при-
вілеях на ці землі зазначалось, що навколишні мешканці тепер мають виконувати
повинності на користь нових власників. Землі надавались також і католицьким
орденам – павликіанам, августинцям.
Серед доміній, що виникали і розвивались у ХІІ–ХІІІ ст., найбільшими були
Ужанська, Мукачівська, Севлюська. Намісник кожної з них третину зібраних по-
датків залишав собі, а решту віддавав королівському двору. Крім фортець, будува-
лись за згодою короля нові міста і містечка для служилих людей. Деякі з них були
засновані саксонцями, запрошеними угорськими королями. Найбільше їх осіло у
Мукачевому, Береговому, Севлюші, Хусті та Тячеві, а також у Солотвині і Сігеті,
де вони залучались до виготовлення солі. Право поселятись надавалося переважно
саксам-ремісникам, їх діяльність сприяла розвитку місцевого ремесла.
Поширення на Підкарпатську Русь «Золотої булли» Ендре ІІ (1222 р.) і допо-
внень до неї 1231 та 1235 р. сприяло закріпленню спадкових прав шляхти на надані
землі, а також впорядкуванню повинностей підданих. Поступово зникає і без того
малопоширене рабство і виникають панщинні селяни. Значну частину підданих
становили також лібертини, які донедавна були вільними, а тепер залучались до
панщини, але поступово переводились на натуральний оброк. Колишні замкові
люди одержували земельні наділи і мусили за це відробляти повинності. Серед
слов’янського населення було чимало удворників, як працювали в господарстві
замків і доміній.
Особливу категорію сільського населення ХІІ – першої половини ХІІІ ст.
становили йобагіони – в минулому вільні общинники, яких тепер обкладали по-
винностями. Вони ще зберігали право переходу. Поступово різниця між різними
категоріями селян зменшувалася, і формувався єдиний стан залежного селянства,
до якого належала значна частина слов’янського населення18. Ще одну групу ста-
новили вільні госпіти – здебільшого переселенці, угорці з центральних регіонів,
де повинності були тяжчими, а також німці і волохи. Спочатку госпіти звільнялись
від повинностей, але з часом мусили сплачувати оброк. Ця категорія населення
найдовше зберігала право вільного переходу19.
В цей період Ужгород, Берегове, Мукачеве, Севлюш уже ставали не лише
резиденціями комітатських властей і королівськими фортецями, а й осередками
економічного життя. Розвиток Хуста, Вишкового, Тячева, Солотвина, Вилока був
пов’язаний з видобутком і торгівлею сіллю. Міста втягувались у торгівлю з Га-
лицькою Руссю, Чеським королівством, словацькими та волоськими землями, що
перебували під владою Угорщини.
Земельні володіння укрупнювалися. Частину замків із навколишніми землями
магнати захоплювали силою у дрібної і середньої шляхти, частину – купували.
Зростали земельні володіння графів Розгоні Гунт-Пазмані (пізніше вони перейшли до графів Перені, які стали одним з найбагатших родів на Закарпатті). В
Угочанському і Марамороському комітатах у ХІV ст. утворилось велике володіння
графів руського походження Довгаїв. Частину володінь вони одержали від короля,
частину – захопили силою. Їм належало наприкінці ХІV–ХV ст. близько 35 сіл20.
У тому ж ХV ст. у південних районах Закарпаття отримав великі володіння визна-
чний угорський полководець, батько майбутнього короля Матіаша Корвіна Янош
Хуньяді. Йому належало 28 замків, 57 міст і містечок, близько тисячі осель21.
Серед королівських доміній найбільшою була Ужанська. Маєтки її тяглися
від Тиси до Карпатського хребта. Тут розміщувалось три замки – Горяни, Неви-
цьке та Унгвар – й кілька десятків сіл22. Мукачівською домінією у другій половині
ХІІІ–ХІV ст. управляли зяті короля – Ростислав Михайлович та Лев Данилович,
а від 1393 р. домінія перейшла у володіння князя з Поділля Ф.Коріатовича. З ним
переселились кілька тисяч дружинників з родинами23.
Зростало також церковно-монастирське землеволодіння. Великими землев-
ласниками стали не лише католицькі, а й православні монастирі – Мукачівський
і Краснобрідський. Католицька церква здебільшого одержувала землі навколо
міст. Джерелом зростання церковних земель були королівські дарування. Але у
ХV ст. королі видали ряд законів, що обмежували зростання церковного землеволо-
діння24.
Формується стан немешів – шляхтичів, яким належало по 10–15 осель. Ко-
роль Карл-Роберт перевів до стану немешів значну частину йобагіонів замків,
серед яких було чимало руського населення. Законом 1351 р. вся шляхта проголо-
шувалась рівноправною. Створювались її місцеві органи – комітатські збори, які
вирішували питання місцевого життя – суду, управління адміністрацією, збору по-
датків. Король Жигмонт 1433 р. підтвердив право шляхти збирати податки з селян,
а магнатам заборонив втручатись у діяльність комітатських зборів.
Основними галузями господарства у ХІІІ–ХV ст. залишались землеробство
і скотарство. Землеробство, як і раніше, розвивалось на низинних теренах, але з
кінця ХІV ст. поширилося на передгірську і частково гірську зони. Основними
сільськогосподарськими культурами були пшениця, жито, ячмінь, просо, конопля,
льон, хміль. З ХV ст. частина вирощеного зерна почала відправлятись на ринки Єв-
ропи. Технічні культури збували на ринках Галичини, Горішньої Угорщини і Тран-
сильванії25. Поступово провідною галуззю господарства стають виноградарство і
садівництво, зокрема в Мукачевому, на Берегівщині. У другій половині ХIII ст.
привілей на виноградарство одержав Севлюш. Поширилося воно і на Мараморо-
щину, Ужгородщину. Уже ХІІІ–ХV ст. підкарпатські вина, особливо берегівські,
середнянські та мукачівські, сливи, яблука і черешні вивозили на ринки Галичини,
Чеських земель, Польщі26.
Скотарство на Закарпатті найактивніше розвивалось у передгірських і гір-
ських районах. Розводили велику рогату худобу специфічної карпатської породи,
але найбільше – свиней та овець. Здавна розвинуте мисливство було не лише роз-
вагою для шляхти, а й засобом поповнення продуктів харчування, а для селян – ще
способом заробітку.
Лісівництво стає спеціальною галуззю господарства лише з кінця ХV ст.,
до того ліси лише скорочувались в результаті розширення орних площ. Більшість
продукції лісових промислів збували на місцевих ринках, лише частину вивозили
в інші райони Угорщини, а також до Галичини27.
Пізнє середньовіччя для Підкарпатської Русі було часом колонізаційних про-
цесів. Для розселення прийшлих німців призначались шолтеси, волохів – кенези,
які ставали посередниками між колоністами та власниками доміній. За свою ді-
яльність вони одержували наділи і поповнювали лави немешів – дрібної шляхти.
В Ужанському комітаті за допомогою шолтесів було засновано або розширено
понад 40 поселень. Волоські поселенці освоювали гірські терени Мараморощи-
ни, Угочанського та Березького комітатів. Виникали й волоські оселі військового
характеру, які охороняли фортеці та перевали. Спочатку колоністи користувались
деякими привілеями, але вже у ХV ст. вони обмежуються28. Колонізація призво-
дила до зростання кількості населення, яке на кінець ХV ст. становило близько
110–115 тис. осіб29.
Кінець середньовіччя приніс суттєві соціальні зміни. Зростала в кількості і
набирала сили дрібна шляхта – немеші. Уніфікуються селянські повинності. Йоба-
гіони мусили сплачувати грошову ренту за користування землею, віддавали части-
ну продуктів як натуральну ренту, відробляли від одного до трьох днів панщини,
віддавали десятину доходів церкві30. Додатково всі мешканці мусили ремонтувати
мости і шляхи.
Міста Підкарпатської Русі у другій половині ХІІІ–ХV ст. залишались у ко-
ролівській власності і користувались певними привілеями. Після походів татаро-
монголів усі міста були укріплені. Управління і збір податків доручалися набли-
женим до короля аристократам. Ужгород перебував в управлінні союзника короля
Карла-Роберта – французького графа Другета, у Мукачевому наприкінці ХІV ст.
порядкував князь Федір Коріатович, який спорудив монастир і організував регу-
лярне проведення торгів. 1445 р. Мукачевому було надано магдебурзьке право31.
Недалеко від Берегового (Лумпрехтсас) була споруджена фортеця біля с. Вари. Туди
переселилися ремісники з навколишніх сіл і чимало німецьких колоністів. 1342 р.
Лумпрехтсас набув статусу королівського міста. Саме через нього пролягали торго-
вельні шляхи з Угорщини на північ Європи, з Чехії – у Молдавію і Трансильванію.
Навколо міста активно займалися виноградарством, а само воно успішно торгувало
виробами свого ремесла, вином, брало участь у транзитній торгівлі32.
Королівським містом був і Севлюш (Виноградів). До його привілеїв належало
право вирощувати виноград і вільно продавати вино, безмитно переправляти ван-
тажі через Тису, вести торгівлю на щотижневих торгах і ярмарках. Міщани мали
право ловити рибу у ставках, полювати в лісах, будувати млини. Повинності на
користь короля були порівняно незначними. Згодом таке «севлюське право» було
поширене на інші міста.
Важливим економічним і стратегічним осередком був Хуст з фортецею.
1329 р. йому було надано статус міста. Хуст контролював водний шлях Тисою,
яким перевозили марамороську сіль у Центральну Європу. Разом з Хустом міські
привілеї отримали Вишкове, Довге Поле, Тячів і Сігет. Їхні мешканці займалися,
крім землеробства і ремесла, видобутком і транспортуванням солі33.
Крім згаданих, грамоти на міські привілеї одержали Чинадієво, Вилок, Вари
та інші поселення. Юридично на кінець ХV ст. на Підкарпатській Русі було близько
двадцяти міст, але фактично реальних ознак міста набули лише п’ять –Ужгород,
Мукачеве, Берегове, Севлюш і Хуст.
Міське ремесло в основному обслуговувало потреби краю і забезпечува-
ло будівництво і охорону міст. Найпоширенішими були каменярство, кравецтво,
шевство, столярне ремесло. Поступово почали виникати й цехи, перші згадки про
які зафіксовано наприкінці ХІV ст.34 З середини ХІV ст. відновилося зруйноване
ще монголо-татарами виробництво солі. Видобуток солі належав до королівських
монополій. До солеваріння долучались колоністи з німецьких країв та Волощини.
Поступово видобуток солі зосередився в руках німецьких колоністів, які вдоско-
налили цей важкий промисел35.
Крім добування солі, на Закарпатті у ХІV ст. почався видобуток золотоносної
руди в районі Берегового. У селах Пасіка та Верхня Бистра працювали вапнякові
каменоломні. Активізувалось у ХІV–ХV ст. використання мінеральних вод.
Зростання продукції ремесел і промислів, переведення більшої частини ренти
у грошову форму, вдале розташування краю на перетинах торговельних шляхів
сприяло розвиткові торгівлі. У всіх містах Закарпаття вже з другої половини ХІІІ,
а ще більше у ХV ст. відбувались не лише щотижневі торги, а й спеціалізовані
річні або сезонні ярмарки. У Береговому щорічні ярмарки, на яких здебільшого
продавались вина, хліб і худоба, були запроваджені за королівським привілеєм
ще з 1247 р., у Мукачевому – з 1348. Севлюш привілей на винні ярмарки здобув
1355 р., а Хуст і Тячів мали привілеї на торгівлю сіллю. Крім міст, великі ярмарки
відбувались по селах. Зокрема, вином торгували у с. Косино, Королево і Середнє,
худобою – у Вишковому, Білках, Довгому, Сваляві, деревом – колодами, гонтами,
поташем – у с. Порошково, Люта, Ясині тощо. Королівські грамоти охороняли
ярмарки Закарпаття від конкуренції з боку інших міст Угорщини та сусідніх країн.
У Мукачевому чужі вина можна було продавати лише після того, як буде продано
все вино місцевого виробництва36.
Купці Закарпаття вели жваву торгівлю на ярмарках не лише Угорщини, а й
Молдавії, Чеського королівства, Галичини і Польщі. Відомі купецькі роди, які спе-
ціалізувались на торгівлі окремими видами товарів – худобою, сіллю, виробами зі
шкіри. Деякі товари вивозились до Греції, Стамбулу, італійських міст за посеред-
ництвом венеційських і генуезьких купців. Найбільше з Підкарпатської Русі виво-
зилось виробів з дерева, шкіри, сукна, поташу, вин, коней, худоби, солі. Завозились
металеві вироби з Чехії, шовкові тканини з країн Сходу через Кам’янець, зброя,
ювелірні вироби, оливкова олія, венеційське скло тощо37. В грошовому обігу на
ринках зустрічались динари, флорини, марки, іноді товари просто обмінювались.
Успішній торгівлі заважали відсутність добротних шляхів і високі мита, розбійни-
цтво на дорогах. Але всупереч цьому торгівля розвивалась, і роль краю у торгівлі
країн Центральної Європи поступово зростала.
