Владислав Опольский
- Автор темы Kryvonis
- Дата начала
Марта Жук - ХАРАКТЕР ВЛАДИ ВОЛОДИСЛАВА ОПОЛЬСЬКОГО У ГАЛИЧИНІ 1372-1378; 1385-1387 РР. :
НУМІЗМАТИКО-ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nznu...9_14/18_Juk.pdf
НУМІЗМАТИКО-ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nznu...9_14/18_Juk.pdf
Интересно, что он имел собственную печать, титулировал себя Божьей милостью господарь (пан) и дедич Руской земли. Он же печатал монету с галицким гербом, то есть был фактически князем в Галичине. Издал много привелеев, среди которых 15 боярам-русинам. Он получил буллу на основание католических епископий в наиболее важных городах Галичины.
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm...k_seal_1379.PNG
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm...k_seal_1378.PNG
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm...aw_Opolczyk.PNG
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm...orial_Gelre.jpg
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm...polskie_COA.svg
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm...68/Opolczyk.jpg
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm...y_opolczyka.jpg
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm...k_seal_1378.PNG
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm...aw_Opolczyk.PNG
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm...orial_Gelre.jpg
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm...polskie_COA.svg
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm...68/Opolczyk.jpg
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm...y_opolczyka.jpg
Arkturus
Претор
Свидетель трех династий - родился и вырос при Пястах, возвысился при Анжуйцах, умер при Ягеллонах. Пытался бунтовать против Ягайло, даже захватил Вавель, но его мятеж был подавлен. Владетель небольшого Опольского княжества. В польской вики приводятся его титулы:
Владислав Опольчик (между 1326 и 1332-1401)
Князь Опольский (1356-1401)
палатин Венгерский (1367-1372)
в Любинце (1368-1372) (потерял вмнесте с палатинством)
в земле Велюньской и Ченстохове (1370-1392)
в Болеславце (1370-1401)
наместник Галицкий (1372-1378)
в Пщине (1375-1396)
наместник в Польше (1378)
в Крнове (1378-1392)
князь Добжиньский и Куявский (1378-1392)
в Глогувке (1383-1401)
регент в Стржельце и Немодлине (1382-1385)
с 1396 в княжестве Опольском только формально.
Владислав Опольчик (между 1326 и 1332-1401)
Князь Опольский (1356-1401)
палатин Венгерский (1367-1372)
в Любинце (1368-1372) (потерял вмнесте с палатинством)
в земле Велюньской и Ченстохове (1370-1392)
в Болеславце (1370-1401)
наместник Галицкий (1372-1378)
в Пщине (1375-1396)
наместник в Польше (1378)
в Крнове (1378-1392)
князь Добжиньский и Куявский (1378-1392)
в Глогувке (1383-1401)
регент в Стржельце и Немодлине (1382-1385)
с 1396 в княжестве Опольском только формально.
Также он предоставлял магдебургское право городам.
Політику Казимира ІІІ Великого продовжив князь Владислав Опольчик, що діяв
від імені угорського короля, угорський король Людвик та королева Єлизавета. У 1375
р. магдебурзьке право отримало міста Ярослав (тепер Республіка Польща), “nostrum
de novo locandam ture theutonico Magdeburgensi”, де йде мова про повторне надання не
вказуючи на дату первісного привілею [20, с.89]. Владислав Опольчик у 1377 р. надав
магдебурзьке право місту Белз, а 1508 р. Сизігмунд надав йому новий привілей [20,
с.138]. Також у 1377 р. магдебурзьке право отримало місто Краснік на Холмщині [5,
с.265] та Радимно біля Ярослава [1, с.12].
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/UZTN...kobyletskiy.pdf
Політику Казимира ІІІ Великого продовжив князь Владислав Опольчик, що діяв
від імені угорського короля, угорський король Людвик та королева Єлизавета. У 1375
р. магдебурзьке право отримало міста Ярослав (тепер Республіка Польща), “nostrum
de novo locandam ture theutonico Magdeburgensi”, де йде мова про повторне надання не
вказуючи на дату первісного привілею [20, с.89]. Владислав Опольчик у 1377 р. надав
магдебурзьке право місту Белз, а 1508 р. Сизігмунд надав йому новий привілей [20,
с.138]. Також у 1377 р. магдебурзьке право отримало місто Краснік на Холмщині [5,
с.265] та Радимно біля Ярослава [1, с.12].
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/UZTN...kobyletskiy.pdf
Копипаста из Грушевского
http://litopys.org.ua/
Між повірниками Людовика був оден спеціально відповідний до його галицьких плянів. Був то Володислав князь опольський 8). Син Болька кн. опольського, поважаного, але досить незаможного князя з шлезьких Пястовичів, що перевів своє житє в службі цїсаря Кароля IV, Володислав також мусїв шукати службової карієри. Бувши по матери свояком угорського короля Людовика (його бабка була тїточною сестрою Людовика), він удав ся на його двір, ще в 1350-х рр., і тут своєю зручністю в дипльоматичних порученнях і вірністю здобув довірє й приязнь короля. В 1366 р. дістав він високий уряд палятина угорського, себто першого урядника держави, носив іще й иньші титули й обовязки, а при тім далї уживав ся до ріжних дипльоматичних пересправ. Коли прийшов час Людовику взяти на себе польську корону, вислав він Володислава як Пястовича перед собою в Польщу, аби приготовив йому ґрунт. Се бажаннє Людовика Володислав задоволив, і за те в день Людовикової коронації дістав від нього багаті маєтности в Польщі. Сього ж талановитого і поважного свого повірника задумав ужити для переведення своїх плянів що до Галичини. В вереснї 1372 р. Володислав зложив з себе уряд палятина угорського, щоб взяти новий обовязок; в перших днях жовтня в Пресбурґу заіменував його Людовик управителем „Руського королївства” (regni Russie).
На жаль, ми не маємо самої грамоти надання, тільки оповіщеннє про се наданнє до всїх достойників і урядників Угорщини й Польщі. Може грамота надання прояснила б нам де що в досить неясній ролї, яку придїлив Людовик Володиславу, хоч я маю те переконаннє, що ся неясність в значній ролї залежала від укритих плянів Людовика, була до певної міри умисною, так що мабуть і та грамота не була на тім пунктї дуже ясна
В згаданім оповіщенню Людовик повідомляє всїх урядників угорських і польських, а спеціально митників, що він „з огляду на чесність, досвідченність і розум поважного й славного князя Володислава, князя опольського й велюньського, свого дорогого свояка й повірного дорадника”, надав йому королївство Руське з усїма городами й людністю в управу на вічні часи (perpetue contulerimus gubernandum et conservandum). Тож він поручає згаданим урядникам, аби купцїв і всяких людей з Руси трактували як королївських підданих (tanquam nostros fideles ac dicioni nostros subiectos), даючи їм свобідний проїзд скрізь і не побераючи з них нїяких поборів понад уставлені оплати 9).
В сїй грамотї Володислав виступає так як би тільки ґубернатором Руси з руки Людовика, дістає Галичину gubernandum et conservandum. Одно тільки слівце perpetue дає натяк, що Володислав не був звичайним ґубернатором, але й його можна б толкувати просто як управу „до живота”, бо таке доживотне управительство в тодїшнїх порядках не було нїчим незвичайним.
Инакше представляєть ся Володислав в тих грамотах, які маємо від нього самого. Почавши від найпершої, яку маємо (датованої 11/XI 1372), і аж до свого уступлення, титулує він себе не яким небудь ґубернатором або управителем, а володарем з ласки божої, дїдичним паном Руси: Dei gratia dux opoliensis, velunensis terreque Russie dominus et heres — так звучить його повний титул 10), а в одній руській грамотї називає він себе навіть „самодержцем” — старим, традиційним руським титулом, що ним оден з переписувачів Галицько-волинської лїтописи був затитулував „великого Романа” 11). Його численні привилеї мають характер надань княжих, без всяких ограничень, що більше — він відновляє надання Казимира (наданнє грунтів м. Львову). Грамоти його печатані княжою, „маєстатичною” печатию, з княжою фіґурою Володислава на тронї, з мечем, і двома гербами з боків — пястівським фамілїйним орлом і галицьким львом; наоколо ґотицька напись: Ladislavs Dei gracia dux opoliensis, wielvnensis et terre Russie domin(u)s et heres 12). Він бє свою монету для Галичини з іменем угорського короля і своїм, а частїйше тільки своїм. Срібні грошики першої катеґорії мають з одного боку букву L і наоколо Lodvici r(egis) Ungarie, з другого Vladislavus dux і герб Львова — лев опертий на заднїх лапах. Грошики другої катеґорії — з одного боку букву W і напись Wladislaus dux, з другого тойже герб з написею: moneta Russie. Мідяні денарки мають лише букву W 13). Нарештї уступаючи в 1378 р. з Руси, Володислав видав грамоту до панів, земян, воєвод, війтів і всїх людей на Руси, де звільняв їх нею „від присяги, послушности, вірности і всяких иньших обовязків, якими вони були звязані супроти нього як дїдичного володаря” та передавав їх безпосередно під власть короля 14).
І так дивив ся не тільки сам Володислав на себе. Сучасник Ян з Чарнкова, Володиславу зовсїм не прихильний особливо, описуючи його уступленнє з Руси, називає його totius Russie dux et dominus і каже, що він проміняв Галичину Людовику за иньші terris et ducatibus 15). З самої Галичини не багато маємо — але от на однім з документів стрічаємо підпись секретаря — „протонотарія” illustrissimi principis domini Ladislai Dei gracia ducis ораlvensis et dominі Russie. B другім — уже з часів другого пановання Володислава на Руси (більше номінального, але тим же титулом, очевидно, наданого що й перше володїннє його) — староста руський Андрій в грамотї перемишльському шевському цеху зве Володислава „нашим ласкавим паном” 16).
Все се показує виразно, що Володислав не був простим ґубернатором Руси, як можна-б толкувати Людовикову грамоту, а володїв нею як володарь, дїдичний пан, на княжім праві (jure ducali). Супроти того вирази Людовикової грамоти треба уважати або недокладною стилїзацією, або тим, що Людовик тут навмисно, маючи свої потайні пляни, допускав певну неясність в становищу Володислава. Додати треба, що таке наданнє Руси Володиславу на княжім праві тим меньше може уважати ся чимсь надзвичайним, бо не було одинокими: ще перед тим Людовик надав таким самим способом тому-ж Володиславу землю Велюньську, а Казимиру щетинському землю Добринську 17).
Що до самого факту надання ми маємо ще інтересну пізнїйшу згадку Людовикового зятя Жиґимонта (Сіґізмунда), в р. 1393. Доводячи права Володислава на Добринську землю, дану йому в заміну за Галичину, Жиґимонт, казав, що Людовик дав Галичину Володиславу Опольському в заміну за його маєтности на Угорщинї 18).
Розумієть ся, сю звістку — що Русь була дана Володиславу як заміна його угорських маєтностей, трудно брати серіозно. Вправдї, можна припускати, що того рода контракт міг бути уложений між Людовиком і Володиславом, для того аби підчеркнути, що Володислав дістав Русь як угорську землю, та тільки в такім разї сей контракт міг бути уложений і ex post, „заднїм числом”.
Інтересно було-б відповісти на питаннє, в якій мірі Людовик і сам Володислав дивили ся на се Володиславове панованнє в Галичинї як на річ переходову, часову. У Людовика прохоплювали ся заяви, які вказували, що се пануваннє Володислава від початку мало служити иньшим цїлям. В такім значінню толкую я неясну, загадкову стилїзацію його грамоти про Володислава з р. 1372. Ягайло пізнїйше (1396) називав Володислава простим „державцем” Руських земель 19). Не вважаючи на пишні титули міг і сам Володислав знати про тимчасовість своєї ролї: думаю, що між двома так близькими людьми як Людовик і Володислав на сїй точцї не повинно було бути секрету. Володислав був занадто вірним слугою й товаришом Людовика і перед тим і по тім, аби припустити, що Людовик його попросту дурив — надавав Галичину нїби на вічність, а сам мав плян її за кілька лїт відібрати. Также мало правдоподібним здаєть ся менї і таке обясненнє, що Людовик вивів потім Володислава з Галичини тільки наслїдком зміни обставин, против власних своїх початкових плянів.
Як би там не було, в Володиславі Галичина мала ще раз — і уже в остатнїй — свого осібного князя, хоч би князюваннє се в основі своїй і було тільки дипльоматичною штукою. Більше як шість лїт панував він тут як володар, „на повним княжім праві” (pleno jure ducali), як тодї казали, хоч і під зверхністю угорського короля, як його васаль. Васальну залежність від себе Руси під управою Володислава, як ви бачили, зазначив Людовик виразно уже в своїй грамотї 1372 р., піднїсши, що людність Руси й по наданню Володиславу не перестала бути його підданими (tanquam nostros fideles ac dicioni nostre subiectos) 20); і потім се зазначували і Людовик і Володислав при кождій нагодї. Що Володислав був васалем Людовика як короля угорського, се найвиразнїйше задокументовано описаними вище грошиками Володислава, де імя Людовика читаєть ся з титулом угорського короля.
Може бути одначе, що на разї сеї сторони дуже афішувати не уважали відповідним анї Людовик анї Володислав. Досить було вже й осягненого: що „королївство Руське” фактично вилучено з комплєкса польських земель і віддано чоловіку вірному, в руках котрого воно для Угорщини було зовсїм безпечним.
В польських кругах наданнє Галичини Володиславу, очевидно, не викликало опозиції. Ян з Чарнкова, що згадує про невдоволеннє, викликане в польських кругах наданнями Вєлюньської й Добринської землї Володиславу, промовчує зовсїм наданнє Галичини, а Длуґош як раз підносить, що Поляки не робили нїяких трудностей Людовику в роспорядженню руськими землями 21). Тому дуже непевна гадка деяких новійших дослїдників, що та точка кошицьких постанов, де Людовик обовязуєть ся не давати анї в державу анї в вічність замків в Польщі нїякому князю або особі княжого роду, — була відповідею на наданнє Руси Володиславу 22). Катеґорична заява Длуґоша про брак усякої опозиції з польської сторони має своє значіннє: він не так далекий був від сих подїй.
Тим часом забезпечивши про всякий випадок Русь для Угорщини, Людовик енерґічно заходив ся коло другого, далеко важнїйшого для нього пляну — забезпечення польської корони для свого потомства 23). Його мати Єлисавета при помочи своїх повірників між малопольськими панами зручно працювала коло сього, і вже на Кошицькім з'їздї в осени 1373 р. зроблено було в тій справі початки. Документально знаємо, що деякі польські міста тодї вже згодили ся на таку незвичайну в польськім державнім житю річ — признали права на польську корону по смерти Людовика його старшим донькам Катеринї й Марії. Чи дали тодї згоду на се польські стани взагалї, не знати. В кождім разї на новім з'їздї в Кошицях 1374 р. (17/IX), цїною незвичайних уступок, обіцянок і т. и. удало ся вимогти таку заяву від польських станів. Вони обіцяли по смерти Людовика, як би не було у нього сина, признати королевою ту доньку його, котру їм призначить він сам або його мати Єлисавета — реґентка в Польщі, або його жінка Єлисавета т. зв. Молодша.
Згоду вирвано від польських станів, але її сповненнє не було так певне. Неохота до угорського правительства давала себе відчувати занадто часто. Вічна опозиція Великої Польщі, повстання там на користь Пястовича Володислава Білого, різня Угрів в околицях Кракова при кінцї 1376 р. — все се й меньше досьвідченому полїтику, нїж Людовик, показувало виразно, що становище його династиї в Польщі дуже непевне. А то тим більше, що й доньки Людовика, з котрих одна мала-б засїсти на польськім престолї, були ще занадто молоді і в разї смерти батька не дали-б собі ради з польською ситуацією. Отже не вважаючи на кошицьке приреченнє, Людовик мав усї причини не спускати з ока галицької справи. І він дїйсно, не задоволяючи ся володїннєм Володислава, постановив прилучити Галичину до Угорщини безпосередно, як її провінцію. З кінцем 1378 р. надав він Володиславу землю Добринську в заміну за Галичину, а Галичину, як угорську провінцію, роздав в управу своїм старостам.
http://litopys.org.ua/
Між повірниками Людовика був оден спеціально відповідний до його галицьких плянів. Був то Володислав князь опольський 8). Син Болька кн. опольського, поважаного, але досить незаможного князя з шлезьких Пястовичів, що перевів своє житє в службі цїсаря Кароля IV, Володислав також мусїв шукати службової карієри. Бувши по матери свояком угорського короля Людовика (його бабка була тїточною сестрою Людовика), він удав ся на його двір, ще в 1350-х рр., і тут своєю зручністю в дипльоматичних порученнях і вірністю здобув довірє й приязнь короля. В 1366 р. дістав він високий уряд палятина угорського, себто першого урядника держави, носив іще й иньші титули й обовязки, а при тім далї уживав ся до ріжних дипльоматичних пересправ. Коли прийшов час Людовику взяти на себе польську корону, вислав він Володислава як Пястовича перед собою в Польщу, аби приготовив йому ґрунт. Се бажаннє Людовика Володислав задоволив, і за те в день Людовикової коронації дістав від нього багаті маєтности в Польщі. Сього ж талановитого і поважного свого повірника задумав ужити для переведення своїх плянів що до Галичини. В вереснї 1372 р. Володислав зложив з себе уряд палятина угорського, щоб взяти новий обовязок; в перших днях жовтня в Пресбурґу заіменував його Людовик управителем „Руського королївства” (regni Russie).
На жаль, ми не маємо самої грамоти надання, тільки оповіщеннє про се наданнє до всїх достойників і урядників Угорщини й Польщі. Може грамота надання прояснила б нам де що в досить неясній ролї, яку придїлив Людовик Володиславу, хоч я маю те переконаннє, що ся неясність в значній ролї залежала від укритих плянів Людовика, була до певної міри умисною, так що мабуть і та грамота не була на тім пунктї дуже ясна
В згаданім оповіщенню Людовик повідомляє всїх урядників угорських і польських, а спеціально митників, що він „з огляду на чесність, досвідченність і розум поважного й славного князя Володислава, князя опольського й велюньського, свого дорогого свояка й повірного дорадника”, надав йому королївство Руське з усїма городами й людністю в управу на вічні часи (perpetue contulerimus gubernandum et conservandum). Тож він поручає згаданим урядникам, аби купцїв і всяких людей з Руси трактували як королївських підданих (tanquam nostros fideles ac dicioni nostros subiectos), даючи їм свобідний проїзд скрізь і не побераючи з них нїяких поборів понад уставлені оплати 9).
В сїй грамотї Володислав виступає так як би тільки ґубернатором Руси з руки Людовика, дістає Галичину gubernandum et conservandum. Одно тільки слівце perpetue дає натяк, що Володислав не був звичайним ґубернатором, але й його можна б толкувати просто як управу „до живота”, бо таке доживотне управительство в тодїшнїх порядках не було нїчим незвичайним.
Инакше представляєть ся Володислав в тих грамотах, які маємо від нього самого. Почавши від найпершої, яку маємо (датованої 11/XI 1372), і аж до свого уступлення, титулує він себе не яким небудь ґубернатором або управителем, а володарем з ласки божої, дїдичним паном Руси: Dei gratia dux opoliensis, velunensis terreque Russie dominus et heres — так звучить його повний титул 10), а в одній руській грамотї називає він себе навіть „самодержцем” — старим, традиційним руським титулом, що ним оден з переписувачів Галицько-волинської лїтописи був затитулував „великого Романа” 11). Його численні привилеї мають характер надань княжих, без всяких ограничень, що більше — він відновляє надання Казимира (наданнє грунтів м. Львову). Грамоти його печатані княжою, „маєстатичною” печатию, з княжою фіґурою Володислава на тронї, з мечем, і двома гербами з боків — пястівським фамілїйним орлом і галицьким львом; наоколо ґотицька напись: Ladislavs Dei gracia dux opoliensis, wielvnensis et terre Russie domin(u)s et heres 12). Він бє свою монету для Галичини з іменем угорського короля і своїм, а частїйше тільки своїм. Срібні грошики першої катеґорії мають з одного боку букву L і наоколо Lodvici r(egis) Ungarie, з другого Vladislavus dux і герб Львова — лев опертий на заднїх лапах. Грошики другої катеґорії — з одного боку букву W і напись Wladislaus dux, з другого тойже герб з написею: moneta Russie. Мідяні денарки мають лише букву W 13). Нарештї уступаючи в 1378 р. з Руси, Володислав видав грамоту до панів, земян, воєвод, війтів і всїх людей на Руси, де звільняв їх нею „від присяги, послушности, вірности і всяких иньших обовязків, якими вони були звязані супроти нього як дїдичного володаря” та передавав їх безпосередно під власть короля 14).
І так дивив ся не тільки сам Володислав на себе. Сучасник Ян з Чарнкова, Володиславу зовсїм не прихильний особливо, описуючи його уступленнє з Руси, називає його totius Russie dux et dominus і каже, що він проміняв Галичину Людовику за иньші terris et ducatibus 15). З самої Галичини не багато маємо — але от на однім з документів стрічаємо підпись секретаря — „протонотарія” illustrissimi principis domini Ladislai Dei gracia ducis ораlvensis et dominі Russie. B другім — уже з часів другого пановання Володислава на Руси (більше номінального, але тим же титулом, очевидно, наданого що й перше володїннє його) — староста руський Андрій в грамотї перемишльському шевському цеху зве Володислава „нашим ласкавим паном” 16).
Все се показує виразно, що Володислав не був простим ґубернатором Руси, як можна-б толкувати Людовикову грамоту, а володїв нею як володарь, дїдичний пан, на княжім праві (jure ducali). Супроти того вирази Людовикової грамоти треба уважати або недокладною стилїзацією, або тим, що Людовик тут навмисно, маючи свої потайні пляни, допускав певну неясність в становищу Володислава. Додати треба, що таке наданнє Руси Володиславу на княжім праві тим меньше може уважати ся чимсь надзвичайним, бо не було одинокими: ще перед тим Людовик надав таким самим способом тому-ж Володиславу землю Велюньську, а Казимиру щетинському землю Добринську 17).
Що до самого факту надання ми маємо ще інтересну пізнїйшу згадку Людовикового зятя Жиґимонта (Сіґізмунда), в р. 1393. Доводячи права Володислава на Добринську землю, дану йому в заміну за Галичину, Жиґимонт, казав, що Людовик дав Галичину Володиславу Опольському в заміну за його маєтности на Угорщинї 18).
Розумієть ся, сю звістку — що Русь була дана Володиславу як заміна його угорських маєтностей, трудно брати серіозно. Вправдї, можна припускати, що того рода контракт міг бути уложений між Людовиком і Володиславом, для того аби підчеркнути, що Володислав дістав Русь як угорську землю, та тільки в такім разї сей контракт міг бути уложений і ex post, „заднїм числом”.
Інтересно було-б відповісти на питаннє, в якій мірі Людовик і сам Володислав дивили ся на се Володиславове панованнє в Галичинї як на річ переходову, часову. У Людовика прохоплювали ся заяви, які вказували, що се пануваннє Володислава від початку мало служити иньшим цїлям. В такім значінню толкую я неясну, загадкову стилїзацію його грамоти про Володислава з р. 1372. Ягайло пізнїйше (1396) називав Володислава простим „державцем” Руських земель 19). Не вважаючи на пишні титули міг і сам Володислав знати про тимчасовість своєї ролї: думаю, що між двома так близькими людьми як Людовик і Володислав на сїй точцї не повинно було бути секрету. Володислав був занадто вірним слугою й товаришом Людовика і перед тим і по тім, аби припустити, що Людовик його попросту дурив — надавав Галичину нїби на вічність, а сам мав плян її за кілька лїт відібрати. Также мало правдоподібним здаєть ся менї і таке обясненнє, що Людовик вивів потім Володислава з Галичини тільки наслїдком зміни обставин, против власних своїх початкових плянів.
Як би там не було, в Володиславі Галичина мала ще раз — і уже в остатнїй — свого осібного князя, хоч би князюваннє се в основі своїй і було тільки дипльоматичною штукою. Більше як шість лїт панував він тут як володар, „на повним княжім праві” (pleno jure ducali), як тодї казали, хоч і під зверхністю угорського короля, як його васаль. Васальну залежність від себе Руси під управою Володислава, як ви бачили, зазначив Людовик виразно уже в своїй грамотї 1372 р., піднїсши, що людність Руси й по наданню Володиславу не перестала бути його підданими (tanquam nostros fideles ac dicioni nostre subiectos) 20); і потім се зазначували і Людовик і Володислав при кождій нагодї. Що Володислав був васалем Людовика як короля угорського, се найвиразнїйше задокументовано описаними вище грошиками Володислава, де імя Людовика читаєть ся з титулом угорського короля.
Може бути одначе, що на разї сеї сторони дуже афішувати не уважали відповідним анї Людовик анї Володислав. Досить було вже й осягненого: що „королївство Руське” фактично вилучено з комплєкса польських земель і віддано чоловіку вірному, в руках котрого воно для Угорщини було зовсїм безпечним.
В польських кругах наданнє Галичини Володиславу, очевидно, не викликало опозиції. Ян з Чарнкова, що згадує про невдоволеннє, викликане в польських кругах наданнями Вєлюньської й Добринської землї Володиславу, промовчує зовсїм наданнє Галичини, а Длуґош як раз підносить, що Поляки не робили нїяких трудностей Людовику в роспорядженню руськими землями 21). Тому дуже непевна гадка деяких новійших дослїдників, що та точка кошицьких постанов, де Людовик обовязуєть ся не давати анї в державу анї в вічність замків в Польщі нїякому князю або особі княжого роду, — була відповідею на наданнє Руси Володиславу 22). Катеґорична заява Длуґоша про брак усякої опозиції з польської сторони має своє значіннє: він не так далекий був від сих подїй.
Тим часом забезпечивши про всякий випадок Русь для Угорщини, Людовик енерґічно заходив ся коло другого, далеко важнїйшого для нього пляну — забезпечення польської корони для свого потомства 23). Його мати Єлисавета при помочи своїх повірників між малопольськими панами зручно працювала коло сього, і вже на Кошицькім з'їздї в осени 1373 р. зроблено було в тій справі початки. Документально знаємо, що деякі польські міста тодї вже згодили ся на таку незвичайну в польськім державнім житю річ — признали права на польську корону по смерти Людовика його старшим донькам Катеринї й Марії. Чи дали тодї згоду на се польські стани взагалї, не знати. В кождім разї на новім з'їздї в Кошицях 1374 р. (17/IX), цїною незвичайних уступок, обіцянок і т. и. удало ся вимогти таку заяву від польських станів. Вони обіцяли по смерти Людовика, як би не було у нього сина, признати королевою ту доньку його, котру їм призначить він сам або його мати Єлисавета — реґентка в Польщі, або його жінка Єлисавета т. зв. Молодша.
Згоду вирвано від польських станів, але її сповненнє не було так певне. Неохота до угорського правительства давала себе відчувати занадто часто. Вічна опозиція Великої Польщі, повстання там на користь Пястовича Володислава Білого, різня Угрів в околицях Кракова при кінцї 1376 р. — все се й меньше досьвідченому полїтику, нїж Людовик, показувало виразно, що становище його династиї в Польщі дуже непевне. А то тим більше, що й доньки Людовика, з котрих одна мала-б засїсти на польськім престолї, були ще занадто молоді і в разї смерти батька не дали-б собі ради з польською ситуацією. Отже не вважаючи на кошицьке приреченнє, Людовик мав усї причини не спускати з ока галицької справи. І він дїйсно, не задоволяючи ся володїннєм Володислава, постановив прилучити Галичину до Угорщини безпосередно, як її провінцію. З кінцем 1378 р. надав він Володиславу землю Добринську в заміну за Галичину, а Галичину, як угорську провінцію, роздав в управу своїм старостам.
Из него же
http://litopys.org.ua/
Доки жив Людовик, ми не чуємо нїяких протестів против прилучення Галичини до Угорщини. Тільки з смертию його, коли зарисувало ся розірваннє особистої унїї Польщі з Угорщиною, піднесено в Польщі сю справу. А що Поляки уважали тодї для себе можливим торгувати ся з угорським правительством, себто з реґенткою — Єлисаветою Молодшою, Людовиковою вдовою, — тож поставили до неї жаданнє, аби Галичину вернено Польщі. Але жаданнє се не мало нїякого результату, й навіть здаєть ся, самими Поляками в тій хвилї не ставило ся серіозно.
Ми вже знаємо, що кошицькі постанови, забезпечаючи польську корону одній з доньок Людовика, полишали йому, або його матери, або жінцї — визначити ту будучу королеву. Людовик з сим рішеннєм не спішив ся. Тільки під натиском обставин, коли обставини в Польщі, на Мазовшу і в Великопольщі, стали занадто грізні, кілька місяцїв перед смертю, в липнї 1382 р., він закликав польських вищих достойників до себе і поручив їм на королеву свою старшу доньку Марію та казав присягти її нареченому Жиґимонтови, як будучому королеви.
Присягу зложено, але висланий в Польщу Жиґимонт не здобув популярности, а й взагалї кандидатура Марії стратила богатьох прихильників, коли її по смерти батька зараз оголошено угорською королевою. Признати Марію, значило прийняти й на далї унїю Польщі з Угорщиною, а на се й між прихильниками Людовикової династиї не богато було охочих. Тож на першім з'їздї панів малопольських і великопольських в Радомску, при кінцї падолиста 1382 р. постановлено признати королевою ту королївну, яка їм буде визначена, але з тим, щоб вона постійно перебувала в Польщі. Відповідею на се була заява королеви-реґентки, що вона увільняє Поляків від присяги Марії, а визначає їм на королеву Ядвіґу, що має прибути на великоднї сьвята до Польщі на коронацію.
Але давши сю заяву, угорське правительство нїяк не могло рішити ся на сей рішучий крок, що мав зірвати унїю. Ядвіґа на час не приїхала. Тодї на з'їздї в Сєрадзи поставлено для приїзду Ядвіґи остатнїй речинець — зелені сьвята, инакше Поляки складали з себе всї обовязаня супроти Людовикової династиї. Заразом поставлено жаданнє, аби вернено Польщі землю Руську 1) й Володиславові лєни — землї Вєлюньську й Добриньську.
Такі катеґоричні жадання поясняють ся тим, що на зїздї було богато прихильників кандидатури Земовита мазовецького, що напирали до зірвання відносин з Угорщиною. Але малопольським панам ся популярна в Великопольщі кандидатура була в високій мірі неприємна; вони робили уступку противникам, приймаючи їх острі жадання на угорську адресу, але в дїйсности хотїли тільки ту обіцяну їм Ядвіґу якось дістати до Кракова й зробити кінець з справою корони. Тому і з тими жаданнями привернення Володиславових земель певно не мали нїякої охоти розшибатись, і тим, думаю, пояснюєть ся, що в дальших переговорах з угорським двором справа Руси нїде вже більше не випливає. Правдоподібно, малопольські пани, що держали в своїх руках зносини з двором Єлисавети, від разу не трактували серіозно сєрадзьких постулатів, між ними й справи Руси, і з легким седцем зложили їх до архиву ad feliciora tempora 2). Принаймнї, Ян з Чарнкова, оповівши про сєрадзькі постуляти, в оповіданню про дальші переговори з Єлисаветою вже про сї постуляти не згадує анї словечком.
Дїйсно, малопольським панам треба було думати над тим, щоб дістати насамперед Ядвіґу й тим, з одного боку, забезпечити ся від унїї з Угорщиною, а з другою — від кандидатури Земовита й иньших можливих. Ядвіґа не прибула анї на зелені сьвята анї на новий речинець — на св. Мартина. Тим часом Земовит перейшов уже до оружних кроків, а угорський двір, як на злість, висував кандидатуру Жиґимонта, що два рази з угорським військом прибував на польські границї. Годї було виступати супроти угорського двору з якимись грізьбами чи постулятами, треба було просити. Постанови радомського з'їзду, з марта 1384 р. не підносять уже нїяких погроз, анї визначають остатнїх термінів, не ставлять нїяких умов чи жадань угорському правительству, — коби лише дістати ту Ядвіґу. І знову минає ще тяжких пів року, аж 13 жовтня приїздить нарештї так довго ждана королївна, а два днї пізнїйше відбуваєть ся її коронація.
В таких обставинах було не до пильновання галицької справи. Доперва як справа корони була полагоджена, як малопольські пани знайшли нову точку опори в Ягайлї, звернули ся вони до справи Галичини. Їх осьмілювало при тім безрадне становище угорського правительства, занятого внутрішньою боротьбою. Там хвилювало повстаннє Кароля неаполитанського, що видирав угорську корону з рук Марії й остатнього дня 1385 р. був дїйсно коронований на угорського короля, змусивши Марію зрікти ся корони. Підступне убийство Кароля, в лютім 1386 р.), вернуло корону Марії, але не перервало руху, що привело до увязнення обох королев старої й молодої (липень 1386). Тільки по роцї (червень 1387) удаєть ся Жиґимонтови, коронованному не задовго перед тим на угорського короля, вернути свободу жінцї; Єлисавету-ж удушено в вязницї.
Супроти таких подїй на Угорщинї польське правительство могло чути себе вповнї безпечним з угорського боку. Угорському правительству було тодї не до Галичини.
І одначе тільки на початках 1387 р., коли справа польської корони була вповнї полагоджена, й Ягайло, охрещений на латинське й повінчаний з Ядвіґою, поїхав на Литву — хрестити на латинство поган, польське правительство забрало ся до руської справи. Очевидно, вона його так дуже не пекла серед далеко близших дотеперішнїх клопотів. Досить правдоподібна гадка, що польські правителї крім того ще й навмисно вичекали відїзду Ягайла аби без нього полагодити сю справу. Адже Литва на Галичину мала також старі претензії, а хоч унїя заповідала злученнє до Польщі всїх земель в. кн. Литовського, але се була дальша перспектива, а тим часом добре було обминути по можности всякі небезпечности. І тільки на початку лютого 1387 р. польське військо, ведучи з собою молоду королеву, рушає на Русь 3).
Галичина тодї знову була в опіцї Володислава Опольського. Се друге його „панованнє” на Руси зістаєть ся загадкою. Хронїки мовчать про нього зовсїм; якоїсь грамоти або поручення угорського правительства в сїй справі не маємо теж. Одиноким слїдом сього епізоду лишилось кілька грамот самого Володислава і галицького сучасного ґубернатора Андрія, що признавав Володислава своїм „ласкавим паном”, та і з них тільки дві маємо в ориґіналах, а декотрі рішучо непевні 4). Тож до недавна участь Володислава в подїях 1387 р. толковано як „інтриґу” або об'яснювано тим, що мовляв Володислав мав в Галичинї маєтности, тому непокоїв ся її справою. Але сього всього ще не вистане, аби пояснити нам, чому Володислав знову титулує себе володарем Руси (dominus Russiae) й признаєть ся таким тут дїйсно.
Найбільше просте й правдоподібне об'ясненнє буде те, що королева угорська, боячи ся за Галичину, по відокремленню Польщі, а не можучи сама зайняти ся її обороною супроти внутрішнього заколоту на Угорщинї, звернула ся до Володислава, яко бувшого володаря Галичини, аби він своїми впливами постарав ся заховати її при Угорщинї. Судячи по титулу Володислава в його грамотах, мусїло се стати ся в такій формі, що Володислав мовляв дістав Галичину на такім самім праві, на якім володїв нею перед 1379 р. 5). Що він „володїв” тодї Галичиною знову на підставі доживотного надання, каже Володислав виразно в своїй грамотї з 1387 р. 6).
Володислав не вирік ся сеї ролї, але й не мав охоти в неї вкладати ся 7). Він чув себе на дуже труднім становищу: на Угорщинї і в Польщі, що були ареною його полїтичної дїяльности, все рушилось, все хиталось, і він не знав на яку ступити, де знайти собі опертє. Взявши на себе обовязок угорського адвоката в галицькій справі, він не хотїв дуже дразнити й польське правительство, тим більше що над ним самим висїла справа відібрання його польських лєнів. Тим поясняєть ся його дуже дипльоматичне й заразом — анемічне поступованнє в галицькій справі.
Найранїйше до тепер звісне його роспорядженнє в Галичинї має дату 2/IX 1385, отже виходило-б, що Володислав перейняв Галичину ще перед тим. Але ся грамота звісна в пізнїйшій реґестї, й покладати ся на її дату трудно. З лїта 1386 р. маємо уже кілька грамот: три надання самого Володислава — з липня і з серпня, і роспорядженнє ґубернатора Руси Андрія (capitaneus regni Russie) для перемишльських шевцїв, зроблене в імени Володислава 8), так що для сього часу Володиславове „панованнє на Руси” не підлягає вже сумнїву. З них одна Володиславова грамота, 25/VIII, має дату „у Львові”, але дата непевна; мусить бути помилка або в часї, або в місцї.
Коли до Володислава дійшла чутка, що польське військо вибераєть ся походом на Русь, він видав 6 лютого 1387 р., в маєтности Ченстохові, дуже характеристичний лист до „всїх наших людей і міст на Руси” (писаний по нїмецьки — з огляду на міщан) 9), Володислав повідомляв їх, що як би королева польська пішла походом на Русь, а в тій війнї галицькі люди або міста мали понести які шкоди, то він обіцяє їм ті шкоди нагородити з тих маєтностей, які йому зістали ся на Руси. Він обіцяє Галичанам за себе й за обох угорських королев, що їм не будуть більше іменувати ґубернатором Угрина без їх відомости й волї. На випадок як би королева польська їх мала намовляти до підданства, то нехай Галичане удадуть ся до рішення одного з тих володарів: або до чеського короля, або маркґрафа мишинського (Meysen), або до палятина райнського, або до одного з герцоґів саксонських; видатки на подоріж до одного з тих князїв Володислав бере на себе. Як такий посередник рішить що до прав польської чи угорської королеви на Русь, так Галичане мають вчинити, а Володислав з свого боку ручить за себе й за угорських королїв, що вони також тому рішенню піддадуть ся. Заразом обіцяє, що він без відомости галицької людности не увійде в нїякі переговори з Ядвіґою, й того-ж жадає від Галичан.
Лист сей, кажу, дуже характеристичний для становища Володислава, що очевидно не мав найменьшої охоти мішати ся до боротьби Польщі й Угорщини за Галичину — пхати свої пальці між двері, по простому кажучи, але заразом, виходячи з свого становища, яко угорського васаля на Руси, мусїв щось робити, бодай про око, ut aliquid fecisse videatur. Його дуже неясно стилїзована грамота має виразний характер такого викрута (цїкаво, що й титул „руського князя” він уже між своїми титулами упустив!). Нїякого впливу в Галичинї не могла вона зробити — бо й була обрахована на те, аби нїякого впливу не зробити, а з Володислава всяку відповідальність скинути.
На закінченнє своєї ролї в галицькій історії Володислав два місяцї пізнїйше, вже по роспочатій окупації Галичини, 17 цьвітня 1387 р., видав ще одну грамоту в тім же дусї: в нїй він всї землї й замки, які має в Угорщинї, „а також і Руську землю, котрою мав володїти до свого живота”, передавав королю чеському Вячеславу (Венцелю), яко опікуну угорських королїв, з тим щоб той вернув їм їх, як вони того собі зажадають 10).
Супроти такої повної безрадности угорського правительства в Галичинї, польський двір міг рахувати на легкий успіх. Судячи по тім, що знаємо про саму кампанїю, військо з Ядвіґою було вислано невелике — та в тодїшнїм розстрою Польщі не легко було й зібрати велике. Очевидно, рахували головно на моральний вплив походу, не на оружну його силу. Тим поясняти треба й дуже повільне tempo сього похода — старали ся полагодити справу спокійно, не доводячи до конфлїктів. Надїї справдили ся: Галичина прийняла зовсїм пасивно зміну свого титулу з провінції угорської на польську, а угорські воєводи, уважаючи справу програною, піддавали ся без бою.
Одиноким джерелом про сей похід служать властиво грамоти, бо оповіданнє Длуґоша (подане під 1390 р.!) самим своїм дуже загальним змістом показує виразно, як мало знав його автор про сей похід 11). Воно не може йти в рахунок, і лишаєть ся витягти, що можна, з грамот.
Похід роспочато в 1-ій пол. лютого. 18 лютого бачимо Ядвіґу в Ярославі, де вона, титулуючи ся вже heres Russie, видає грамоту шляхтї, міщанам і духовенству Перемишльської землї. В нїй потверджує їх привилеї й обіцює, не знати — чи на прошеннє якихось Перемишлян (хиба Поляків або Нїмцїв-міщан?), чи може, ще скорше, з власної інїціативи, — що нїколи не відлучить Перемишльської землї від польської корони, анї не настановить їм ґубернатором якого небудь князя.
Покінчивши з Перемишльською землею, Ядвіґа вступає в Львівську. 1 марта бачимо її в Городку і звідти вона веде переговори з львівськими панами й міщанством: маємо з того дня два охоронні листи, від Ядвіґи й польських панів, для відпоручників львівських панів і міщанства, аби прибули до неї для переговорів. Кілька день минуло в сих переговорах, і Львів піддав ся, а Ядвіґа видала 8 марта, вже у Львові грамоту на потвердженнє прав і вільностей міста 12).
Покінчивши з північною Галичиною польське військо рушило в Галицьку землю, але тут чекало його розчарованнє. Галицький воєвода Бенедикт не був так податливий, як иньші, і завчасу приготувавши ся до облоги 13), не схотїв піддати ся Ядвізї. Не знати, чи пробувало польське військо здобути Галич силою, чи уважало се за твердий горіх для себе, досить що прийшло ся звернути ся по поміч до Литви, хоч її участь, здаєть ся, з гори старали ся оминути.
http://litopys.org.ua/
Доки жив Людовик, ми не чуємо нїяких протестів против прилучення Галичини до Угорщини. Тільки з смертию його, коли зарисувало ся розірваннє особистої унїї Польщі з Угорщиною, піднесено в Польщі сю справу. А що Поляки уважали тодї для себе можливим торгувати ся з угорським правительством, себто з реґенткою — Єлисаветою Молодшою, Людовиковою вдовою, — тож поставили до неї жаданнє, аби Галичину вернено Польщі. Але жаданнє се не мало нїякого результату, й навіть здаєть ся, самими Поляками в тій хвилї не ставило ся серіозно.
Ми вже знаємо, що кошицькі постанови, забезпечаючи польську корону одній з доньок Людовика, полишали йому, або його матери, або жінцї — визначити ту будучу королеву. Людовик з сим рішеннєм не спішив ся. Тільки під натиском обставин, коли обставини в Польщі, на Мазовшу і в Великопольщі, стали занадто грізні, кілька місяцїв перед смертю, в липнї 1382 р., він закликав польських вищих достойників до себе і поручив їм на королеву свою старшу доньку Марію та казав присягти її нареченому Жиґимонтови, як будучому королеви.
Присягу зложено, але висланий в Польщу Жиґимонт не здобув популярности, а й взагалї кандидатура Марії стратила богатьох прихильників, коли її по смерти батька зараз оголошено угорською королевою. Признати Марію, значило прийняти й на далї унїю Польщі з Угорщиною, а на се й між прихильниками Людовикової династиї не богато було охочих. Тож на першім з'їздї панів малопольських і великопольських в Радомску, при кінцї падолиста 1382 р. постановлено признати королевою ту королївну, яка їм буде визначена, але з тим, щоб вона постійно перебувала в Польщі. Відповідею на се була заява королеви-реґентки, що вона увільняє Поляків від присяги Марії, а визначає їм на королеву Ядвіґу, що має прибути на великоднї сьвята до Польщі на коронацію.
Але давши сю заяву, угорське правительство нїяк не могло рішити ся на сей рішучий крок, що мав зірвати унїю. Ядвіґа на час не приїхала. Тодї на з'їздї в Сєрадзи поставлено для приїзду Ядвіґи остатнїй речинець — зелені сьвята, инакше Поляки складали з себе всї обовязаня супроти Людовикової династиї. Заразом поставлено жаданнє, аби вернено Польщі землю Руську 1) й Володиславові лєни — землї Вєлюньську й Добриньську.
Такі катеґоричні жадання поясняють ся тим, що на зїздї було богато прихильників кандидатури Земовита мазовецького, що напирали до зірвання відносин з Угорщиною. Але малопольським панам ся популярна в Великопольщі кандидатура була в високій мірі неприємна; вони робили уступку противникам, приймаючи їх острі жадання на угорську адресу, але в дїйсности хотїли тільки ту обіцяну їм Ядвіґу якось дістати до Кракова й зробити кінець з справою корони. Тому і з тими жаданнями привернення Володиславових земель певно не мали нїякої охоти розшибатись, і тим, думаю, пояснюєть ся, що в дальших переговорах з угорським двором справа Руси нїде вже більше не випливає. Правдоподібно, малопольські пани, що держали в своїх руках зносини з двором Єлисавети, від разу не трактували серіозно сєрадзьких постулатів, між ними й справи Руси, і з легким седцем зложили їх до архиву ad feliciora tempora 2). Принаймнї, Ян з Чарнкова, оповівши про сєрадзькі постуляти, в оповіданню про дальші переговори з Єлисаветою вже про сї постуляти не згадує анї словечком.
Дїйсно, малопольським панам треба було думати над тим, щоб дістати насамперед Ядвіґу й тим, з одного боку, забезпечити ся від унїї з Угорщиною, а з другою — від кандидатури Земовита й иньших можливих. Ядвіґа не прибула анї на зелені сьвята анї на новий речинець — на св. Мартина. Тим часом Земовит перейшов уже до оружних кроків, а угорський двір, як на злість, висував кандидатуру Жиґимонта, що два рази з угорським військом прибував на польські границї. Годї було виступати супроти угорського двору з якимись грізьбами чи постулятами, треба було просити. Постанови радомського з'їзду, з марта 1384 р. не підносять уже нїяких погроз, анї визначають остатнїх термінів, не ставлять нїяких умов чи жадань угорському правительству, — коби лише дістати ту Ядвіґу. І знову минає ще тяжких пів року, аж 13 жовтня приїздить нарештї так довго ждана королївна, а два днї пізнїйше відбуваєть ся її коронація.
В таких обставинах було не до пильновання галицької справи. Доперва як справа корони була полагоджена, як малопольські пани знайшли нову точку опори в Ягайлї, звернули ся вони до справи Галичини. Їх осьмілювало при тім безрадне становище угорського правительства, занятого внутрішньою боротьбою. Там хвилювало повстаннє Кароля неаполитанського, що видирав угорську корону з рук Марії й остатнього дня 1385 р. був дїйсно коронований на угорського короля, змусивши Марію зрікти ся корони. Підступне убийство Кароля, в лютім 1386 р.), вернуло корону Марії, але не перервало руху, що привело до увязнення обох королев старої й молодої (липень 1386). Тільки по роцї (червень 1387) удаєть ся Жиґимонтови, коронованному не задовго перед тим на угорського короля, вернути свободу жінцї; Єлисавету-ж удушено в вязницї.
Супроти таких подїй на Угорщинї польське правительство могло чути себе вповнї безпечним з угорського боку. Угорському правительству було тодї не до Галичини.
І одначе тільки на початках 1387 р., коли справа польської корони була вповнї полагоджена, й Ягайло, охрещений на латинське й повінчаний з Ядвіґою, поїхав на Литву — хрестити на латинство поган, польське правительство забрало ся до руської справи. Очевидно, вона його так дуже не пекла серед далеко близших дотеперішнїх клопотів. Досить правдоподібна гадка, що польські правителї крім того ще й навмисно вичекали відїзду Ягайла аби без нього полагодити сю справу. Адже Литва на Галичину мала також старі претензії, а хоч унїя заповідала злученнє до Польщі всїх земель в. кн. Литовського, але се була дальша перспектива, а тим часом добре було обминути по можности всякі небезпечности. І тільки на початку лютого 1387 р. польське військо, ведучи з собою молоду королеву, рушає на Русь 3).
Галичина тодї знову була в опіцї Володислава Опольського. Се друге його „панованнє” на Руси зістаєть ся загадкою. Хронїки мовчать про нього зовсїм; якоїсь грамоти або поручення угорського правительства в сїй справі не маємо теж. Одиноким слїдом сього епізоду лишилось кілька грамот самого Володислава і галицького сучасного ґубернатора Андрія, що признавав Володислава своїм „ласкавим паном”, та і з них тільки дві маємо в ориґіналах, а декотрі рішучо непевні 4). Тож до недавна участь Володислава в подїях 1387 р. толковано як „інтриґу” або об'яснювано тим, що мовляв Володислав мав в Галичинї маєтности, тому непокоїв ся її справою. Але сього всього ще не вистане, аби пояснити нам, чому Володислав знову титулує себе володарем Руси (dominus Russiae) й признаєть ся таким тут дїйсно.
Найбільше просте й правдоподібне об'ясненнє буде те, що королева угорська, боячи ся за Галичину, по відокремленню Польщі, а не можучи сама зайняти ся її обороною супроти внутрішнього заколоту на Угорщинї, звернула ся до Володислава, яко бувшого володаря Галичини, аби він своїми впливами постарав ся заховати її при Угорщинї. Судячи по титулу Володислава в його грамотах, мусїло се стати ся в такій формі, що Володислав мовляв дістав Галичину на такім самім праві, на якім володїв нею перед 1379 р. 5). Що він „володїв” тодї Галичиною знову на підставі доживотного надання, каже Володислав виразно в своїй грамотї з 1387 р. 6).
Володислав не вирік ся сеї ролї, але й не мав охоти в неї вкладати ся 7). Він чув себе на дуже труднім становищу: на Угорщинї і в Польщі, що були ареною його полїтичної дїяльности, все рушилось, все хиталось, і він не знав на яку ступити, де знайти собі опертє. Взявши на себе обовязок угорського адвоката в галицькій справі, він не хотїв дуже дразнити й польське правительство, тим більше що над ним самим висїла справа відібрання його польських лєнів. Тим поясняєть ся його дуже дипльоматичне й заразом — анемічне поступованнє в галицькій справі.
Найранїйше до тепер звісне його роспорядженнє в Галичинї має дату 2/IX 1385, отже виходило-б, що Володислав перейняв Галичину ще перед тим. Але ся грамота звісна в пізнїйшій реґестї, й покладати ся на її дату трудно. З лїта 1386 р. маємо уже кілька грамот: три надання самого Володислава — з липня і з серпня, і роспорядженнє ґубернатора Руси Андрія (capitaneus regni Russie) для перемишльських шевцїв, зроблене в імени Володислава 8), так що для сього часу Володиславове „панованнє на Руси” не підлягає вже сумнїву. З них одна Володиславова грамота, 25/VIII, має дату „у Львові”, але дата непевна; мусить бути помилка або в часї, або в місцї.
Коли до Володислава дійшла чутка, що польське військо вибераєть ся походом на Русь, він видав 6 лютого 1387 р., в маєтности Ченстохові, дуже характеристичний лист до „всїх наших людей і міст на Руси” (писаний по нїмецьки — з огляду на міщан) 9), Володислав повідомляв їх, що як би королева польська пішла походом на Русь, а в тій війнї галицькі люди або міста мали понести які шкоди, то він обіцяє їм ті шкоди нагородити з тих маєтностей, які йому зістали ся на Руси. Він обіцяє Галичанам за себе й за обох угорських королев, що їм не будуть більше іменувати ґубернатором Угрина без їх відомости й волї. На випадок як би королева польська їх мала намовляти до підданства, то нехай Галичане удадуть ся до рішення одного з тих володарів: або до чеського короля, або маркґрафа мишинського (Meysen), або до палятина райнського, або до одного з герцоґів саксонських; видатки на подоріж до одного з тих князїв Володислав бере на себе. Як такий посередник рішить що до прав польської чи угорської королеви на Русь, так Галичане мають вчинити, а Володислав з свого боку ручить за себе й за угорських королїв, що вони також тому рішенню піддадуть ся. Заразом обіцяє, що він без відомости галицької людности не увійде в нїякі переговори з Ядвіґою, й того-ж жадає від Галичан.
Лист сей, кажу, дуже характеристичний для становища Володислава, що очевидно не мав найменьшої охоти мішати ся до боротьби Польщі й Угорщини за Галичину — пхати свої пальці між двері, по простому кажучи, але заразом, виходячи з свого становища, яко угорського васаля на Руси, мусїв щось робити, бодай про око, ut aliquid fecisse videatur. Його дуже неясно стилїзована грамота має виразний характер такого викрута (цїкаво, що й титул „руського князя” він уже між своїми титулами упустив!). Нїякого впливу в Галичинї не могла вона зробити — бо й була обрахована на те, аби нїякого впливу не зробити, а з Володислава всяку відповідальність скинути.
На закінченнє своєї ролї в галицькій історії Володислав два місяцї пізнїйше, вже по роспочатій окупації Галичини, 17 цьвітня 1387 р., видав ще одну грамоту в тім же дусї: в нїй він всї землї й замки, які має в Угорщинї, „а також і Руську землю, котрою мав володїти до свого живота”, передавав королю чеському Вячеславу (Венцелю), яко опікуну угорських королїв, з тим щоб той вернув їм їх, як вони того собі зажадають 10).
Супроти такої повної безрадности угорського правительства в Галичинї, польський двір міг рахувати на легкий успіх. Судячи по тім, що знаємо про саму кампанїю, військо з Ядвіґою було вислано невелике — та в тодїшнїм розстрою Польщі не легко було й зібрати велике. Очевидно, рахували головно на моральний вплив походу, не на оружну його силу. Тим поясняти треба й дуже повільне tempo сього похода — старали ся полагодити справу спокійно, не доводячи до конфлїктів. Надїї справдили ся: Галичина прийняла зовсїм пасивно зміну свого титулу з провінції угорської на польську, а угорські воєводи, уважаючи справу програною, піддавали ся без бою.
Одиноким джерелом про сей похід служать властиво грамоти, бо оповіданнє Длуґоша (подане під 1390 р.!) самим своїм дуже загальним змістом показує виразно, як мало знав його автор про сей похід 11). Воно не може йти в рахунок, і лишаєть ся витягти, що можна, з грамот.
Похід роспочато в 1-ій пол. лютого. 18 лютого бачимо Ядвіґу в Ярославі, де вона, титулуючи ся вже heres Russie, видає грамоту шляхтї, міщанам і духовенству Перемишльської землї. В нїй потверджує їх привилеї й обіцює, не знати — чи на прошеннє якихось Перемишлян (хиба Поляків або Нїмцїв-міщан?), чи може, ще скорше, з власної інїціативи, — що нїколи не відлучить Перемишльської землї від польської корони, анї не настановить їм ґубернатором якого небудь князя.
Покінчивши з Перемишльською землею, Ядвіґа вступає в Львівську. 1 марта бачимо її в Городку і звідти вона веде переговори з львівськими панами й міщанством: маємо з того дня два охоронні листи, від Ядвіґи й польських панів, для відпоручників львівських панів і міщанства, аби прибули до неї для переговорів. Кілька день минуло в сих переговорах, і Львів піддав ся, а Ядвіґа видала 8 марта, вже у Львові грамоту на потвердженнє прав і вільностей міста 12).
Покінчивши з північною Галичиною польське військо рушило в Галицьку землю, але тут чекало його розчарованнє. Галицький воєвода Бенедикт не був так податливий, як иньші, і завчасу приготувавши ся до облоги 13), не схотїв піддати ся Ядвізї. Не знати, чи пробувало польське військо здобути Галич силою, чи уважало се за твердий горіх для себе, досить що прийшло ся звернути ся по поміч до Литви, хоч її участь, здаєть ся, з гори старали ся оминути.
Для меня Владислав Опольский,наряду с мазовецкими князьями Янушем и Земовитом,самые известные из Пястов в последней трети XIV в.Другие как-то расстворились среди магнатов и шляхты.Впечатление это сложилось, правда, не в результате изучения источников,а от чтения художественно-исторических произведений,таких как "Кольцо Великого магистра"Бадигина и "Крестоносцы" Сенкевича.Может это впечатление не совсем точное,но по духу верное.Что касается Опольского,если не ошибаюсь,он был одним из кандидатов на королевский престол после угасания куявских Пястов.Были ли у него какие- то шансы?
После смерти Лайоша Великого он конечно надеялся на престол и даже выставил свою кандидатуру. Но его кандидатура не была поддержана шляхтой даже несмотря на то что по совету Владислава Опольского король Лайош издал Кошицкий привилей, который был первым привелеем в череде привелеев польской знати. Это было вызвано тем , что когда был жив Лайош Владислав активно лобировал интересы венгерской части Венгеро-Польского королевства. Галичина при правлении Владислава Опольского фактически была частью Венгрии, а не Польши. Владислав Опольский поддерживал активные отношения с подольскими Кориатовичами, которые присягнули Лайошу и Венгрии. При Лайоше Великом Владислав Опольский получил во владение часть Куявии на границе с Тевтонским Орденом. После смерти своего брата Болко он расширил влияние в Силезии. В 1378 г. Владислав Опольский покинул Галичину из-за перевода его в Куявию. Лаош его перевел чтобы укрепить свои позиции в Польше, поскольку поляки уже второй раз погромили и вырезали венгров в Кракове. На выборах короля после смерти Лайоша в 1382 г. после того как он снял свою кандидатуру Земовита Плоцкого. Но победил Ягайло. Польская шляхта выбрала литовца, надеясь крутить им как захочеться. И действительно Ягайло действовал в интересах Польши. Он считал Владислава Опольского конкурентом и отнял у него часть земель. В 1388 г. Владислав Опольский восстал и даже захватил резиденцию короля в Кракове - Вавель. Но в борьбе с королем он проиграл. Его в плен взял Сендизвой Палука.
В 1391 г. Владислав Опольский передал тевтонцам замок в Злоторые, а в 1392 г. добжынские земли, куда тевтонцы сразу ввели войска. Владислав Опольский рассчитывал на помощь Бранденбурга, Тевтонского Ордена и Венгрии. Но тевтонцы так и не пришли ему на помощь. Противостояние Владислава Опольского с Владиславом-Ягайло продолжалось до 1396 г., когда польские двинулись в Силезию. Поляки дойшли до Ополе и родственники Владислава были вынуждены капитулировать. Владислав Опольский умер в 1401 г. в Ополе. Его похоронили в монастыре францисканцев в этом городе. Интересно, что он был женат два раза. Первой его женой была венгерка. Но от брака с ней не родились дети, а сама Эржбет умерла в 1364 г. после 11 лет брака. Второй брак был более удачным. Он женился на Евфимии (дочери Земовита Мазовецкого), которая родила ему пять дочерей, но увы ни одного сынв.
С Владиславом Опольским связана также история с иконой Матери Божьей из Ченстоховы. Она еще известна как Черная Мадонна. Икона была создана в Византии, а в конце XIII века она попала в Белз через Льва Даниловича. Она прославилась многими чудесами. Из-за конфликта с плоцким епископом Добиславом Сувкой на него была наложена епитимия. Он был вынужден соорудить за свои деньги монастырь на Ясной Горе около Ченстоховы. Монастырю была передана икона Божьей Матери из Галичины. Вот такая история иконы Матки Бозкей з Ченсхтовы. Монастырь в Ченстохове подвергся атаке гуситов, но икона уцелела. Во время шведского потопа в Речи Посполитой Ченстховоский монастырь выстоял при осаде шведами, несмотря на численое превосходство шведов. В 1656 г. в Львове провозгласил икону Матери Божьей из Ченстоховы покровительницей Польши. Во время наполеоновских войн икона попала к русским. Она хранилась в Казанском соборе Санкт-Петербурга, в 1932 г. перешел в собственность Государственного музея истории религии в бытность директора там В.Г. Богораза-Тана.
Вы невольно ответили на вопрос,который я собирался задать.А был ли Опольский подданным польских королей?Ведь еще Локетек разменялся с Люксембургами Силезией за Малую Польшу и королевскую корону.Теперь понимаю,что был,как держатель куявских земель.Если оценивать его как политика,то видно,что тактическая деятельность у него явно превалировала над стратегией.Как же можно было все поставить на Анжевенов,когда у последних была такая беда с наследниками.У Лайоша рождались одни девочки,которые к тому же,в момент смерти родителя,оказались еще в нежном возрасте.
Владислав Опольский просто был до конца верен своему сюзерену. Владислав-Ягайло в его глазах был выскочкой из соседнего государства. Столкновение было неизбежно. Раз уже самому не удалось стать королем, он поддержал своего родственика - мазовецкого Пяста. Сам Владислав-Ягайло был неприятным человеком о чем свидетельствует борьбе в Литве после смерти Кейстута. Уж очень многие Гедиминовичи его не воспринимали. Опираясь на силы поляков он мог бороться против Витовта и против Владислава Опольского.
Вот тут неплохая статья в Википедии с картами
http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%...%82%D0%B2%D0%B0
С 1335 Силезия не входила в состав Польши. Казимир Великий отрекся от нее на пользу Карлу I (Карла IV ). Формально они входили в состав Чехии, но ее князья проводили собственные сеймы на которых решали свои дела. Фактически Силезия имела широкую автономию в составе Чехии, как Чехия имела широкую автономию в Священной Римской Империи. В Силезии же каждое княжество было само по себе. Получалось, что опольские силезские князья не имели иного выбора как примкнуть к какому-то сильному монарху. Владислав Опольский выбрал Лайоша Великого. Как по мне связь бы с Сишизмундом была бы более предпочтительней, но только столько земель как при Лайоше у него при Сигизмунде Люксембурге не было бы.
О Сигизмунде - http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%...%D0%B8%D0%B8%29
http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%...%82%D0%B2%D0%B0
С 1335 Силезия не входила в состав Польши. Казимир Великий отрекся от нее на пользу Карлу I (Карла IV ). Формально они входили в состав Чехии, но ее князья проводили собственные сеймы на которых решали свои дела. Фактически Силезия имела широкую автономию в составе Чехии, как Чехия имела широкую автономию в Священной Римской Империи. В Силезии же каждое княжество было само по себе. Получалось, что опольские силезские князья не имели иного выбора как примкнуть к какому-то сильному монарху. Владислав Опольский выбрал Лайоша Великого. Как по мне связь бы с Сишизмундом была бы более предпочтительней, но только столько земель как при Лайоше у него при Сигизмунде Люксембурге не было бы.
О Сигизмунде - http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%...%D0%B8%D0%B8%29
Составил родословную Владислава по четырем поколениям его предков.Сразу стали понятными зигзаги в его политической карьере.Претензия на польскую корону у него подкреплялась родством как со стороны отца с великопольской королевской линией (прабабка Евфимия,дочь Владислава Одонича,деда короля Пшемыслава),так и со стороны матери с малопольской королевской линией (бабка Кунигунда Мария,дочь короля Владислава Локетка).От Кунигунды же у него основания на куявские земли.Кстати через бабку самой Кунигунды Польской Иоланту Елену Венгерскую у него были права на палатинат в Венгрии,а через предположительную мать отца Агнешку Гримиславу Белзскую права на наместничество в Галицко-Волынской земле.Мать отца ,пожалуй,единственное неясное звено в данной генеалогии.Только Марек отождествляет ее с белзской княжной Гримиславой.Но если это так,то через ее,неизвестную по имени бабку, дочь Владимира Рюриковича, у него же были права на Смоленск и Киев.
А как насчет потери лидирующих позиций Пястами в польском обществе после смерти Казимира Великого.Причем это впечатление идет не только от чтения художественно-исторических романов,но и от знакомства с источниками.Допустим Великая хроника-это история Пястов с X по XIV вв.,а вот у Длугоша,Меховского, Стрыйковского они уже вовсе не фигуранты.Как вы оцениваете их участие в Великой войне?У меня на памяти лишь один из свидницких князей.
Не в первый раз встречаю негативную оценку Ягайлы.Но если взять Грюнвальд, как лакмусовую бумагу его деятельности,то вроде правитель значительный. Хотя,положа руку на сердце,наверное выдающихся монархов среди Ягеллонов не было. Среди них были Ягелончики,Варненчики,Старые,Августы,но не Великие.
Не в первый раз встречаю негативную оценку Ягайлы.Но если взять Грюнвальд, как лакмусовую бумагу его деятельности,то вроде правитель значительный. Хотя,положа руку на сердце,наверное выдающихся монархов среди Ягеллонов не было. Среди них были Ягелончики,Варненчики,Старые,Августы,но не Великие.
artemii
Эдил
я нек. момент истории средневек. европы не особо помню
было время тройного объядинения венгрии ....литвы и польши?
при какой династии?