Стояние на Угре
- Автор темы Денис
- Дата начала
Примерно по тем же причинам, по которым Ягайло в свое время не пришел на подмогу Мамаю. От любой победы Орды над ВКМ польско-литовская корона могла поиметь только какие-то сиюминутные выгоды (отхватить землицы например), а в перспективе усилившаяся Орда представляла для польско-литовской унии на тот момент гораздо большую опасность, чем Москва. К тому же войско Казимира могло понести в этой битве за ордынские интересы существенные потери, что так же не являлось радужной перспективой.
Глупо както вел себя,суда по вашим выводам коллеги, король Казимир в 1480.Вроде не самый бездарный был правитель из числа Ягеллонов.Не обладал совсем стратигическим мышлением. Выбрал самый худший вариант:позицию пассивного созерцания исторического события регионального (если не континентального) масштаба.Расплата за это была скорая:потеря Литвой трети своей территории в войнах с Иваном III и Василием III.Как надо было действовать в такой геополитической ситуации показали крымский хан Ислам III Гирей и его визирь Сефер-Гази-ага в ходе украинских событий в 1649-1653 гг. под Зборовом, Берестечко и Жванцем.
Ну с одной стороны Ивану был смысл тянуть время. Но с другой много ли сил привели его братья? Уделы у братьв то уже не такие как столетие назад.
Ну как Вам сказать. Казимир Ягелончик вообще больше интересовался европейскими делами, чем тем, что происходит за его восточной границей и плохо разбирался в ситуации. Если мы посмотрим на его политику в отношении Москвы и Орды, то главное его кредо было примерно таким: я к вам не лезу и вы ко мне не лезте. Кроме того не надо забывать, что большое влияние на его политику оказывала шляхта и зарождавшиеся магнаты, которые зачастую руководствовалась сугубо своими местническими интересами, далекими от государственных.
Казимир Ягеллончик был более озабочен событиями в Центральной Европе, чем тем что у него творилось в ВКЛ и степях. Он добился утверждения своего сына на чешском и венгерском престолах, завоевал Восточное Поморье с Данцигом, сделал тевтонского магистра своим вассалом. Также приходилось воевать с Штефаном чел Марэ ши Сфынтом (или попросту Стефаном Великим). Он расширил права шляхты по Нешавским статутам, но ограничил самоуправление территорий. В 1452 г. было упразднено Волынское княжество, а в 1471 г. Киевское княжество. Последнее имело катастрофичные последствия. Воевода не имел таких полномочий как князь, а правители из Кракова не уделяли киевским делам должного внимания. Воеводой не уделялось должного внимания разведке и дозорам. Мартин Гаштовт в 1471-1480 г. фактически уничтожил систему обороны края и вертикаль власти выстроенную Олельковичами. В результате этого практически литовцы проспали начало похода Менгли-Гирея в 1482 г. Иван Ходкевич хотя и отстроил Киевский замок не смог мобилизировать свои силы. Когда Ходкевич узнал о приближении татарского войска было слишком поздно. Того войска которое более-менее эфективно противостояло Саид-Ахмеду уже не существовало при Мартине Гаштовте и Иване Ходкевиче. Коллапс литовцев на юге в конце XV в. вызвал к жизни такое явление как казачество, когда местное население видя недиеспособность центральной власти защитить границы самоорганизовывалось. Эти же события привели к тому, что владетели больших владений на юге ВКЛ организовывали надвірні хоругви. Острожские и Вишневецкие давали отпор набегам крімских татар. Местные магнаты иногда одерживали блестящие победы как Михаил Глинский под Клецком в 1506 г. и Константин Острожский под Вишневцом в 1512 г.
Одним словом, после упразднения Киевского княжества Казимир Ягеллончик не мог и не хотел вмешиваться в восточные дела. Тем более что пример Витовта в 1399 г. подсказывал ему не встрявать в степные дела. Литовское войско было неплохим там куда по Днепру и его притокам можно было эффективно на лодках перекинуть свои силы или по суше под прикрытием лесов выйти к месту сражения. Это было возможно на Днепровском Правобережье, но не на Днепровском Левобережье, где степные пространства начинались намного севернее. Степи на востоке были более сухими чем на западе, а обозы еще более бы снизили темп продвижения войск к Угре. Идти на помощь Ахмату было чревато большими проблемами, к тому же под боком враждебный Менгли-Гирей. Не до жиру, быть бы живу, если принять во внимание розбалансированую реформами систему обороны бывшего Киевского княжества, с 1471 г. Киевского воеводства. Казимир же правил ВКЛ и Польшей из далекого Кракова. Проблемы Центральной Европы ему были куда ближе чем степные дела.
Михалон Литвин через несколько десятилетий в своем трактате занимался самобичеванием и несколько сгустил краски относительно порядков в ВКЛ, хотя в чем-то конечно он был прав. Он идеализировал прежнюю Литву, которая не довольствовалось уже приобрeтенным и была менее цивилизованной.
Первой причиной неудач он считал пьянство и приводил в пример московитов (русских), которые удерживались от этого порока.
''Предки наші уникали заморських страв і напоїв. Тверезі й помірні, всю свою славу вони мислили у військовій справі, задоволення — у зброї, конях, численних слугах і у всьому сильному та хороброму, що служить Марсу; і коли вони відбивали чужоземців, то розширили свої [межі] від одного моря до іншого, [і] називали їхні вороги хоробра Литва (Chorobra Lіtwa) 107, тобто хоробра Литва. Немає в містах литовських частішої справи, ніж приготування з пшениці пива й горілки 108. Беруть ці напої [і] ті, хто йде на війну, й ті, хто стікається на богослужіння. Тому що люди звикли до них вдома, то варто їм лише покуштувати в поході незвичної для них води, як вони вмирають від болю в животі і розладу шлунка. Селяни, закинувши сільські роботи, сходяться в шинках. Там вони гуляють дні і ночі, змушуючи навчених ведмедів звеселяти своїх товаришів по пиятиці танцями під звуки волинки. От чому трапляється, що, коли, прокутивши майно, люди починають голодувати, то стають на шлях грабунку й розбою, так що в будь-якій литовській землі за один місяць за цей злочин складають голови більше [людей], ніж за сто або двісті років у всіх землях татар і московитів (Moscovum), де пияцтво заборонене. Воістину в татар той, хто лише спробує вина, дістає вісімдесят ударів ціпками і сплачує штраф такою же кількістю монет. У Московії (Moscovia) же ніде немає шинків.Тому якщо в якого-небудь голови родини знайдуть лише краплю вина, то весь його будинок розоряють, майно вилучають, родину і його сусідів по селу б’ють, а його самого прирікають на довічне ув’язнення. Із сусідами обходяться так суворо, оскільки [вважається, що] вони заражені цим спілкуванням і [є] спільниками страшного злочину 109. У нас же не стільки влада (magіstratus), скільки сама непомірність чи бійка, що виникла під час пиятики, гублять п’яниць. День [для них] починається з питва вогненної води. «Вина, вина!» — кричать вони ще в ліжку. П’ється потім ця от отрута чоловіками, жінками, юнаками на вулицях, площах, по дорогах; а отруївшись, вони нічого після не можуть робити, окрім як спати; а хто тільки прихилиться до цього зла, в того безупинно зростає бажання пити. Ні іудеї (judaeі), ні сарацини не допускають, щоб хтось з народу їхнього загинув від бідності — така любов процвітає серед них; жоден сарацин не сміє з’їсти ні шматочка їжі, перш ніж вона не буде здрібнена і змішана, щоб кожному з присутніх дісталася рівна її кількість.
А тому що московити (Moscі) утримуються від пияцтва, то міста їхні славляться різними митецькими майстрами; вони, посилаючи нам дерев’яні ковші і ціпки, що допомагають при ходьбі немічним, старим, п’яним, [а також] чепраки, мечі, фалери та різне озброєння, відбирають у нас золото 110.''
Первой причиной неудач он считал пьянство и приводил в пример московитов (русских), которые удерживались от этого порока.
''Предки наші уникали заморських страв і напоїв. Тверезі й помірні, всю свою славу вони мислили у військовій справі, задоволення — у зброї, конях, численних слугах і у всьому сильному та хороброму, що служить Марсу; і коли вони відбивали чужоземців, то розширили свої [межі] від одного моря до іншого, [і] називали їхні вороги хоробра Литва (Chorobra Lіtwa) 107, тобто хоробра Литва. Немає в містах литовських частішої справи, ніж приготування з пшениці пива й горілки 108. Беруть ці напої [і] ті, хто йде на війну, й ті, хто стікається на богослужіння. Тому що люди звикли до них вдома, то варто їм лише покуштувати в поході незвичної для них води, як вони вмирають від болю в животі і розладу шлунка. Селяни, закинувши сільські роботи, сходяться в шинках. Там вони гуляють дні і ночі, змушуючи навчених ведмедів звеселяти своїх товаришів по пиятиці танцями під звуки волинки. От чому трапляється, що, коли, прокутивши майно, люди починають голодувати, то стають на шлях грабунку й розбою, так що в будь-якій литовській землі за один місяць за цей злочин складають голови більше [людей], ніж за сто або двісті років у всіх землях татар і московитів (Moscovum), де пияцтво заборонене. Воістину в татар той, хто лише спробує вина, дістає вісімдесят ударів ціпками і сплачує штраф такою же кількістю монет. У Московії (Moscovia) же ніде немає шинків.Тому якщо в якого-небудь голови родини знайдуть лише краплю вина, то весь його будинок розоряють, майно вилучають, родину і його сусідів по селу б’ють, а його самого прирікають на довічне ув’язнення. Із сусідами обходяться так суворо, оскільки [вважається, що] вони заражені цим спілкуванням і [є] спільниками страшного злочину 109. У нас же не стільки влада (magіstratus), скільки сама непомірність чи бійка, що виникла під час пиятики, гублять п’яниць. День [для них] починається з питва вогненної води. «Вина, вина!» — кричать вони ще в ліжку. П’ється потім ця от отрута чоловіками, жінками, юнаками на вулицях, площах, по дорогах; а отруївшись, вони нічого після не можуть робити, окрім як спати; а хто тільки прихилиться до цього зла, в того безупинно зростає бажання пити. Ні іудеї (judaeі), ні сарацини не допускають, щоб хтось з народу їхнього загинув від бідності — така любов процвітає серед них; жоден сарацин не сміє з’їсти ні шматочка їжі, перш ніж вона не буде здрібнена і змішана, щоб кожному з присутніх дісталася рівна її кількість.
А тому що московити (Moscі) утримуються від пияцтва, то міста їхні славляться різними митецькими майстрами; вони, посилаючи нам дерев’яні ковші і ціпки, що допомагають при ходьбі немічним, старим, п’яним, [а також] чепраки, мечі, фалери та різне озброєння, відбирають у нас золото 110.''
Более правосудными Михалон Литвин считал татар:
''Татари перевершують нас і в правосудді 125. Адже вони повертають негайно кожному те, що йому належить. У нас же забирає суддя (іudex) десятину (decіmam partem) [від вартості] спірної речі (reі іudіcatae) у невинного позивача (ab actore), і ця плата судді називається пересуд (Реrеssud) 126. Вона підлягає сплаті відразу, у суді. Коли ж справа стосується невеликого клаптика землі, то дають не десятину, але сто грошів, кожен вартістю два круціати (crucіatos), німецьких монет, та ще половину круциати 127, хоча спірна річ і не коштувала того. Від більшого ж завжди берет десятину, від усього володіння в цілому, скільки б ні одсудили.
У справах же про особисті образи й образи, що ставлять в провину насильство, він бере у відповідача (а rео) велику суму, стільки, скільки присуджує позивачеві 128. А присуджує він позивачеві з такого свого користолюбства, навіть відкрито підтримуючи покліпника, за будь-яку його образу чоловіку — по двадцяти коп 129 грошів, жінці — по сорока, за збиток же, що наклепник наніс, склавши помилкову клятву, по ста і тисячі, якщо навіть виявляється, що все його майно не коштує й однієї копи. І за вбивство виноситься вирок не по божому закону, щоб помщалося кров’ю за кров, але у вигляді грошового штрафу із суддівською десятиною 130. Тому тут так часто відбуваються убивства. І нехай навіть прямодушний позивач, вигравши справу, задовольниться смиренними словами відповідача, але нe суддя. Адже він [суддя] завжди гребе гроші, з одного — штрафні, з іншого — десятинні.
Він бере десятину і за затвердження угод і договорів. У карних же справах бере не десяту частину, а усе, що ні виявилося б краденого або віднятого в розбійника, і цей його прибуток називається лице (Lіtze) 131. Коли ж крадену річ, [знайдену] у злодія чи у віднявшого її, потрібно нести до іншого судді, усю її вартість повністю бере перший суддя. Так що в нас тому, хто відшукає вкрадену річ, необхідно заплатити владі (magіstratum) більше, ніж коштує сама річ; тому багато хто, бачачи це, не насмілюються через це вступати в позов за свій воровським чином уведену або силою відняту худобу. Злодій же, спійманий на гарячому, не підлягає суду того місця, де вчинив злочин чи був спійманий, але його довгими шляхами ведуть на суд до його пана, часом до того, до чийого будинку він зносив крадене 132. Унаслідок чого крадіжки відбуваються безкарно. А в сусідніх з нами татар і московитів (Moscos) судовий розгляд над всіма підданими вельмож (baronum) і дворян (nobіlіum) як у цивільних, так і в кримінальних справах передано не якійсь приватній [особі], але суспільному і законному (ordіnarіo) чиновнику, [причому] тверезому і який мешкає разом з іншими. Наші ж роблять це поодинці і п’ють, віддаливши свідків (arbіtrіs et testіbus), і можуть робити, що їм завгодно. Одержує також у нас голова суду (praeses) крім штрафу за злочин 12 грошів з коня, якого хтось украв і, оголосивши його бродячою, відводить до стайні суду 133. Також і з людини, нізащо посадженого до в’язниці, він одержує стільки ж грошів, думаючи, що ця винагорода законна, [тому що] і в’язниці і стайні повинні оплачуватися.
Також і слуга судді, виконавець вироку, одержує десятину від спірної речі. Десятину навіть без суду бере він з боржника або з кредитора, або з речі, залишеної під заставу, навіть якщо він не відмовляється від сплати боргу. І писар (notarіus) одержує десятину за складання рішення, а за будь-яку іншу роботу теж дещо: тільки за печатку на позові до суду по копійчаній справі [бере] чотири. І щоб усе продавалося дорожче, необхідно [зробити] повторний виклик до суду 134 і його скріпити печаткою і підписом помічника писаря (protonotarii), оскільки писар може бути зайнятий іншими [справами], і тому іноді, якщо цього не зробити, відповідач вислизає без виклику до суду, тому що втікати властиво його натурі. Також бере інший служитель (apparіtor); виж (Wіsz) 135, що призначає день суду, навіть по самій дрібній справі, якщо він представляє воєводу (palatіne) — п’ятдесят грошів, якщо його намісника (vicarii) — 30, якщо королівський або таким називає себе — 100. Бере стільки ж, тобто 100 або 50, або найменше 30, ще один. А той, хто викликає відповідача і приводить у справі з викликом, називається децький (deczkі) 136. Бере стільки ж і член суду (satelles), що з початком позову відряджається для виклику або опитування свідків, для огляду поля чи лугу, витоптаного або потруєного чужою худобою чи іншого менш серйозного збитку. Якщо в бідняка не виявиться таких грошей, у нього відбирають худобу. Несправедливо і те, що якщо бідняку знадобиться призвати (до суду) когось з магнатів (e magnatіbus), то навіть за величезну винагороду він не знайде служителя. Не менш несправедливо і те, що мій більш імущий сусід, хоча б володіє частиною спільного зі мною села (pagі), має іншу підсудність: 137 його не так легко викликати в суд, як мене. І щоб позбавити нас права користування апеляцією (appellatіonіs), воно обкладено величезним штрафом, як [про це сказано] у Лит/овському/ стат/уті/ розд/іл/ 6, ст. 1 138. Проти імущих заборонені так само вадіуми (vadіa) 139, що служать для бідних зброєю і немов оборонним щитом. До того ж усякий призначається у свідки в будь-яких справах, крім межових 140, і [йому] цілком довіряють без присяги, і він робить лжесвідчення життєвим поприщем. Суспільної книги для занесення в неї купчих (vendіtіones) і іншого в нас немає, крім приватних аркушів (schedas) 141. Відповідач, навіть якщо доведено, що він викрав чуже майно або вчинив насильство, приводиться в суд лише після закінчення місяця після виклику 142. До того ж, якщо в мене викрадуть коня, варістю 50 чи 100 грошів, у найгарячіший час польових робіт, то я не можу покликати викрадача в суд перш, ніж заплачу за позов (cіtaturo) членові суду повну вартість викраденого коня, хоча після не тільки не одержу відшкодування збитків, але і винного залучать до суду лише місяць по тому. Отже, потерпілий (іnіurіa affectus) або усе залишає викрадачеві, або все рівно віддає [під тиском] сили і хитрості.
Під час обнародування литовських законів 143 (legum lіtvanіcorum) віл коштував 50 грошів, корова — 30 144. Нині ці ціни набагато зросли. А в інших місцях, що знаходяться під владою короля Польщі, відповідачеві не надаються такі полегшення і не потрібні такі витрати, щоб викликати в суд. Але служитель одержує за виклик відповідача в суд півгроша. А королівська грамота, по якій викликають у суд, має вагу і без підпису помічника писаря. І [вона] не так дорого коштує, навіть по указу (edіcto) короля Сиґізмунда (Sіgіsmundі) у польському Піотрковському стат. (stat. polonicis Piotrcoviensibus) 1511 року [від Різдва] Христова [її] наказувалося давати задарма. І суддя навіть при самій великій спірній речі одержує не десяту частину її [вартості], але задовольняється двома чи щонайбільше чотирма малими нашими грошами, що оцінюються в 8 німецьких круціатів. У нас через [стягування] тричі подвійних десятин [з] спірної речі суддя — сам собі суддя: і немов насадивши наживку на гачок, він завжди веде до суду, навіть затемнюючи частину законів. Навіть закони язичників (ethnіcorum) забороняють оплату правосуддя. У нас цей звичай [оплачувати] виник не дуже давно від пагубної звички вищої знаті (procerum prіmorum) пристосовувати закони до своїх вигод, у силу яких ніхто не може володіти нічим, що не залежало б від судової влади. Наприклад: якщо хтось або ворожий мені, або підтримуючи суддю і шукаючи вигоду викрадає мої гроші або привласнює дане в борг (deposіtum) або довірене (credіtum), або позичає мою землю, я нічого з цього не можу одержати в нього, перш ніж не дам судді і наближеним (famіlіarіbus) його десятини і всі інші побори, на що неодмінно швидко підуть усі мої гроші, якщо точно так само ще раз або двічі той же самий чесний друг цього судді відкрито з мною проробить. Якщо ж підісланий (emіssarіus) суддєю краде чи нишком віднімає в мене золото, срібло та інше, то все це переходить до голови 145. От як правосуддя, ясновельможний князь, у вотчині (patrіmonіo) твоїй, віддає кожному по справах його, от воно святе право 146.
Хоча з числа знаті (optіmarum) два воєводи у всій Литві виконують обов’язок суддів, знаходячись поблизу друг від друга 147, але хіба досить їх, щоб розсудити позови настільки багатьох людей і стількох земель? Особливо тому, що вони ж зайняті державними справами. Тому що вони називаються воєводи (voivodae), тобто проводирі війська (bellі duces). Зрозуміло, що тому вони, зайняті безліччю і суспільних і приватних справ, розбирають позови у святкові дні, коли вони вільні. Але погано ще й те, що в них немає постійного місця суду (trіbunalіa). Часто потрібно пройти більш 50 миль, щоб звернутися до суду за розглядом про нанесений збиток. Нещасливі люди йдуть від кордонів Жемайтії (Samagіtіae) та Лівонії до меж Мазовії (Masoviae) та Московії в пошуках звичайного судді. Дотепер щорічно 40 днів, присвячених у нас поминанню страстей Господніх, посту та молитві, ми постійно проводимо в справах, розбираючи позови 148. Ці воєводи мають своїх намісників, що теж, пестячи тіло, сидять звичайно замість суду серед шуму гулянок, мало розуміючись на юриспруденції (іurіsprudentіa), але справно стягують свій пересуд. А московити (Moscovitae) хваляться тим, що від нас перейняли закони Вітовта (leges Vitowdinas) 149, якими ми вже нехтуємо, а від татар — зброю, одяг і спосіб ведення війни без обозів, [без] рідкісних страв і напоїв.''
''Татари перевершують нас і в правосудді 125. Адже вони повертають негайно кожному те, що йому належить. У нас же забирає суддя (іudex) десятину (decіmam partem) [від вартості] спірної речі (reі іudіcatae) у невинного позивача (ab actore), і ця плата судді називається пересуд (Реrеssud) 126. Вона підлягає сплаті відразу, у суді. Коли ж справа стосується невеликого клаптика землі, то дають не десятину, але сто грошів, кожен вартістю два круціати (crucіatos), німецьких монет, та ще половину круциати 127, хоча спірна річ і не коштувала того. Від більшого ж завжди берет десятину, від усього володіння в цілому, скільки б ні одсудили.
У справах же про особисті образи й образи, що ставлять в провину насильство, він бере у відповідача (а rео) велику суму, стільки, скільки присуджує позивачеві 128. А присуджує він позивачеві з такого свого користолюбства, навіть відкрито підтримуючи покліпника, за будь-яку його образу чоловіку — по двадцяти коп 129 грошів, жінці — по сорока, за збиток же, що наклепник наніс, склавши помилкову клятву, по ста і тисячі, якщо навіть виявляється, що все його майно не коштує й однієї копи. І за вбивство виноситься вирок не по божому закону, щоб помщалося кров’ю за кров, але у вигляді грошового штрафу із суддівською десятиною 130. Тому тут так часто відбуваються убивства. І нехай навіть прямодушний позивач, вигравши справу, задовольниться смиренними словами відповідача, але нe суддя. Адже він [суддя] завжди гребе гроші, з одного — штрафні, з іншого — десятинні.
Він бере десятину і за затвердження угод і договорів. У карних же справах бере не десяту частину, а усе, що ні виявилося б краденого або віднятого в розбійника, і цей його прибуток називається лице (Lіtze) 131. Коли ж крадену річ, [знайдену] у злодія чи у віднявшого її, потрібно нести до іншого судді, усю її вартість повністю бере перший суддя. Так що в нас тому, хто відшукає вкрадену річ, необхідно заплатити владі (magіstratum) більше, ніж коштує сама річ; тому багато хто, бачачи це, не насмілюються через це вступати в позов за свій воровським чином уведену або силою відняту худобу. Злодій же, спійманий на гарячому, не підлягає суду того місця, де вчинив злочин чи був спійманий, але його довгими шляхами ведуть на суд до його пана, часом до того, до чийого будинку він зносив крадене 132. Унаслідок чого крадіжки відбуваються безкарно. А в сусідніх з нами татар і московитів (Moscos) судовий розгляд над всіма підданими вельмож (baronum) і дворян (nobіlіum) як у цивільних, так і в кримінальних справах передано не якійсь приватній [особі], але суспільному і законному (ordіnarіo) чиновнику, [причому] тверезому і який мешкає разом з іншими. Наші ж роблять це поодинці і п’ють, віддаливши свідків (arbіtrіs et testіbus), і можуть робити, що їм завгодно. Одержує також у нас голова суду (praeses) крім штрафу за злочин 12 грошів з коня, якого хтось украв і, оголосивши його бродячою, відводить до стайні суду 133. Також і з людини, нізащо посадженого до в’язниці, він одержує стільки ж грошів, думаючи, що ця винагорода законна, [тому що] і в’язниці і стайні повинні оплачуватися.
Також і слуга судді, виконавець вироку, одержує десятину від спірної речі. Десятину навіть без суду бере він з боржника або з кредитора, або з речі, залишеної під заставу, навіть якщо він не відмовляється від сплати боргу. І писар (notarіus) одержує десятину за складання рішення, а за будь-яку іншу роботу теж дещо: тільки за печатку на позові до суду по копійчаній справі [бере] чотири. І щоб усе продавалося дорожче, необхідно [зробити] повторний виклик до суду 134 і його скріпити печаткою і підписом помічника писаря (protonotarii), оскільки писар може бути зайнятий іншими [справами], і тому іноді, якщо цього не зробити, відповідач вислизає без виклику до суду, тому що втікати властиво його натурі. Також бере інший служитель (apparіtor); виж (Wіsz) 135, що призначає день суду, навіть по самій дрібній справі, якщо він представляє воєводу (palatіne) — п’ятдесят грошів, якщо його намісника (vicarii) — 30, якщо королівський або таким називає себе — 100. Бере стільки ж, тобто 100 або 50, або найменше 30, ще один. А той, хто викликає відповідача і приводить у справі з викликом, називається децький (deczkі) 136. Бере стільки ж і член суду (satelles), що з початком позову відряджається для виклику або опитування свідків, для огляду поля чи лугу, витоптаного або потруєного чужою худобою чи іншого менш серйозного збитку. Якщо в бідняка не виявиться таких грошей, у нього відбирають худобу. Несправедливо і те, що якщо бідняку знадобиться призвати (до суду) когось з магнатів (e magnatіbus), то навіть за величезну винагороду він не знайде служителя. Не менш несправедливо і те, що мій більш імущий сусід, хоча б володіє частиною спільного зі мною села (pagі), має іншу підсудність: 137 його не так легко викликати в суд, як мене. І щоб позбавити нас права користування апеляцією (appellatіonіs), воно обкладено величезним штрафом, як [про це сказано] у Лит/овському/ стат/уті/ розд/іл/ 6, ст. 1 138. Проти імущих заборонені так само вадіуми (vadіa) 139, що служать для бідних зброєю і немов оборонним щитом. До того ж усякий призначається у свідки в будь-яких справах, крім межових 140, і [йому] цілком довіряють без присяги, і він робить лжесвідчення життєвим поприщем. Суспільної книги для занесення в неї купчих (vendіtіones) і іншого в нас немає, крім приватних аркушів (schedas) 141. Відповідач, навіть якщо доведено, що він викрав чуже майно або вчинив насильство, приводиться в суд лише після закінчення місяця після виклику 142. До того ж, якщо в мене викрадуть коня, варістю 50 чи 100 грошів, у найгарячіший час польових робіт, то я не можу покликати викрадача в суд перш, ніж заплачу за позов (cіtaturo) членові суду повну вартість викраденого коня, хоча після не тільки не одержу відшкодування збитків, але і винного залучать до суду лише місяць по тому. Отже, потерпілий (іnіurіa affectus) або усе залишає викрадачеві, або все рівно віддає [під тиском] сили і хитрості.
Під час обнародування литовських законів 143 (legum lіtvanіcorum) віл коштував 50 грошів, корова — 30 144. Нині ці ціни набагато зросли. А в інших місцях, що знаходяться під владою короля Польщі, відповідачеві не надаються такі полегшення і не потрібні такі витрати, щоб викликати в суд. Але служитель одержує за виклик відповідача в суд півгроша. А королівська грамота, по якій викликають у суд, має вагу і без підпису помічника писаря. І [вона] не так дорого коштує, навіть по указу (edіcto) короля Сиґізмунда (Sіgіsmundі) у польському Піотрковському стат. (stat. polonicis Piotrcoviensibus) 1511 року [від Різдва] Христова [її] наказувалося давати задарма. І суддя навіть при самій великій спірній речі одержує не десяту частину її [вартості], але задовольняється двома чи щонайбільше чотирма малими нашими грошами, що оцінюються в 8 німецьких круціатів. У нас через [стягування] тричі подвійних десятин [з] спірної речі суддя — сам собі суддя: і немов насадивши наживку на гачок, він завжди веде до суду, навіть затемнюючи частину законів. Навіть закони язичників (ethnіcorum) забороняють оплату правосуддя. У нас цей звичай [оплачувати] виник не дуже давно від пагубної звички вищої знаті (procerum prіmorum) пристосовувати закони до своїх вигод, у силу яких ніхто не може володіти нічим, що не залежало б від судової влади. Наприклад: якщо хтось або ворожий мені, або підтримуючи суддю і шукаючи вигоду викрадає мої гроші або привласнює дане в борг (deposіtum) або довірене (credіtum), або позичає мою землю, я нічого з цього не можу одержати в нього, перш ніж не дам судді і наближеним (famіlіarіbus) його десятини і всі інші побори, на що неодмінно швидко підуть усі мої гроші, якщо точно так само ще раз або двічі той же самий чесний друг цього судді відкрито з мною проробить. Якщо ж підісланий (emіssarіus) суддєю краде чи нишком віднімає в мене золото, срібло та інше, то все це переходить до голови 145. От як правосуддя, ясновельможний князь, у вотчині (patrіmonіo) твоїй, віддає кожному по справах його, от воно святе право 146.
Хоча з числа знаті (optіmarum) два воєводи у всій Литві виконують обов’язок суддів, знаходячись поблизу друг від друга 147, але хіба досить їх, щоб розсудити позови настільки багатьох людей і стількох земель? Особливо тому, що вони ж зайняті державними справами. Тому що вони називаються воєводи (voivodae), тобто проводирі війська (bellі duces). Зрозуміло, що тому вони, зайняті безліччю і суспільних і приватних справ, розбирають позови у святкові дні, коли вони вільні. Але погано ще й те, що в них немає постійного місця суду (trіbunalіa). Часто потрібно пройти більш 50 миль, щоб звернутися до суду за розглядом про нанесений збиток. Нещасливі люди йдуть від кордонів Жемайтії (Samagіtіae) та Лівонії до меж Мазовії (Masoviae) та Московії в пошуках звичайного судді. Дотепер щорічно 40 днів, присвячених у нас поминанню страстей Господніх, посту та молитві, ми постійно проводимо в справах, розбираючи позови 148. Ці воєводи мають своїх намісників, що теж, пестячи тіло, сидять звичайно замість суду серед шуму гулянок, мало розуміючись на юриспруденції (іurіsprudentіa), але справно стягують свій пересуд. А московити (Moscovitae) хваляться тим, що від нас перейняли закони Вітовта (leges Vitowdinas) 149, якими ми вже нехтуємо, а від татар — зброю, одяг і спосіб ведення війни без обозів, [без] рідкісних страв і напоїв.''
Также Михалон Литвин писал о быте татар следующее:
''Татари перевершують нас не тільки помірністю і розсудливістю, але і любов’ю до ближнього. Тому що між собою вони зберігають дружні і добрі відносини. З рабами, яких вони мають тільки з чужих країн, вони обходяться справедливо. І хоча вони або добуті в бої, або [придбані] за гроші, однак більш семи років їх не тримають [у неволі]. Так визначено у Священному Писанні, Вихід, 21. А ми тримаємо у вічному рабстві не добутих у бої або за гроші, не чужоземців, але нашого роду і віри, сиріт, бідняків, що перебувають у шлюбі з 163 невільницями. І ми зловживаємо нашою владою над ними, тому що ми мордуємо, калічимо, страчуємо їх без законного суду, через будь-яку підозру 164. Навпаки, у татар і московитів (Moscos) жоден чиновник не може стратити людину, нехай і викриту в злочині, крім столичних суддів; і то — у столиці. А в нас по всіх селах та містах виносяться вироки людям. Дотепер ми беремо податки на захист держави від одних лише підвладних нам бідних городян та найбідніших хліборобів, обходячи власників земель 165, тоді як вони багато чого одержують від своїх латифундій (latifundiis), ріллей, лугів, пасовищ, садів, городів, плодових насаджень, лісів, гаїв, пасік, ловів, шинків, майстерень, торгів, митниць, морських поборів (naulіs), пристаней (portoriis), озер, рік, ставків, рибних ловів, млинів, черід, праці рабів та рабинь. А набагато краще йшли б військові справи і збиралися потрібні для нас податі, що стягувалися б з кожної людини, якби дійшов кінця початий вимір усіх земель і ріллей, [належачих] як шляхті, так і простому людові (plebeіorum) 166. Тому що той, у кого землі більше, більше і вносив би''.
''Татари завжди тримають своїх дружин узаперті. Наші ж ходять без справи в гості друг до друга, втручаючи в чоловічі компанії, одягнені майже як чоловіки. От звідки народжується спокуса. Вони ж ставлять собі за мету заповнити людьми землю, про яку кажуть, що вона створена для проживання, і поширити рід людський у славу Господа. Крім того, оскільки не кожна жінка плідна, і не кожного дня місяця доступна для чоловіка, і не завжди здатна зачати, а, один раз зачавши потомство, у цей час не повинна бути пізнана, тому що дружина береться заради потомства, а не похоті, а від одного злягання іноді буває зачатий плід не єдиний, як видно на прикладі Тамари та Ревекки 167. Тому, говорю я, татари так піклуються про життєву силу чоловічого насіння й остерігаються, як би воно не розтратилося марно. Вони додержуються вказівок природи і гідному похвали звичаєві древніх, про які [говориться] у Біблії, — вони всі, як один, мають багато дружин 168. Від цих шлюбів вони знаходять великі порівняно з нами сили, набувають безліч дітей і родичів, а дружини їхні, чим їх більше, тим більше ними кохані, і вони насолоджуються щасливими шлюбами. Вони не шукають ні великого приданого за нареченими, ні краси, ні славного роду, аж до того, що верховні вожді беруть собі дружин з куплених ними невільниць.
Утім, у нас, усупереч звичаєві древніх і святих людей і [згідно] тваринній природі (так не образимо цим слух благочестивих), іноді приходять багато хто до однієї жінки, не очікуючи від цього ні потомства, ні родства, ні іншого плоду дружби, не боячись Бога. Вони шукають приданого, цінують красу, якою жінки прив’язують до себе і скоряють чоловіків. Вони [жінки] стають гордовитими і прагнуть до того, щоб бути не стільки непорочними, скільки грошовитими й красивими, навіть якщо гроші часом мнимі, [а] обличчя фарбовані. От що дістало поширення в народі нашому після обнародування відомого закону Літ/овський/ стат/ут/ розд/іл/ 4, ст. 7, по якому в придане жінки призначається визначена частина спадщини 169. От чому, загордившись, вони нерідко зневажають чесноти, нешанобливо ставляться до опікунів, батьків, дружин і готові навіть замахнутися на їхнє життя. Цією безліччю дружин досягається те, що сусідні з нами перекопські татари, стільки разів наголову розбиті нами, знову плодяться. Не дуже давно у війську Ослам Солтана 170 минулого зібраня відразу 40 синів якогос Омельдеша (Omeldesz) 171, сильні, народжені випадково в один рік, може бути, і місяць, дружинами і наложницями його. Ця когорта з 40 братів була чудова. І нині біля ріки Ваки (Vaka) є велике татарське село (villa), що здавна називається Сорок Татар, тобто братів 172. Відомо, що звичай купівлі наречених, що існує в татар, був також в ізраїльтян (іsraelіtas). Буття, 29 і 1 Царств, 18 173. Точно так само колись й у нашого народу батьки [нареченого] повинні були давати за наречену викуп, що у жемайтів (Samagіtіs) називається кріно (Krіeno) 174. Але нині нас купують приданим дружин, і ми, прагнучи знайти знатну рідню, перетворюємося через неї на рабів.
Ні татари, ні московити (Moscі) не дають жінкам ніякої волі. А в народі кажуть так: «Хто дасть волю жінці, той у себе її відніме». Вони не мають у них прав. У нас же деякі очолюють треба багатьма чоловіками, володіючи селами, містами, землями, одні володіючи правом користування, інші — за законом успадкування. Одержимі похіттю, вони живуть розгнуздані під виглядом дівоцтва чи вдівства і докучають підданим, одних переслідуючи ненавистю, інших піднімаючи і гублячи сліпою любов’ю, оскільки «гірше смерті жінка» і «усяка злість мала в порівнянні зі злістю дружини». Еклезіяст, 7 і 25 175.
І хоча влада жіноча досить ганебна, навіть у власному будинку, однак у нас належать їм фортеці [поблизу] земель московитів (Moscorum), татар, турків, валахів (Valachorum), які варто довіряти лише сильним духом чоловікам 176. Отже, не даремно предки Священної Величності Вашої не давали жінкам волі і цього права спадкування. Але видавали їх заміж по своєму, а не по їх розумінню 177: чоловікам, знатним не по багатству, не по роду, а по достоїнству заслужившим знатність, проливаючи в боях кров і свою і ворожу. Отже, навіть конюхам, хто хоробро бився, віддавалися тут дружини за геройство; а називалися вони Сакони (Sakones) та Сунґайлони (Sungaіlones) 178.''
''Татари перевершують нас не тільки помірністю і розсудливістю, але і любов’ю до ближнього. Тому що між собою вони зберігають дружні і добрі відносини. З рабами, яких вони мають тільки з чужих країн, вони обходяться справедливо. І хоча вони або добуті в бої, або [придбані] за гроші, однак більш семи років їх не тримають [у неволі]. Так визначено у Священному Писанні, Вихід, 21. А ми тримаємо у вічному рабстві не добутих у бої або за гроші, не чужоземців, але нашого роду і віри, сиріт, бідняків, що перебувають у шлюбі з 163 невільницями. І ми зловживаємо нашою владою над ними, тому що ми мордуємо, калічимо, страчуємо їх без законного суду, через будь-яку підозру 164. Навпаки, у татар і московитів (Moscos) жоден чиновник не може стратити людину, нехай і викриту в злочині, крім столичних суддів; і то — у столиці. А в нас по всіх селах та містах виносяться вироки людям. Дотепер ми беремо податки на захист держави від одних лише підвладних нам бідних городян та найбідніших хліборобів, обходячи власників земель 165, тоді як вони багато чого одержують від своїх латифундій (latifundiis), ріллей, лугів, пасовищ, садів, городів, плодових насаджень, лісів, гаїв, пасік, ловів, шинків, майстерень, торгів, митниць, морських поборів (naulіs), пристаней (portoriis), озер, рік, ставків, рибних ловів, млинів, черід, праці рабів та рабинь. А набагато краще йшли б військові справи і збиралися потрібні для нас податі, що стягувалися б з кожної людини, якби дійшов кінця початий вимір усіх земель і ріллей, [належачих] як шляхті, так і простому людові (plebeіorum) 166. Тому що той, у кого землі більше, більше і вносив би''.
''Татари завжди тримають своїх дружин узаперті. Наші ж ходять без справи в гості друг до друга, втручаючи в чоловічі компанії, одягнені майже як чоловіки. От звідки народжується спокуса. Вони ж ставлять собі за мету заповнити людьми землю, про яку кажуть, що вона створена для проживання, і поширити рід людський у славу Господа. Крім того, оскільки не кожна жінка плідна, і не кожного дня місяця доступна для чоловіка, і не завжди здатна зачати, а, один раз зачавши потомство, у цей час не повинна бути пізнана, тому що дружина береться заради потомства, а не похоті, а від одного злягання іноді буває зачатий плід не єдиний, як видно на прикладі Тамари та Ревекки 167. Тому, говорю я, татари так піклуються про життєву силу чоловічого насіння й остерігаються, як би воно не розтратилося марно. Вони додержуються вказівок природи і гідному похвали звичаєві древніх, про які [говориться] у Біблії, — вони всі, як один, мають багато дружин 168. Від цих шлюбів вони знаходять великі порівняно з нами сили, набувають безліч дітей і родичів, а дружини їхні, чим їх більше, тим більше ними кохані, і вони насолоджуються щасливими шлюбами. Вони не шукають ні великого приданого за нареченими, ні краси, ні славного роду, аж до того, що верховні вожді беруть собі дружин з куплених ними невільниць.
Утім, у нас, усупереч звичаєві древніх і святих людей і [згідно] тваринній природі (так не образимо цим слух благочестивих), іноді приходять багато хто до однієї жінки, не очікуючи від цього ні потомства, ні родства, ні іншого плоду дружби, не боячись Бога. Вони шукають приданого, цінують красу, якою жінки прив’язують до себе і скоряють чоловіків. Вони [жінки] стають гордовитими і прагнуть до того, щоб бути не стільки непорочними, скільки грошовитими й красивими, навіть якщо гроші часом мнимі, [а] обличчя фарбовані. От що дістало поширення в народі нашому після обнародування відомого закону Літ/овський/ стат/ут/ розд/іл/ 4, ст. 7, по якому в придане жінки призначається визначена частина спадщини 169. От чому, загордившись, вони нерідко зневажають чесноти, нешанобливо ставляться до опікунів, батьків, дружин і готові навіть замахнутися на їхнє життя. Цією безліччю дружин досягається те, що сусідні з нами перекопські татари, стільки разів наголову розбиті нами, знову плодяться. Не дуже давно у війську Ослам Солтана 170 минулого зібраня відразу 40 синів якогос Омельдеша (Omeldesz) 171, сильні, народжені випадково в один рік, може бути, і місяць, дружинами і наложницями його. Ця когорта з 40 братів була чудова. І нині біля ріки Ваки (Vaka) є велике татарське село (villa), що здавна називається Сорок Татар, тобто братів 172. Відомо, що звичай купівлі наречених, що існує в татар, був також в ізраїльтян (іsraelіtas). Буття, 29 і 1 Царств, 18 173. Точно так само колись й у нашого народу батьки [нареченого] повинні були давати за наречену викуп, що у жемайтів (Samagіtіs) називається кріно (Krіeno) 174. Але нині нас купують приданим дружин, і ми, прагнучи знайти знатну рідню, перетворюємося через неї на рабів.
Ні татари, ні московити (Moscі) не дають жінкам ніякої волі. А в народі кажуть так: «Хто дасть волю жінці, той у себе її відніме». Вони не мають у них прав. У нас же деякі очолюють треба багатьма чоловіками, володіючи селами, містами, землями, одні володіючи правом користування, інші — за законом успадкування. Одержимі похіттю, вони живуть розгнуздані під виглядом дівоцтва чи вдівства і докучають підданим, одних переслідуючи ненавистю, інших піднімаючи і гублячи сліпою любов’ю, оскільки «гірше смерті жінка» і «усяка злість мала в порівнянні зі злістю дружини». Еклезіяст, 7 і 25 175.
І хоча влада жіноча досить ганебна, навіть у власному будинку, однак у нас належать їм фортеці [поблизу] земель московитів (Moscorum), татар, турків, валахів (Valachorum), які варто довіряти лише сильним духом чоловікам 176. Отже, не даремно предки Священної Величності Вашої не давали жінкам волі і цього права спадкування. Але видавали їх заміж по своєму, а не по їх розумінню 177: чоловікам, знатним не по багатству, не по роду, а по достоїнству заслужившим знатність, проливаючи в боях кров і свою і ворожу. Отже, навіть конюхам, хто хоробро бився, віддавалися тут дружини за геройство; а називалися вони Сакони (Sakones) та Сунґайлони (Sungaіlones) 178.''
Он же писал, что мужчине следует быть деятельным и воином ''Інші, спокусившись цими дарунками, нерідко навіть з народу, стали гарними воїнами, за допомогою яких предки Священної Величності Вашої уздовж і вшир розсунули свої володіння, так що навіть нині посередині Таврики й Московії та в інших землях (provinciis) видно сліди предків Величності Вашої: адже там названі на честь Гедиміна 179 і Вітовта (Gedіmіneі ac Vitowdini) вали, пагорби, колодязі, мости, дороги, рови, табори і стіни 180, зруйновані їхніми метальними машинами, про інших же пам’ятають, що вони були знищені ціпками (baculіs) 181 литвинів . Але все-таки ні у відсталості і ні в неробстві не увядала мужність юних, вони постійно вправлялися у військовій справі за звичаєм їхніх римських предків, адже вони не чекали оголошення війни або грубого вторгнення ворога, або сприятливого літнього часу, але або через дрібне або через не надто грубе порушення починали війну, іноді вони нападали на стольний град московитів (Moscovum) Москву перед Великоднем і там з переможеними ворогами укладали мир 182. А нині князь їх страшний нам, оскільки він постійно навчає людей своїх військовому мистецтву. Не личить нікому з місцевих жителів вічно сидіти вдома, але слід по черзі посилати їх на захист кордонів. Над цією нашою ледачою безтурботністю вороги наші татари звичайно зле насміхаються, коли ми після гулянок впадаємо в сон, [а] вони нападають зі словами — «Іван, ти спиш, [а] я труджуся, зв’язуючи тебе» 183. Нині наших воїнів гине в неробстві по шинках і в бійках один з одним більше, ніж ворогів, що нерідко розоряли нашу вітчизну. А тим часом у ратній справі на полях боїв у Подолії і Київщині з тверезим і спритним ворогом вони мали б більшу можливість досягти військової слави і могли б перетворитися з новобранців у досвідчених воїнів і вождів, і не треба було б для цього шукати людей на стороні. Предки Величності Вашої не гребували підданими своїми, в інтересах яких було хоробро боротися і вмирати за свої звичаї і вітчизну. І якби двоюрідний брат Священної Величності Вашої король Угорщини (Hungarіae) Людовик (Ludovicus) не віддав перевагу найманцям перед своїми власними воїнами, ним би не зневажили в поході, не кинули б у битві і не розтоптали б при втечі 184. Довідався про ціну їхньої вірності дід і його, і Величності Вашої блаженної пам’яті Казимир (Casіmіrus), борючись із хрестоносцями при Хойниці (Choіnіcze) у Прусії, там, коли військо його прийшло в замішання, а він, виконуючи обов’язок воїна і вождя [і] знемагаючи від утоми і ваги обладунків, на пораненому коні був одразу оточений воїнами народу нашого [і], пересів на іншого [коня], розсіявши ворожі полчища, врятувався від неминучої загибелі 185. Наслідуючи цьому, і московити (Moscі) не готують у військо найманців, [які] коли-небудь підуть з їхньої землі (e regіono), і не марнують на них гроші, але намагаються заохочувати своїх людей до старанної служби, піклуючись не про плату за службу, але про розмір їхньої спадщини. Нині ж наші воїни, що охороняють границі, хоча і користуються багатьма даруваннями і пільгами і мають переваги порівняно з іншими воїнами, однак зневажають ними, дозволяючи займатися військовою справою і захищати батьківщину втікачам-московитам (moscovitis) і татарам. Ми щорічно підносимо дарунки цареві перекопському (caesarі praecopensі), тоді як наша литовська і жемайтська (Lіtvana et Samagіtana) молодь була б корисніша у війську, володіючи як уродженою відвагою, так і фізичною силою, і була б твердішою і непохитнішою при обороні. Але не розуміють наші начальники (summates), що і держава старіє в ледарстві, і тіла юнаків більш зміцнюються на військовій службі ніж вдома''.
Михалон Литвин слишком негативно относился к реальности ВКЛ и приукрашивал порядки соседей. Но именно таким путем едкой критики он надеялся устранить недостатки отчизны и вернуть ей былую славу. Полностью текст на украинском языке тут - http://litopys.org.ua/mlytvyn/mlyt01.htm
Вот это прикольно.
Судя по тексту он несколько подменял понятия:На Москве борьба шла не с пьянством как таковым, а с частным винокурением, т.к. уже при Иване III государство постепенно стало вводить свое монопольное право на производство, а затем и на реализацию крепкого алкоголя. За право изготовления "хлебного вина" с частных лиц взималась внушительная "явка" (пошлина), что делало частное производство алкоголя фактически не рентабельным (только монастыри освобождались от налогов в этой области), а нарушители этого закона достаточно жестко преследовались. Об этом видимо на самом деле и идет речь в данном отрывке. В Литве же торговля и производство алкоголя оставалось целиком в частных руках.
Михалон Литвин идеализировал соседей, поэтому и представил дело так, что в ВКЛ полно недостатков, а вот у соседей намного лучше. На самом деде реальные русские и реальные татары были несколько иными чем их представил Михалон. Но Михалон правильно подметил тягу знати ВКЛ к роскоши и ущемления прав простых людей, которые и погубили не ВКЛ, но Речь Посполиту. И конечно же отсутствие сильной власти великого князя после смерти Витовта привело к упадку ВКЛ. Думаю ВКЛ бы пошло по другому пути если бы в войне за престол после смерти Витовта победил Свидригайло.
Cyrus Alexios
Перегрин
Ну стал бы Казимир Великим князем не в 1440 г., а в 1452. Вот и весь "другой путь".
Rzay
Дистрибьютор добра
В этом случае Казимир не стал бы польским королём - к 1452 году польский трон наверняка был бы занят. И подозреваю, что занял бы его не Свидригайло, у которого не было польской матери. Таким образом исторические пути Польши и ВКЛ могли бы разойтись.Ну стал бы Казимир Великим князем не в 1440 г., а в 1452. Вот и весь "другой путь".
Не стоит забывать, что Владислав Варненчик погиб в битве под Варной в 1444 г. и тогда Казимира бы призвали на престол. Но что-то мне кажеться, что гражданская война попросту разорвала бы ВКЛ на литовско-беларускую и украинско-беларускую части. Именно украинские земли и были главной опорой власти Свидригайла. При таком раскладе Свидригайло бы был другом и Золотой Орды и Москвы. Таким образом суверенизация украинских земель произошла бы не в 17 в. в сложных обстоятельствах, а в середине 15 в. После смерти Свидригайла не исключено что владения Свидригайла прибрали бы к рукам Олельковичи.
Cyrus Alexios
Перегрин
А разве у Владислава и Казимира Ягеллончиков мать - полька?
ВКЛ фактически и так пребывало в "разорванном" состоянии в 1432-1438 и 1440-1443 гг. Тем не менее, "центростремительные" силы брали верх.
До 1436 г. главной опорой власти Свидригайла были Полоцк, Смоленск, и его родина - Витебск. В то же время в 1434 г. его волынские наместники Александр Нос и Федько Несвижский принесли вассальную присягу королю Ягайло. Волынь Свидригайле пришлось отвоевывать заново.
Орда - возможно, Москва - вряд ли. В реальности правительство Василия Васильевича (а, вернее Софьи Витовтовны) фактически поддерживало Сигизмунда, а союзником Свидригайло был враг Софьи, галицко-звенигородский князь Юрий Дмитриевич. Более того, после поражения партии Михаила Сигизмундовича многие его сторонники нашли прибежище на Москве. Именно этих людей обещался выдать в Литву Иван Андреевич Можайский в случае своего прихода к власти в Москве, о чем упомянуто в поручной грамоте воротынского князя Федора Львовича 1448 г.