УКРАИНСКИЕ ЭТНИЧЕСКИЕ ТЕРРИТОРИИ ????????
назовите мне эти территории!
Пожалуйста: современные земли Украины(кроме,разве что Крыма,которого и Греции можна передавать
) - как в гимне "вид Сяну до Дону"
Плюс нынешние польские земли Подляшье,Посянье и Холмщина(г. Хелм).А также Кубань:
Так, саме Українська державність Кубані, бо іншої державності Кубань з X ст. не знала. Включення Таманського півострова (гирло р.Кубані) до Руської держави (зі столицею в Києві) відбулося близько 368 р. Вже в 988 р. у літописах згадується про руське Тмутороканське князівство, яке проіснувало тут до ХІІІ ст. В наш час вже не викликає жодних сумнівів прямий генетичний зв'язок Давньої Руси і нинішньої України. Отже, початки української колонізації Кубані відносяться аж до X ст. Повторна українська колонізація Кубані починається з 1792 р. із переселенням в ці місця запорозьких козаків, які ще певний час зберігали притаманний запорожцям устрій.
Не зважаючи на те, що Кубань, з кінця XVIII ст. входила до складу Російської імперії і склад її населення весь час розбавлявся російськими переселенцями, повністю знищити українство царській імперії не вдалось. Українське пробудження Кубані починається у 19І7 р. і до 1920 р. державність Кубані протрималась (включно із намаганням об'єднання із материковою Україною).
Найбільше старань у XX ст. до винищення українства на Кубанських землях доклала комуністична влада. Так, під час організованого нею у 1929-3З р.р. штучного голоду коефіцієнт смертності на Кубані перевищував 25%. Під корінь винищувалась українська мова і культура. Однак страшна комуністична політика етноциду не знищила українство.
Вже у 1929 р. представник Кубані стояв при витоках Організації Українських Націоналістів. Як гість приїхав на Конгрес Українських Націоналістів полк. Кіндрат Плохий, кубанець, який виступив з привітанням від кубанських українців і наголосив, що українці на крайній східній українській землі також живуть ідеєю незалежності Української Держави. Промовистим є також той факт, що делегат Української Центральної Ради на Кубані в 19І7-18 р.р. Є.Онацький у 30-тих роках став представником мережі ОУН в Італії. Другий делегат Української Центральної Ради М.Ґалаґан разом із першим головою Кубанського Краєвого уряду Л.Бичем брали участь у конференції, ініційованій Легією Українських Націоналістів (складовою частиною майбутньої ОУН) у 1928 р. в Празі, з метою створення Всеукраїнського Національно-Політичного Об’єднання, причому Л.Бич керував нарадами конференції. У 1942 р. на Кубань було скеровано учасників Похідних груп ОУН та засновано осередки ОУН (згадки про це містяться у статті ветерана ОУН-УПА Пантелеймона Василевського, уривок з якої вміщено в даному збірнику). Слід зазначити, що питання про взаємозв’язки ОУН з Кубанню є одна з найвтаємниченіших сторінок Українського визвольного руху.
У 199І р. одночасно із розвалом новітньої Російської імперії - СССР починається новий етап пробудження Кубанської землі, тільки тепер у набагато гірших умовах. Проти відродження Кубанської державності об'єднані і сучасні білогвардійці та їх ідейні спільники - комуністи (все повертається на круги своя!). Однак, як і раніше, стримати бажання значної частини кубанців бути разом із Матір'ю-Україною ніхто не в змозі.
Нині остання Російська міні-імперія нагадує Західну Римську імперію напередодні остаточного кінця. Знову повстає поневолений, але нескорений Кавказ. Проте остаточний кінець Російської імперії наступить із виокремленням Кубанського краю.
Р.S.Даний збірник складено за публікаціями 1991-95 р.р. різних авторів у національно-демократичній пресі. Укладачі даного збірника не ставили і не могли ставити задачу створення цілісної історії Української державності Кубані, насамперед, XX ст.. Така робота, очевидно, з'явиться пізніше. Мета збірника - дати стисле узагальнене поняття про історію Української Кубані для якнайширшого кола осіб. Ця тема до найостанніших часів перебувала під жорсткою забороною. Сподіваємося, що цей збірних частково прислужить вказаній меті.
До 75-річчя Кубанської Народної Республіки
КУБАНСЬКІ КОЗАКИ
Якщо в 1897 р. на Кубанщині (без Чорноморської губернії) 49,1% людності назвало рідною українську мову, а 41,8% -російську, а в 1926р. 47,1% населлення визнали себе українцями й 41% - росіянами, то в 1989 р. совєтська статистика добилася рекордного показника, зафіксовано лише 3,0% українського населення в Краснодарському краї.
У минулому доля Кубанщини, історично-географічної області на Північно-західному Підкавказзі, була тісно пов'язана з нашими донецькими степами. Ті самі кіммерійці, скити (скіфи), сармати, алани жили на північ і на південь од Меотиди (Азовського моря). По Сіверському Дінцю добиралися в Долішнє Наддоння, на узбережжя Азовського моря, Тамань І Кубань лротоукраїнські сіверяни ІХ ст. н.е. Коли києво-руський князь Святослав Ігорович розбив хозар, осетинів-ясів і черкесів-касогів, на Таманському півострові постало Тмутороканське князівство, в якому княжили Мстислав Володимирович та інші чернігівські князі. Зв'язок Київської Русі з Тмутороканем розірвали печеніги, половці й інші кочовики. На пошуки шляху до Тмутороканя вирушив у 1185 р. новгород-сіверський князь Ігор Святославич, розбитий половцями на Каялі десь під нинішнім Слов'янськом (Донецька обл.). Половецькі ж хроніки згадують залежні від куманських (половецьких) каганів руські (українські) поселення на Кубанщині в ХІІІ ст. У 1220-х роках там господарювали монголи, а після розпаду Золотої Орди - ногаї. Від середини XVІ ст., особливо у XVІІІ ст. до Кавказу простягала свої щупальця Московія. В той же час у кубанських степах воювали між собою черкеси й ногайці, а на річках Чабур, Єя та Кубань ловили рибу запорожці, які діставалися сюди на своїх чайках і вважали ці річки своїми східними кордонами. Поселилися вони там щойно в 1792 р., коли цариця Катерина ІІ, боячися спілкування чорноморських козаків з Задунайською Січчю та колишніми січовиками на Україні, віддала їм 30000 км - між Єєю та Кубанню, аби лиш відбивали напади горців. "Щедра" цариця, за народними піснями "суча дочка”, яка "степ широкий, край веселий та й занапастила", подарувала поселенцям на Кубані автономію. Чорноморців косила малярія, вони гинули на 320-кілометровій Чорноморській лінії від стріл горців, але 40 їхніх запорозьких куренів поповнювали козаки й кріпаки з Лівобережної України. До середини ХІХ ст. на Кубанщині поселилося біля 100000 українців. Унаслідок великої смертності в 1861 р. там жило тільки 184 тисячі козаків і 5 тисяч селян, тобто 6 осіб на км. Здатні до зброї чоловіки захищали Імперію, похилі, підлітки й жінки господарювали й рибалили. В станицях по 5-20 тисяч мешканців зберігалася милозвучна українська мова й тужлива пісня. На козацьких традиціях виросли письменники Яків Кухаренко та Василь Мова-Лиманський. У Катеринодарі на початку XX ст. діяла Чорноморська Громада, Кубанська група РУП (Революційної Української Партії).
Коли в 1917 р. в Росії вибухнула революція, на Кубані нуртували чотири течії:
1) проросійська;
2) найсильніша, підтримувана козацькою інтелігенцією кубанська самостійницька;
3) автономістська, за автономію у Федеративній Російській Республіці;
4) проукраїнська, що виступала за приєднання Кубанщини до України як федеративної одиниці без зв'язку з Росією.
В травні 1917 р. на з'їзді в Катеринодарі обрано Крайову Раду з виконавчим комітетом. Там же делегати підтримали пропозицію створити окрему Козацьку Військову Раду та Військовий уряд. Пізніше кубанці приєдналися до Південно-східного союзу трьох великих козацьких військ Дону, Кубані й Тереку. У вересні 1917 р. проголошено Кубанську Крайову Республіку, яка мала приєднатися до майбутньої Російської Федерації. Функції парламенту повинна була виконувати Кубанська Законодавча Рада, яка мала обирати крайовий уряд і отамана, що виконував би функції голови держави й головнокомандуючого. Першим отаманом було обрано русофіла А.Филимонова, а прем'єр-міністром українця Я.Бича. Він же очолив і новий крайовий уряд, сформований Законодавчою Радою 28 січня 1918 р., коли виникла небезпека більшовицького вторгнення на Кубань. 16 лютого проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку. КНР проіснувала недовго. Під натиском більшовицьких сил Законодавча рада, військовий отаман і 3000 добровольців мусили залишити Катеринодар. Перед відступом зі столиці Законодавча Рада проголосувала за федерацію з Україною. 15 травня 1918 р. до Києва виїхала делегація, очолена М.Рябоволом, яка, однак, не домовилася з гетьманом Павлом Скоропадським. Коли вона повернулася, Крайова Рада вирішила приєднатися до армії генерала Денікіна.
4 грудня 1918 р. на надзвичайній сесії Кубанської Крайової Ради прийнято нову конституцію, згідно з якою республіку перейменовано на Кубанський край, що мав існувати до відновлення порядку в Росії, коли Кубанщина могла б приєднатися до майбутньої Російської Федеративної Республіки. Крайову Раду мало обирати лише чоловіче населення. З 600 депутатів 60% представляли рядових козаків і селян, 15% - інтелігенцію і 25% -офіцерство. Крайову Раду мали скликати для виборів отамана, перегляду й прийняття нового законодавства та вирішення питань, висунутих військовим отаманом або Законодавчою Радою. Військового отамана обирали на 4 роки. Про свою діяльність він мав звітувати перед Законодавчою Радою.
Проіснувала Кубанська Народна Республіка в різних формах до повернення більшовиків у травні 1920 р. За той час українізовано деякі початкові й одкрито дві середні школи. В станицях діяло 40 читалень "Просвіти". Виходили, щоправда нерегулярно, газети "Чорноморець" і "Кубанська зоря". За совєтської влади на переломі 1920-30 рр. у 700 школах навчання проводилося українською мовою. А 1934 р. влада заборонила навіть уроки української мови, закрила українські газети, ҐПУ арештувало багатьох викладачів і студентів Краснодарського педінституту. За українську мову в офіційних установах і носіння вишиванок засуджували на 10 років таборів. Під час перепису населення шовіністи залякували: "Или пишем русский, или ссылка за Урал". Нарід застрашено. Всі пам'ятали депортацію 200000 заможних селян у 1929 р. Ті хоч урятувалися від голодомору 1932-33 рр. Пізніше вимерлі станиці заселили мешканці північніших областей РСФСР.
На еміграції до Другої світової війни й після неї кубанці діляться на кубанських самостійників, русофілів і прихильників приєднання Кубані до України. Невеличка група І.Білого уважала, що козаки - окремий нарід і надіялася на незалежну "Козакію", яка б об'єднала всі козацькі землі. Щодо мови, то в січні 1989 р. тільки 40,7% кубанських українців назвали рідною мовою українську. Чого не зміг добитися царат, доконала КПРС.
Петро ЛАВРІВ Донецьк
Володимир ДЕМ'ЯНЕНКО КУБАНСЬКИЙ КОЗАК МИКОЛА РЯБОВОЛ*
Від ЗО квітня по 3 травня 1917 року у Катеринодарі відбулися збори козацтва, на яких утворився козацький уряд — Кубанська Військова Рада. 16 лютого 1918 року Законодавча Рада проголошує Самостійну Кубанську Народну Республіку1), а через декілька днів по закінченні сесії нарада членів Ради ухвалює резолюцію про прилучення Кубані на федеративних умовах до України. ЦІ політичні події приносять у вирій історії прізвище Рябовола, українського кубанського політичного діяча та палкого кубанського патріота. 1990 року на святкуванні 500-річчя утворення Запорізької Січі делегація кубанських козаків привезла портрет Рябовола з написом "Микола Рябовол — національний герой України''.
Микола Рябовол — кубанський козак, народився у станиці Донській. За українофільські ідеї Рябовол мав стосунки з царськими жандармами ще до Другої Російської революції, у той час він працював головою управи чорноморської залізниці. Другу Російську революцію Рябовол зустрічає в інженерних військах на півночі Росії, він повертається додому та бере активну участь у політичному житті у Військовій Раді та у громадсько-політичному житті в Обласному Продовольчому Комітеті, Рябовола обирають головою Військової Ради.
Микола Рябовол провадить політику єдності кубанських земель, цілковитої незалежності Кубані у найтісніших стосунках з Україною. Рябовол є прихильником ідеї Соборності України та Союзу українських земель, він один з найпопулярніших козацьких політичних діячів на Кубані періоду національно-визвольних змагань початку XX століття. В ідеї кубанської незалежності та злуки Кубані з Україною було два зовнішніх противники — більшовики, які стояли за всесвітню соціалістичну революцію та вважали Кубань частиною РРФСР, та сили, які обстоювали відтворення Російської імперії, їхніми провідниками були генерал Дєнікін та Добровольча армія. Окрім того, на Кубані існувала внутрішня боротьба — значний вплив там мала ідея окремішності козацької нації та державного самовизначення всіх козацьких земель, вона не була позначена стійким українським забарвленням. Рябовол активно підтримував цю ідею, коли українсько-кубанські зв'язки були неможливі, бо ідея несла загальнодемократичні риси розвитку та майбутнішнього ладу на відміну від монархічних ідей генерала Дєнікіна.
У перші періоди діяльності в Раді найтісніші стосунки склалися у Рябовола з кубанськими українофілами Баріджем* Кіндратом Лукичем, Щербиною Федором Андрійовичем. Бичем Л.Л. та Манжулою Ф.С.
Барідж К Л. — український козак зі станиці Брюховецької. Він був депутатом Державної Думи від козаків, а потім — комісаром Тимчасового уряду на Кубані. Прибувши на Кубань, Барідж змінив своє ставлення до царату та Російської імперії, вийшов з партії кадетів та став прихильником ідеї Соборності земель України, за що викликав люту ненависть до себе з боку великоімперських російських сил та більшовиків. Більшовицький історик Кубані Г.Ладоха в середині 20-х років писав: ''Барідж — самозакоханий та прозірливий політичний діяч. Будучи козаком та великим землевласником, крім того, він був ще й заурядним буржуазним ділягою. Засобами думських зв'язків він виклопотав собі посаду комісара Тимчасового уряду на Кубані. Розтікаючись медовими промовами та зверненнями, він одразу повів таку архібуржуазну бюрократичну лінію, що викликав навіть протести своїх політичних однодумців (читай, прихильників "неподільної Росії” — ред.)... Вся наступна діяльність цього ланцюгового пса буржуазного ладу при всій своїй топорності відрізнялася витримкою…" Барідж був ініціатором проведення у Катеринодарі у березні 1917 року козацької маніфестації під синьо-жовтими прапорами, а 2 червня — антиленінської демонстрації у місті. Ян Полуян, один з більшовицьких керівників у Катеринодарі, вважав Баріджа своїм ворогом номер один. Восени 1917 року українці висували Баріджа на посаду Кубанського Військового Отамана, але через непорозуміння між українцями було обрано Філімонова О.П.
Бич Л.Л. — українець, козак станиці Павлівської Єйського повіту. Освіта — вища, закінчив юридичний факультет Московського університету. Працював у Москві, Петербурзі, Новоросійську та Баку у приватних та державних організаціях. На виборах до 4-ої Державної Думи його обрано виборщиком за прогресивним списком. Бич був членом РУП, а потім членом Укр. С.-Д. партії. З 1 листопада 1917 року Бич — перший голова Кубанського Краєвого Уряду.
Щербина Федір Андрійович — український козак із станиці Новодерев'янківської (народився 13 лютого 1849 року), український кубанський історик, член-кореспондент Імператорської, академії наук, депутат Другої Державної Думи, один з найстаріших членів Кубанської Крайової Ради, пізніше в еміграції — ректор Українського університету в Празі, професор Української господарської академії в Подєбрадах, голова Товариства вивчення козацтва та Спілки Кубанських письменників.
1917 рік на Кубані —- це час пробудження приспаної української свідомості кубанських козаків. Кубанські діти Запорізької Січі, які докорінно не сприйняли Марксистсько-ленінської ідеології, відчули природний потяг до незалежності та материнської України. Опісля утворення на Кубані Кубанської Військової Ради та Краєвого Уряду почалися пошуки і лагодження зв'язків та стосунків з Україною, Центральною Радою. Одним з найактивніших політичних діячів у цій справі був Микола Рябовол.
24 вересня 1917 року розпочала свою роботу друга сесія Кубанської Військової Ради, на неї запросили представників України. Вони виступили на одному з засідань Ради, М.С.Рябовол вітав їх (спочатку російською мовою):
"Україна прислала до нас у гості своїх послів. Вітаю вас, браття! (бурхливі оплески. Всі встали. Вигуки: "Слава! Слава! Ура!” Представників України, що займали місця в одній з лож, просять на сцену, де була президія). Браття козаки, лінєйці2)! Я певний, що ви не осудите, а зрозумієте вашими серцями ті почування, які наповнюють мою душу... та чи тільки мою? Душі всіх козаків-чорноморців3) у теперішню хвилю. Привітаймо ж послів Матері-України мовою наших батьків, дідів та прадідів... (вигуки: «просимо, просимо», далі Рябовол продовжує українською мовою).
Дорогі гості! Мачуха доля відірвала наших дідів Запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду... Царі, робили все, щоби вибити з наших голів, з наших душ пам'ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері... (голоси з місць. "Не діждали 6! Не діждали б!”) Так! Не діждали б цього вони ніколи. Не діждали бт бо хоч наші душі царі понівечили, та не вбили, і ми, діти, руки на Матір не підняли б... Та минула лиха година... Прийшла воля і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорять уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів…(оплески). Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки ні цент ралісти всяких проб, ні авантюристи всяких марок... Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі... (дужі оплески). Будете, брати, на нашій Раді і побачите, чи ми вже твердо ступаємо тим битим шляхом волі народів, що Мати нам показує, чи ще тільки ми спинаємося йти... А коли ми ще справді йдемо нетвердо, а тільки, може, дибаємо ще, то, будьте певні, незабаром ми наберемося сили й разом з козаками всіх Військ підемо-таки тим славним шляхом. Ще раз вітаю вас, любі брати!" (Оплески. На сцені з'являються представники України; їх вітають голосними оплесками та криками: "Слава! Ура!”).
Український уряд у листопаді 1917 року офіційно визнав право на самостійне існування кубанських та донських козаків, але у цей час кубанське козацтво прихильніше ставилося до козацької теорії хорунжого І.Л.Макаренка, аніж до приєднання до України. На другій конференції козацьких військ у Владикавказі 20 жовтня 1917 року було утворено "Юговосточный Союз Казачьих войск, горцев Кавказа и вольных народов степей”, а 16 листопада 1917 року було утворено Об'єднаний уряд на чолі з військовим отаманом Донського козацького війська Калєдіним. Ця ідея виявилася неефективною у військовому відношенні, а Союз недовготривалим, одначе сама ідея Союзу декілька місяців утримувала Кубань на деякій відстані від України. В той же час, ЗО липня 1917 року відбувся з'їзд
українських громадських діячів та представників українського населення Чорноморської губернії4), на якому у резолюції було вказано "про приєднання Чорноморської губернії до України", а 4 січня 1918 року на заклик Української Чорноморської Ради5) 29 політичних партій та організацій підтримали 3-ій Універсал Центральної Ради та звернулися до Кубанського Військового Уряду про доцільність приєднання Кубані до України. Перешкодою до утворення кубанської державності та налагодження найтісніших стосунків Кубані з Україною був конфлікт між кубанськими козаками та іногородніми6), на якому набували хиткий авторитет серед кубанців більшовики. Завдяки невтомній роботі Л.Л.Бича та К.Л.Баріджа цей конфлікт було залагоджено та відкрито дорогу до кубанської незалежності.
16 лютого 1918 року Законодавча Рада проголошує "Самостійну Кубанську Народню Республіку''. Великий вплив в утвердженні незалежності Кубані відіграла агітація кубанців-українців на сесії Крайової Ради та на Обласному з'їзді представників усього населення краю у грудні 1917 року. Тоді відбулось повне порозуміння між кубанцями та делегатами Української Центральної Ради М.М.Ґалаґаном та Є.Онацьким. У другій половині лютого опісля закінчення сесії на нараді членів Ради була прийнята та ухвалена резолюція про прилучення Кубані на федеративних підставах до України. Члени Ради підтримували відокремлення України від Росії. Цікаво, що навіть найзапекліші прихильники "єдиної та неподільної Росії”, такі як Скобцов, голосували за федерацію з Україною. Ще раніше була прийнята конституція Незалежної Кубані.
Перший підступний удар по кубанській незалежності та Україні було зроблено більшовиками, які не визнали незалежність Кубані та приєднання її до України і оголосили війну Раді. На Кубань прибули бойові частини Червоної Армії з німецького фронту, якнайкраще озброєні на той час. Коли ситуація стала безнадійною, 22 лютого Військовий Отаман Філімонов скликав нараду, на якій було вирішено покинути Катеринодар. Голова Законодавчої Ради Рябовол разом з Баріджем та інтендантом Галушкою пропонували організовано відійти до Новоросійська, але певного рішення не було прийнято.
У зверненні, розповсюдженому в Катеринодарі в останні хвилини перед відходом, писалося: "... Ми пішли з Катеринодару. Але це не означає, що боротьба скінчена. Ні!.. Ми вдуховлені ідеєю оборони республіки Російської і нашого Краю від загибелі, котру несуть з собою захватчики влади, що кличуть себе більшовиками... На нещастя, ви, козаки і іногородні, опутані зо всіх боків брехнею і провокацією, одурені красивими, але отруйно брехливими словами фанатиків і людей підкуплених, ви своєчасно не дали нам належної допомоги і підтримки в справі святої боротьби за Установчі Збори, за урятування вітчини і за наше право самостійно залагоджувати долю рідного Краю".
Доля звела Кубанську Раду з Добровольчою армією. Георгій Покровський згадує: "В той час, коли станиця за станицею падали під більшовиками, які кидали німецький та турецький фронти, які були озброєні за останнім словом техніки і вривалися у межі Кубані та встановлювали Радянську владу, що обіцяла рай земний, коли більшовизм охопив цілі відділи (повіти), оточивши кільцем Катеринодар, неозброєна купка хоробрих людей на чолі з Законодавчою Радою, урядом та військовим отаманом залишає Катеринодар з однією метою боротьби з більшовизмом. Мандруючи по станицях, купка навпомацки, випадково стикається з загоном Корнілова та Алєксєєва, ядром Добровільчої армії, яка тільки-но народилася..."
Більшовики вважали Кубань частиною території РРФСР, вони неодноразово вказували про це українському урядові, в майбутньому в ультиматумі Ради Народних Комісарів, який був початком війни Леніна проти України, це питання у завуальованому вигляді значилося під № 3. У березні—квітні 1918 року переважно з діячів Червоної армії було утворено радянські республіки на Кубані і в Чорноморії у складі РРФСР, а 3О травня 1918 року під керівництвом «чрезвычайного комиссара» півдня Г.К.Орджонікідзе проголошена Кубано-Чорноморська Радянська республіка у складі РРФСР.
Доля Українського Чорноморського флоту пов'язана з Новоросійськом. Наприкінці квітня 1918 року після переговорів українців з "Центрофлотом" було призначено командувачем флоту українця контр-адмірала М. П. Сабліна. 29 квітня 1918 року вранці всі кораблі Чорноморського флоту, що знаходилися в Севастополі, підняли українські національні прапори. Але напередодні кайзерівські війська зліквідували Центральну Раду і наближалися вже до Криму. Виконуючи ухвалу "Центрофлоту", адмірал Саблін ЗО квітня 1918 року о 22 годині вивів із Севастополя основні кораблі, взявши курс на Новоросійськ, куди ескадра прийшла 1 травня вранці. Серед кораблів флоту були лінкори "Воля", "Свободная Россия", крейсери “Пам'ять Меркурія", “Імператор Траян” та ін. Одночасно, у квітні, на Тамані серед українських кубанських козаків піднялося велике антибільшовицьке повстання. Керівники повстання відвідали Керч та зав'язали зносини з місцевим німецьким керівництвом, яке надало повстанцям декілька гармат, на Тамань проти більшовиків пішли воювати українські та німецькі добровольці. Для захисту Керчі на прохання українців Кубані німецьке керівництво висадило пізніше на Тамань 58-ий Берлінський німецький полк, але далі не пішло. Німецьке керівництво повідомило, що наступ проти більшовиків на Кубані воно не вестиме, бо не було офіційних запитів від Кубанської Ради. 18 червня у Новоросійську за наказом Леніна потоплено Чорноморський флот за винятком декількох кораблів, які на чолі з дредноутом "Воля" відплили до Севастополя.
У важких умовах еміграції Кубанська Рада не зрадила інтересів Кубані та України. На Україну від Кубані була надіслана делегація, яка отримувала від української влади зброю. Боротьба проти більшовиків з'єднала Кубанську Раду з Добровольчою армією; хоча спочатку кубанці вагалися, чи укладати їм спілку. Проте ЗО квітня у ставці Кубанської Ради на станиці Мечетинській між ними таки було укладено військовий союз. Добровольча армія негативно ставилася до німецьких військ, бо бачила в тому можливість об'єднання
Північного Кавказу з Україною, і це стримувало Кубанську Раду у стосунках з німецькою армією. Керівник німецької армії фон Анрім сам запропонував Раді ввести свої війська на Кубань, але під тиском Дєнікіна Рада відмовляється від допомоги та висловлює свій протест з приводу німецького десанту на Тамані. Тоді німці арештовують кубанського генерала Борисовича, якого Рада відрядила на Тамань. Це була перша поступка Ради Дєнікіну, яка відіграла зловісну роль у майбутній історії.
Корінне населення Кубані бачило свій порятунок у приході українських та німецьких військ, особливо сильною була ця тенденція в Чорноморії7), усім запам'яталися збори Ради представників козацтва Чорноморії, що відбулися 28 лютого 1918 року у станиці Брюховецькій. У той час у Чорноморії серед козаків ходили легенди про висадку в Ахтарях гайдамаків (українських військ. — Ред.). Головним ворогом українських кубанців були більшовики, вони доклали найбільше зусиль для відриву Кубані від України. 7 травня 1918 року Катеринославська Рада робітничих депутатів приймає звернення:
""Товариші! Ви чуєте, що на вільну Кубань рухаються німецько-гайдамацькі полчища… За їхньої перемоги у селян відберуть поміщицькі землі, фабрикантам оддадуть фабрики та заводи, всім багатіям-кулакам знову повернуть права на пригноблення бідного працьовитого люду.
Українська буржуазна Рада, яка віддала до рук німецько-австрійських хижаків робітників та селян України, яка допустила до хазяйнування на Україні німецьких військ, що відбирають у селян хліб, худобу, різні мідні предмети, не виключаючи дзвонів, все награбоване під наглядом найманців тої ж Ради негайно вивозиться в Німеччину, де й розподіляється серед військ, які наступають на Радянську Росію...
Ось що примушує німців та їхніх наймитів-гайдамаків прагнути захопити Кубань, де вони надіються шляхом пограбування хліборобів Кубані поповнити свої нікчемні запаси”.
На початку травня на Кубані почалися антибільшовицькі повстання української орієнтації, головна ідея яких — вигнання більшовиків та возз’єднання з Україною за допомогою української та німецької армій. Повсталими були захоплені українські станиці на Кубані — Старомінська, Новомінська, Новодерев'янківська, Канівська, Рогівська, Васюринська, Старокорсунська. Більшовицький історик Г.Ладоха писав: "Заколот, який було зроблено спочатку на Україні, а потім і на Дону з допомогою німецьких багнетів, окрилив кулацьку контрреволюцію на Кубані”. Більшовики формують каральні армійські загони ЧК для боротьби з контрреволюцією на Кубані та Чорноморії.
Повстання були придушені каральними частинами Червоної армії.
На початку літа у Києві відбуваються українсько-кубанські переговори. П.Сулятицький описує переговори М.Рябовола та гетьмана Скоропадського так: “Делегацію Законодавчої Ради стрінули в Києві дуже тепло. Але тут вона побачила, що урядові українські кола зле поінформовані в кубанських справах і, можливо, взаємовідносини України й Кубані уявляють собі зовсім неправильно. Гетьман Скоропадський спочатку був не від того, щоб призначити на Кубань, просто якогось генерал-губернатора. Відповідна інформація з боку делегації швидко усунула геть помилкові уявлення офіційних проводирів України, і грунт для обговорення можливих відносин було знайдено. Представники Українського Уряду уявляли собі Кубань автономною, або хоча б і федеративною частиною України; члени кубанської делегації наполягали на федеративному зв'язку. Непримиримого розходження й суперечок по суті не було, й тому, незалежно від остаточного формального визначення форм співжиття України з Кубанщиною, не вимагаючи ніяких гарантій, Український Уряд негайно дав кубанцям відповідну кількість гармат, набоїв, рушниць, обіцяв допомогу живою військовою силою (висадку десанту на Тамань). Лінійським делегатам Капліну та Скобцову Київ прийшовся не до смаку, й вони поспішили повернутися на Дон. Рябовол і Султан-Шахим-Гірей опісля переговорів зі Скоропадським залишилися в Києві. Одночасно з-під більшовицької окупації прибула делегація Кубанської Української Національної Ради"8).
Завдяки клопотанням Рябовола було вироблено план десанту української дивізії Натієва на Кубань, але втручання розвідки генерала Дєнікіна відтягло вирішення справи і врешті загубило її.
Великою заслугою Рябовола є чітко висловлена кубанська позиція на українсько-радянських переговорах. Георгій Покровський згадує: “В тій же станиці Мечетинській було вирішено питання і про відношення кубанців до України. Ідея федерації з Україною в Раді заперечень не зустріла, бо це протидіяло включенню Кубані до територій під Радянською владою, на чому неймовірно вперто наполягав Раковський під час переговорів з Україною про мир. Делеговані на Україну М.С.Рябовол та інші подали мирній конференції меморандум, в якому від імені Кубані було заявлено, що ніколи Кубань не визнавала Радянської влади, що веде з нею боротьбу, що оголосила себе вільною та незалежною, прохано було Україну під час укладання договору з Радянською владою мати на увазі Кубань, яка не знаходиться під владою більшовиків".
10—23 червня 1918 року відбулась новочеркаська нарада кубанців. На ній обговорювалися результати українсько-кубанських переговорів. Від Добровольчої армії з ультиматумом виступив генерал Алєксєєв, який сказав, що не допустить об'єднання України з Кубанню. Зваживши на складну політичну ситуацію, кубанці більшістю голосів проголосували за співпрацю з Добровольчою армією. Відіграло роль і ставлення гетьмана Скоропадського до Кубані як до автономної складової України, а не федерального партнера. Водночас генерал Дєнікін вирішив почати наступ на Кубань.
Сподівання кубанців отримати незалежність на багнетах Добровольчої армії не виправдалися. Опісля взяття Катеринодару керівництво Добровольчої армії почало цькування провідників кубанського уряду. Першою ластівкою був виступ Лукомського — дєнікінського генерала. Між керівництвом Добровольчої армії та Кубанською Радою почалися непорозуміння та сварки. Голова уряду Бич заспокоював кубанських козаків: "Поміж Кубанню та Добровольчою армією розриву немає. Кубанська Рада визнала єдиний фронт та єдине керівництво, незгода виникла на ґрунті майбутнього будівництва держави”.
В той час, коли представники Кубані вирішували у Києві питання військової допомоги від України та політичні аспекти возз’єднання України та Кубані, — наприкінці листопада командування Добровольчої армії робить обшук у помешканні українського посольства при Кубанському Краєвому Уряді. Конфіскуються українські урядові папери, заарештовують секретаря посольства Поливана, який декілька днів тому виступав у Раді та отримав найщирішу подяку від кубанців і добро на злуку з Україною. На запит голови уряду Л.Л.Бича Добровольча армія не дала ніяких пояснень. Дєнікінці зривають синьо-жовтий прапор на українському посольстві та заарештовують українського посла Боржинського, а генерал Бєлоусов за наказом Дєнікіна вимагає від голови уряду Бича урядової грамоти на арешт Боржинського.
Це був перший державний заколот на Кубані, українсько-кубанська злука фактично була скасована Дєнікіним. На Кубані та в інших районах почалися українські погроми та антиукраїнські провокації.
Від ЗО листопада по 8 грудня у Сімферополі відбувся монархічний з'їзд представників земських та міських самоуправлінь півдня Росії. В резолюції з'їзду вказується: "п.1…З'їзд висловлюється проти безумовного та незворотного визнання права кожної національності на повне відокремлення від Росі, п.5. З'їзд вважає за необхідне засвідчити заслуги Добровольчої армії в утвердженні єдності та незалежності Росії”. Водночас починається дєнікінський наступ. Дєнікін кидає кубанців на Царицин та проти батька Махна і українських військ Симона Петлюри, серед кубанців починається дезертирство. В цей час більшовики у підпіллі на Кубані нацьковують різні стани, класи та національності один на одного, а Г.К.Орджонікідзе дає наказ Кубанському ревкому поглиблювати протиріччя між Кубанською Радою та Дєнікіним. Завдяки дєнікінській агітації у квітні 1919 року серед кубанців відбувається політичний розкол на чорноморців та лінійців. На виборах головою Кубанського Уряду замість Бича обирають ставленика Дєнікіна лінійця Сушкова.
Невдачі у внутрішній політиці кубанці компенсували за кордоном. У грудні 1918 року Законодавча Рада посилає делегацію на чолі з Бичем на Паризьку конференцію. Делегація прохала міжнародної допомоги для Кубані. Кубанці сподівалися на закінчення громадянської війни, але, на їхній погляд, це було неможливо, бо Радянська влада добровільно ніколи не відмовиться від зазіхань на Кубанський край. Кубанська делегація проголосила країнам АНТАНТИ свої позиції: 1) цілковита незалежність Кубані; 2) оголошення оборончої політики від можливих більшовицьких нападів; 3) засудження чорносотенства (дєнікінщини. — Ред.), яке знищує паростки демократії; 4) необхідність міжнародної військової допомоги Кубані; 5) відмова співпраці з російською політичною нарадою (в першу чергу, з Добровольчою армією, про це оголошено 5 квітня 1919 року).
У часи дєнікінської монархічної реакції ситуацію на Кубані контролював Микола Степанович Рябовол. 27 лютого 1919 року збирається закрита приватна нарада членів Законодавчої Ради з питань політичного моменту. Голова Крайової Ради М.С.Рябовол, торкнувшись питань про самовизначення та незалежність Кубані, та про монархічні сили в “нєдєлімой” Росії, вів далі: "... Групі самостійників було зроблено звинувачення у протидії армії, але група була на боці Дєнікіна і заявляла, що його авторитет підтримає. Та коли було помічено стремління до диктатури, то група заявила, що не заперечуватиме за умови, якщо диктатури бажатимуть народи всіх утворень. І єдиним кандидатом у диктатори група вважала Дєнікіна. Замість уряду, який став би на чолі всіх утворень та опирався б на підтримку їхніх народів, в Катеринодарі утворилася особлива нарада-кумпанія самозванців з кадетів та чорносотенців, яка придумала оголосити себе всеросійською урядовою владою. Цю кумпанію від політики, від комерції чи від монархізму ми не визнали. В нараду стали проникати такі особи, як Шульгін... Ми цінували Алєксєєва, але не могли не бачити в ньому генерала від Миколи Романова... Далі почалась провокаційна робота, результатом якої потрібно вважати штучне розділення нас на Лінію та Чорномор'я. Після приходу (в Катеринодар. — Ред.) політика керівного складу Добровольчої армії різко змінилася. Коли потрібна була козача допомога, і кров'ю, і матеріально, коли строчили кулемети, в станиці Успенській в урядовій друкарні множилось звернення, у якому обіцялося скликання Установчих Зборів. Небезпека минула, тоді почали говорити про якісь представницькі збори, а потім перестали обіцяти і це... Коли з нашого боку під час візити до Алєксєєва було заявлено протест з цього приводу, і головуючий Ради говорив збудженим голосом, тоді Драгомиров заявив: "Я прошу Вас голосу не підвищувати. Ми вас визволили і ви повинні нам підкорятися". Правда, тоді нас не вигнали, зараз уже, як відомо, вигонюють. Ось прийшли завойовники і не визнали законного уряду, а поставили якийсь всеросійський уряд. І в цьому відношенні уряд Бича був вищий за сучасний. Він боровся… тепер боротьби немає... Тоді група самостійників попереджала:”не вірте в допомогу союзників, зорганізуйте свої сили''. І прибулі союзники, точніше, французи, ображали кубанських козаків... Ми говорили: зорганізуйтесь. Чорноморці, звичайно, любили Україну, але визнавали її як посібницю в боротьбі за народовладдя і Кубань до неї не приєднали. У Добровольчій армії прокинулися імперіалістичні тенденції...
Висновок з усього викладеного такий: гірські народи нам не тільки не друзі, а, може бути, й вороги. Грузія недоброзичливо ставиться до нас. Україна захоплена більшовиками, Дон у тяжкому стані і союзники допомоги не надають. Ми чиїмись зусиллями абсолютно ізольовані. Кубанське козацтво поставлене у необхідність головами своїх дітей платити за
гріхи різних політичних пройдисвітів... Це призводить до двох висновків: необхідно негайно взяти в свої руки зовнішню політику та усунути третіх осіб, які нами керують. ! внутрішні справи також мусять повністю перейти у наші руки".
Відразу після наради Добровольча армія знову почала цькувати Законодавчу Раду, а чорносотенна газета "Кубанець" писала про “змову проти козацтва" — найбільше перепадало Рябоволу, братам Макаренкам, Султан-Шахим-Гірею.
5 травня продєнікінський уряд Сушкова йде у відставку, яка була прийнята військовим отаманом Філімоновим. На голову уряду обирають чорноморця П.Курганського.
Ця перемога українців Кубані була зустрінута дєнікінським терором. У ніч на 8 травня полковник Карташов організував невдалий замах на члена Ради П.Л.Макаренка.
13 червня 1919 року у Ростові-на-Дону було вбито Миколу Степановича Рябовола, який сюди прибув для того, щоб взяти участь у конференції по створенню Південно-російського Союзу. За декілька годин до вбивства на конференції Рябовол казав про необхідність об'єднання державних утворень України, Кубані, Дону. Терека, Грузії для боротьби з більшовиками... об'єднання на демократичних засадах. З його вуст на конференції пролунала різка критика щодо ідеології і політики Добровольчої армії. У цей день Рябовола не стало. Покровський так описує його вбивство: "Біля готелю "Палас-Отель". де жив Рябовол, стояв автомобіль з працюючим мотором. В приміщенні готелю, під номером М.С.Рябовола, у напівтемряві товклися три постаті у військовому одязі, на очі були насунуті фуражки та піднято коміри. Коли М.С.Рябовол увійшов до готелю, то гримнув смертельний постріл — троє військових, зробивши злочинну справу, вибігли на вулицю, стрибнули в автомобіль з завчасно погашеними фарами та зникли. На лаву підсудних у справі вбивства Рябовола було посаджено агента контррозвідки Коврижкіна із загону особливого призначення ротмістра Баранова, а офіцери-вбивці зникли і не були розшукані".
Вбивство Рябовола мало великий політичний резонанс, різні політичні організації та партії виступили з протестом, Кубань охопила журба, а кубанські козаки посилили дезертирство з дєнікінської армії, це був початок розтління дєнікінської армії.
Того ж таки 13 червня за невідомих обставин убито Баріджа Кіндрата Лукича. 21 червня 1919 року замість утворення Союзу було проголошено про заснування Південно-російського уряду з необмеженими монархічними правами. Зазнаючи поразки від Червоної армії, Дєнікін виливає всю свою лють на кубанців, які навіть тоді говорили про свою самостійність. Генерал Лукомський, помічник головнокомандуючого армією генерала Дєнікіна, 19 вересня 1919 року оголошує залізничну блокаду Кубані. 27 жовтня Дєнікін у телеграмі до Кубанської Ради повідомляє про державну зраду та вимагає військово-польових судів над членами паризької делегації— Бичем, Савицьким, Кулабуховим, Намитоковим, а через декілька днів Кубанський край оголошується тиловим районом Кавказької армії з призначенням генерала Покровського його керівником. У перших числах листопада Покровський робить заколот, оточивши приміщення Ради військом та технікою та вимагаючи видати 33-х незалежників — членів Ради. Потім він скорочує список до 12-ти чоловік, 6 листопада дванадцятеро членів Ради, чорноморці, здалися — Кулабухов, Бескровний, І.Л.Макаренко, Манжула, Омельченко, Балабас, Воропінов, Фоськов, Роговець, Жук, Підтоплений, Гончаров. 7 листопада 1919 року Кулабухова було повішено, на його груди почепили табличку з написом: “За измену Родине и казачеству". В цей день у приміщенні Ради генерал Врангель вітав очищення Кубані від самостійників. Відомі політичні діячі та найвідданіші патріоти Кубані були знищені фізично чи політично. Кубанські козаки відвернулися від дєнікінської армії та від утвореної маріонеткової Отаманської Ради.
17 березня 1920 року у Катеринодарі грали "Марсельєзу".
На Кубані донедавна прізвище Рябовола фактично було заборонене, але кубанські козаки, передаючи з покоління в покоління, зберегли пісню-гімн, пісню про Миколу Рябовола. якій вже понад 70 років:
НА СМЕРТЬ МИКОЛИ РЯБОВОЛА
(записано від Дмитра Петренка)
Плач, Кубане, краю рідний.
Лежить мертвий син твій бідний.
Нема слів, щоб все сказати,
Наша люба, рідна мати.
За що доля та карає
Так тебе, наш любий краю?
Нащо ворог наш запеклий
З того раю робить пекло,
Що не можна проживати?
Щодня кат грозить вбивати.
Нащо ж, любий ти наш краю,
Нас доводиш до відчаю?
Хіба ж ти, Кубане мила,
Таке горе заслужила?
Ще й в таку страшну годину
Як боронили Україну?
Пішла туга долинами,
Течуть сльози все річками
Край все плаче та ридає,
Що Миколи вже немає.
Спи ж, ти, любий наш Миколо,
Не забудем ввік ніколи,
Що зробив ти для народу,
Що помер ти за свободу.
Над твоєю тут труною
Клянемось ми над тобою:
Всі свій рідний край кохати,
Будем з тебе приклад брати
Як ту волю боронити,
Для тієї волі жити,
Як ту волю здобувати,
Як за волю ту вмирати.
Хай земля вже пером буде —
Не забудуть тебе люди,
Будуть тебе пам'ятати
На Кубані в кожній хаті.
Спи ж ти, брате, любий друже,
Увесь край сумує дуже,
Густі сльози проливає
Та й до гроба припадає.
ПРИМІТКИ:
1)Самостійна Кубанська Народна Республіка мала територію Краснодарського краю, окрім території Чорноморської губернії, та південь Ставропольського краю.
2і Лінєйці, лінійці — кубанські козаки, які заселили Лінію (з 1794 року), походили з донських козаків та українців.
3| Чорноморці — кубанські козаки-українці, які заселили Чорноморію (з 1792 року).
4) Чорноморська губернія (кін. 19 — поч. 20 ст.) — територія Чорноморського узбережжя Краснодарського краю, район Новоросійськ— Сочі.
5!Українська Чорноморська Рада — політичний орган керівництва українців Чорноморської губернії. Мета — приєднання до України.
6| Іногородні — стан на Кубані, прибулі некозацького стану, переважно — українці.
7) Чорноморія — територія первинної української колонізації Кубані, пів.-зах. частина Краснодарського краю. Існувала в 1732—І86О роках.
8) Кубанська Українська Національна Рада — політичний орган українців Кубані, останній голова — І.В.Івасюк. Мета — приєднання Кубані до України.
ДЕНІКІНЦІ ВЧОРА І СЬОГОДНІ
Шановні добродії!
Дозвольте передати Вам привіт із Кубані. Ми щиро вдячні за виявлену до нас увагу, за газети, які ви надсилаєте на адресу Кубанського Козачого Кругу "Круглик''. Тепер у рамках цього об'єднання регулярно готуються статті з питань загальної історії козацтва, діяльності і завдань Кубанського козацтва у становленні нової Кубані, яка житиме за своїми Законами козачої Вольности. Далеко не всі вони можуть побачити світ у місцевих виданнях. Та, на жаль, нам поки що не вдалося організувати власне видання.
Ми так само вдячні за історичний календар „Шляху Перемоги”. На жаль, у ньому допущені деякі неточності. Зокрема, сказано: "13.06.1918 р. большевики замордували в Ростові М.Рябовола, голову Законодавчої крайової Ради Кубані". Хочемо, щоб у вашому виданні були надруковані наші дослідження з цього приводу
Іван Адзер***
Кубань
Голова Кубанської Крайової Ради Микола Степанович Рябовол був убитий 14 червня 1919 р. (за старим стилем) білогвардійцями Денікіна пострілами у спину. Неточність із днем убивства зрозуміла, вона є і у Великій Совєтській Енциклопедії. Убивство сталося о другій годині ночі з 13 на 14 червня.
Кубанський козак Микола Рябовол народився 17 грудня 1883 р. в сім'ї станичного писаря у станиці Донській (заснована 1794 року запорозькими (чорноморськими) козаками). Був старшим з 13 дітей. Через нестачу коштів йому довелося покинути навчання на 3-му курсі механічного відділення Київського політехнічного інституту. В 1915 р. навчався у військово-інженерному училищі. У вересні й листопаді 1917 р. Рябовола обирають Головою Військової і Законодавчої Рад. Під час Кубанського походу він у складі урядової делегації Кубані підписав договір із Добровольчою армією. В Угоді передбачалося серед інших створення окремої Кубанської армії.
Фактично це був договір незалежної держави Кубанський Край із представниками сил, які боролися з насильницькою зміною влади в російській імперії. Однак, генерали Денікін і Алєксєєв вимагали повного підпорядкування Кубані й у військових та цивільних справах. Представники кубанського уряду на чолі з Л.Л.Бичом та М.С.Рябоволом відкидали навіть думку, щоб діяльність Ради хто-небудь міг взяти під свій контроль, і наполягали на союзницьких відносинах
Тут і далі ми добре бачимо злочинну сутність московських політиків — у цій державі всі холопи і раби, а такі утворення, як Незалежний Кубанський Край, не мають права на існування. Проте історія жорстоко карає будь-яку диктатуру.
Чи може холопська “душонка", яка дорвалася до влади, зрозуміти і сприйняти вільний козацький дух, сприймаючи народну мудрість і доброту за слабість і дурість? Навіть отаман А.Г.Шкуро (козак станиці Пашковської, заснованої у 1794 р. запорозькими (чорноморськими) козаками), який закликає козаків на боротьбу під прапором петроградських Установчих Зборів, був засуджений ними за таку думку.
На чолі кубанської делегації Рябовол відвідає Київ із завданням: провести переговори з гетьманом, щоб козаки могли отримати зброю з царських запасів. На жаль, у той час переговори не дали суттєвого результату — занадто сильний був німецький вплив на ще не зміцнілу державність України. Не всі сприймали ідею вольності Кубані, її незалежності тепер уже від України.
Після повернення Рябовол бере участь у 2-му Кубанському поході. 2 серпня 1918 року козаки взяли Катеринодар (Нову Січ, Краснодар). Уряд Кубані відновив свою роботу. Миколу Рябовола обрали Головою Крайової Ради.
У червні 1919 року розпочалася козача конференція у місті Ростові-на-Дону її мета — остаточне оформлення Південно-східнього Союзу. ІЗ червня 1919 р. Рябовол виголосив програмову доповідь, у якій заявив, що, бажаючи об'єднатися у тісному союзі з донцями й терцями, кубанці не можуть примиритися з диктатурою російських білих вождів. Козака не можуть прийняти влади большевиків, але так само не можуть визнати корисною і діяльність Особливої Наради при ставці Добрармії, що просуваючись у Росію, треба нести із собою ідею звільнення від усякого насильства, а якраз того її населення від добровольців не бачить і не очікує (Виділення автора).
Після цієї промови, під час повернення у готель о 2-й годині ночі Рябовола вбито двома пострілами з револьвера в шию і голову. Злочин було вчинено на землі Донської республіки. Докази і безпосередні свідки вказували на те, що злочин був мерзенною справою рук денікінських офіцерів.
Хочеться внести ясність у питання про історію проголошення самостійності Кубані. За початковий пункт можна взяти декілька дат. Зокрема, 1 квітня 1917 р. в Катеринодарі створено Кубанську Крайову Військову Раду. 9(22) квітня 1917 р. там відкрився обласний з'їзд уповноважених від населених пунктів, одночасно з ним відбувся козацький з'їзд - Кубанська Військова Рада, яка обрала тимчасовий Військовий уряд і отамана Кубанського Війська полковника Олександра Петровича Филимонова (нар. 1870 р. у станиці Григориполіській, заснованій козаками-лінійцями).
29 вересня 1917 р. Рада встановила нову назву для колишньої області — Кубанський Край і з цього приводу перейменувала Військову Раду в Кубанську Крайову Раду. Із складу Ради виділено 80 депутатів, з яких були сформовані перша Законодавча Рада, Народні Збори парляментського типу на чолі з тим же головою М.Рябоволом та його заступником Султаном Шахім Гіреєм (нащадком кримських ханів, нар. 1880 р. в Кургоковському аулі Баталпашннського відділу). У вийнятковому віданні Крайової Ради залишено ключові питання, обрання військових отаманів, поправки і доповнення до конституції Краю ("Основних Положень"). Пізніше склад Законодавчої Ради було збільшено: 46 (з інших джерел 45) козаків, 8 горців, 46 (45?) іногородніх1), тобто були представлені інтереси основних груп населення. Сьогодні про цей факт доброї волі козацтва, яке поділилося повнотою влади, намагаються не згадувати, проте роздмухують до непримиренного конфлікту спеціяльно нав'язані імперським керівництвом протиріччя між козаками та іногородніми, козаками і гірськими народами. Насправді як тільки козацький народ отримує деякі свободи від московського диктату, то виявляється, що він здатний самостійно вирішити питання внутрішнього життя на основі спільності інтересів. Та й чим реально можна заперечити проти законів козацької демократії – вольності, у тому числі й самоврядування?
1(14) — 11(24) листопада 1917 р. замість тимчасового Військового уряду було обрано Кубанський крайовий уряд під головуванням Луки Лаврентійовича Бича (нар. 1870 р. у станиці Павловській, засн. після 1825 р. козаками з України і з козацьких областей Росії) —голови самостійницького руху на Кубані. Цей уряд оголосив себе верховною владою на Кубані.
8 січня 1918 р. новообрані депутати Законодавчої Ради, складеної на вже згаданих паритетних основах, зібралися у Катеринодарі й оголосили Кубанський Край самостійною республікою, яка вийшла зі складу нової російської держави.
Пізніше населення, яке послало делегатів у Раду, не проявило бажання на її заклик стати в бойові ряди. Певною мірою це можна пояснити відсутністю у кубанського козацтва власного практичного досвіду спілкування з большевиками, у яких завжди був суттєвий розрив між гарними гаслами і реальними справами. Справді, чи міг на початку простий козак мати щось проти "всієї влади Радам народних депутатів"? Адже вся історія козацтва пройнята ідеєю громадського вирішення важливих суспільних питань — згадаймо Круги (Ради) запорожців, донців... Давалася взнаки і втома після фронтів Першої світової війни.
Керівництво Ради передбачило майбутні нещастя і попереджувало про них. 1 травня без бою тритисячний загін Ради покинув місто. Разом із ним пішла й Законодавча Рада.
10 (23) лютого 1919 р на засіданні Законодавчої Ради затверджено кубанський прапор. Він складається з трьох кольорових смуг різної величини (ширина двох крайніх дорівнювала ширині середньої). Смуги йдуть згори вниз: синя — "колір донців", які брали участь у заселенні краю; малинова — "колір запорожців", засновників Кубанського (колишнього чорноморського) козацького війська; зелена — "колір горців". Після затвердження прапора присутні врочисто виконали гімн “Ти Кубань, ти наша Батьківщина".
Після визволення кубанського краю у 1919 — 1920 рр. Рада не отримувала належної підтримки в керівному козацькому військовому прошарку, який не визнавав у сесій більшості доцільності відродження колишніх традицій народовладдя. Старшина фактично перетворилася у великоросійських поміщиків, втративши духове начало козацтва. Остаточно через ці протиріччя й було допущене вбивство голови Ради М.Рябовола. 7 (20) листопада 1919 р. білогвардійці на землі Кубані вчинили ще один злочин: знищили народнього представника і священика Православної Церкви, соратника і продовжувача справи Рябовола Олексія Івановича Кулабухова (нар. 1880 р. у станиці Новопокровській).
Тоді ж Денікін заздалегідь сплянував і здійснив державний переворот на Кубані. До Катеринодару увійшла варта генерала Денікіна. Юнкери оточили центр міста і будинок Ради, яка відмовилася видати своїх делегатів. Вони, до речі, напередодні прибули з Парижу, де козаки Кубані, Дону, Тереку підписали багатосторонні документи. Для того, щоб урятувати інших, Кулабухов добровільно віддає себе до рук генерала Покровського. В ту ж ніч його повісили без зняття священичого сану на Кріпосному майдані поряд із могилами Рябовола й Бардижа (Кіндрат Лукич Бардиж нар. 9 березня 1868 р. у станиці Брюховецькій заснованій у 1794 р. запорозькими (чорноморськими) козаками, депутат Російської Державної Думи всіх її скликань, представник Кубані при Тимчасовому Уряді, член Уряду Кубані з питань внутрішніх справ, займався створенням Збройних Сил Кубані, фактично добровольчої гвардії "Вільні козаки”. Увійшов у конфлікт із згаданим Покровським. По-звірячому замордований разом із синами і соратниками "революційним" судом 9 березня 1918 р., у день свого народження). На грудях повішеного священика закріпили табличку "За измену России и кубанскому казачеству".
У день страти перед заляканою Радою виступив генерал Вранґель із привітанням. У цих умовах Рада прийняла насильно нав'язану врангелівську конституцію. Головою Ради був обраний Д.Е.Скобцов, козак-лінійник, замість Івана Леонтійовича Макаренка (нар. 5 квітня 1893 р. у станиці Новощербинівській, заснованій 1825 р. дніпровськими козаками), який керував Народніми Зборами після убивства Рябовола. Макаренко, протестуючи проти терору, відмовився вести засідання. Як захисника козацьких інтересів його чекала доля Кулабухова, та йому вдалося уникнути арешту і можливої страти. З цієї ж причини отаман Филимонов поклав на стіл свою булаву.
Денікінська преса святкувала з приводу "ліквідації самостійницького марення "Бичеволів". Проте козацькі низи були дуже вороже настроєні проти денікінської армії. Репресії проти лідерів призвели до того, що козацтво у своїй більшості покинуло фронт. Ліва фракція Ради підняла гасло “Геть добровольців! Хай живе мир із большевиками!" Становище Денікіна
ускладнювалося війною, яку він розв'язав із частинами отамана Махна на Україні. Причина та ж сама — небажання визнати право народів на власну народну владу.
В 1919 році стріляли не в тім'я Рябовола, а в козацьку Вольницю, перед якою тремтіла всі московські володарі, бо козакові однаково, чи, в неволю православного слов'янина жене турок, чи московський князь піднімає на меч людей сусіднього володаря, одноплемінців. Продовження цієї історії ми побачили в жовтні 1993 року в Москві, коли на потіху всьому світові продовжувачі "великої” справи Денікіна з танків розстрілювали законно обраний парламент.
Що ж робити? Кожен громадянин Кубані, Росії чи будь-якої іншої держави повинен твердо засвоїти: віддаючи на виборах свій голос, людина повинна до кінця захищати своїх обранців. Гріш ціна зрадникам!
На закінчення хочу звернутися до громадян України: як би важко вам не жилося, але поки у вас армія не стріляє у депутатів, то не все втрачено для мирної перемоги народовладдя, яке продовжує справу козацької Вольниці.
СЛАВА КУБАНІ! СЛАВА ГЕРОЯМ!
Переклад із російської
*** Іван Адзер — осавул Кубанського Козачого Кругу "Круглих".
1) "Іногородні"— прошарок населення на Дону й Кубані, який не мав козацьких привілеїв.
ЗГАДАЙМО РОСТИСЛАВА ВОЛОШИНА—ПАВЛЕНКА
Герої не дбали
про лаври для Слави -
за Україну боролись,
за неї вмирали...
3-4 вересня 1991 року у Львові відбулася Міжнародна конференція на тему: “Збройні Сили України, історія і сучасність". Авторові цих рядків випало зробити невеликий реферат-спогад про заснування ОУН на Кубані у 1942 році та про перші зародки УПА в липні 1944-го (учасником цих подій я був). Я не мав надії зустріти в залі когось, хто був би свідком того, про що я розповів. Та на мою радість, було аж двоє. Один з них, старший чоловік інтелігентного вигляду, сказав мені таке: “Друже, ви мені наче з неба впали, назвавши моїх людей. Я — Василь Кук, полковник УПА Коваль, який у 1943—1947 роках командував оперативною групою УПА — "Південь” і скеровував на Кубань тих старшин”. Ми розговорилися, хоч Кук— Коваль уже квапився до поїзду на Київ.
Пантелеймон ВАСИЛЕВСЬКИЙ, ветеран ОУН—УПА, в'язень ГУЛАГу.
НАРЕШТІ РАЗОМ!
Олег ГОЛУБ, Краснодар
12 березня у Краснодарі, у Камерній залі Театру драми, уперше за багато десятиліть відбулося всекубанське відзначення Шевченківських днів. Після урочистих зборів і концерту їх учасники поклали квіти до єдиного на Кубані пам'ятника Т.Шевченку на розі краснодарських вулиць Ставропольської та Шевченка.
Як справжній батько нації, Великий Кобзар допоміг своїм дітям на Кубані відчути свою приналежність до єдиної родини. Облишивши утопічні мрії про організаційне єднання кубанських українців та демагогічні заклики до єдності, організатори святкування пішли шляхом спільних справ, зберігаючи незалежність організацій-учасників. Серцем організації та проведення свята була Кубанська українська “Просвіта” (голова — п. О.Голуб) за дуже великої участи громади українців Кубані міста Новоросійська (голова — п. Л. Дубовик.).
На святкуванні були присутні голова Товариства української мови станиці Старомінської п. Кухта, голова Товариства української культури Кубані п. Тернавський, члени кубанської неукраїнської самостійницької організації 'Круглик". Були люди з Краснодару, Новоросійська, Геленджика, Пашківської, Канівської й інших станиць.
Шевченківські дні мали розголос у кубанських засобах масової інформації: 9 березня Кубанська "Просвіта” через крайове державне телебачення звернулася до кубанців, вітаючи їх із днем народження Великого Кобзаря; 13 березня телебачення показало 2-хвилинний репортаж про святкування; попередні оголошення про цей захід надрукувала газета “Кубанские новости". Завдяки тому на свято прийшли українці, які не належали до організацій. Зокрема прийшов п. Андрій Микитюк із своїми товаришами-волиняками, що їх було вислано 1941 року на Сибір, а після замешкання у Краснодарі вони кожного 9 березня самочинно покладали квіти до пам'ятника Т.Шевченку.
Із доповіддю перед зборами виступили голова Кубанської української "Просвіти" О.Голуб, член новоросійського ГУКу Б.Герасименко, підприємець, кубанський козак Г. Шевченко, голова старомінського ТУМу п. Кухта, голова ТУК Кубані М.Тернавський. Українськими піснями привітала поважні збори дитяча група Кубанського хору В.Захарченка. Після того наш слух тішив український ансамбль із міста Геленджика “Чумаки".
...Прочитаний "Заповіт”. Стоячи разом, на сцені й у залі, проспівали “Реве та стогне Дніпр широкий". Українки й українці поїхали до пам'ятника. Квіти поклали до його підніжжя, на постамент, а цілі оберемки —- на руки Тараса. Сильний зимовий вітер скував був квіти крижинками, тоді висушив їх, зберігаючи колір і форму, і кілька днів пам'ятник Кобзареві у столиці Кубані стояв, уквітчаний живими барвами.
ТОВАРИСТВО "ДРУЗІ КУБАНІ"
Роман Дяків
У Товаристві зв'язків з українцями за межами України під головуванням голови ради Товариства Івана Драча відбулися збори ініціативної групи по створенню Товариства “Друзі Кубані”.
Митці, політики, економісти, які були присутні на зборах, висловити велику зацікавленість
і необхідність налагодження культурних, політичних та економічно-підприємницьких зв'язків з Кубанським краєм, який викликає, і небезпідставно, турботливо-душевне ставлення кожного з українців, хто хоч поверхово обізнаний з гіркою історією та високою побутовою і музично-пісенною культурою цього краю, що свої витоки бере з України часів козаччини. Та й нині кубанці багатьох станиць, а також професійні й аматорські хорові та танцювальні колективи живляться перлинами народної музичної культури з українських пісенних криниць. Адже добру половину в репертуарах творчих колективів Кубані займають українські народні та сучасні пісні і танці. У станицях цього краю чуємо українську мову, якою спілкуються на побутовому рівні сім'ї, родини, станичники, а подекуди і начальство як і у нас на сході і півдні України, і це не дивно, адже понад два століття тому майже повністю Кубань заселяли українці.
Але з часом із зміцненням “дружби” російського і українського народів, з практичною реалізацією культурної експансії і мовної русифікаторської політики кількість українців у Кубані постійно зменшується і не тільки за рахунок притоку у цей регіон неукраїнського люду, як шляхом штучного зросійщення українців.
Починаючи з 1912 року, у Катеринодарі діяла перша кобзарська школа. У 1932 р. практично всі станиці і хутори мали українські школи (разом 746 шкіл). Вчителів готували 12 педагогічних технікумів та 2 україномовні педінститути у Катеринодарі і станиці Полтавській.
У 1933 році рішенням комуно-більшовицького уряду Москви в усіх школах, середніх і вищих навчальних закладах припинено викладання українською мовою. Заборонено вживання української мови під карою тюремного ув'язнення або смерті. Гадається, якби це було не з Україною, її культурою і мовою, а з іншою державою, то офіційні кола Європи та Америки так безсоромно не мовчали б.
Що українського на Кубані маємо зараз? Жодного україномовного навчального закладу, школи. Лише в єдиній краєвій дитячій експериментальній школі народного мистецтва державного академічного Кубанського козачого хору факультативно викладається українська мова завдяки ентузіазму викладача школи Миколи Сергієнка, одного з активістів українського просвітництва на Кубані - представника товариства "Україна". За його словами діти-кубанці із задоволенням вивчають українську мову і просять давати більше уроків мови та літератури.
Та біда у тому, що російська державна школа жодних коштів не надає, не кажучи вже про забезпечення приміщенням, вчителями, підручниками. Водночас вірменські діти мають свої школи, підтримку від Вірменії.
Під час перебування (березень 1996 р.) української делегації у Краснодарі і окремих Кубанських станицях місцеві жителі нам дорікали, що Україна про них забула. Наші державні мужі під час перебування на Кубані не зустрічаються з українськими громадянами. Лідери партій та громадських об'єднань патріотично-демократичного спрямування чомусь з більшим зацікавленням ідуть формувати українську “самосвідомість" не на Кубань чи в Молдову, а на американський континент або в Західну Європу.
Прикро, але у бібліотеках Краснодара, Полтавської і Калінінської станиць (за винятком кількох примірників, подарованих товариством “Україна") ніякої української літератури не знайдете. Про радіо- і телепередачі українською мовою можна лише сподіватись.
Правда, під час зустрічей з офіційними державними особами Краснодарського краю і його станиць обіцяно було сприяти українству в Кубані. Але, звичайно, потрібна централізована толерантна повсякденна підтримка з України, яка не мала б нічого спільного з акціями грубого втручання певних імперських кіл Росії у справи Криму, за якими ми пасивно спостерігаємо.
Для цього і створюється Товариство "Друзі Кубані", метою якого є налагодження дружніх культурних, просвітницьких, економічно-підприємницьких відносин між Україною і Кубанню.
З цього огляду Кубань для нашої держави мала б стати особливою зоною пріоритетних взаємин, базою, через яку налагоджувалися б справді добросусідські взаємовідносини з Росією.
Саме таку мету ставить створений Оргкомітет з числа поважних і
