Lanselot
Гетьман
Червоні черепиці
Червоні черепиці, оранжеві коти.
А я біжу по східцях, од сонця золотих.
Я трішечки дитина. А трішечки вже й ні.
Горошок синій-синій збігає по стіні.
Горять у сонці оси. Червоні черепиці.
Я трішечки доросла. І помідори в сітці.
По східцях, як по гамі, осяяна, смутна, —
я трішки-трішки мама і трішечки жона.
Горошок синій-синій. Палаючий паркет.
В дзеркальнім магазині — вродливий манекен.
А в самокатів синіх — малинові колеса.
Я трішечки красива і трішки поетеса.
Містечко хворе морем. І маки біля ніг.
І... двадцять, тридцять, сорок, і п’ятдесят — і сніг...
По східцях (чи зберуся?) веду гулять онучку.
Я трішечки бабуся — з онучкою за ручку.
Червоні черепиці. М’яча дзвінкий стрибок.
Горять у сонці спиці і котиться клубок.
Я трішки-трішки сива. Заплакати б мені.
Горошок синій-синій збігає по стіні.
І сімдесят, і далі... І ще, і ще — і все!
Хтось тяжко заридає. Хтось квіти принесе.
По східцях, як по гамі, донизу — о печаль!
І плаче донька-мама і донька-онуча.
Червоні черепиці на пагорбах горять.
Мені ж ласкаво спиться... Кому там докорять?
Це так було красиво — збігать
по сходах
вниз!
Горошок синій-синій, і повні очі сліз...
Містечко. Дощ
Дощ ішов, ріденький і смутний.
Гірко пахли квіти в палісаді.
Ні журби, ні злості, ні війни.
А містечко. Скрипочка. І радість.
Пахли дині. Вітер позіхав.
Плакав п’яний. А ніхто не слухав.
І ганяло курку в лопухах
цуценятко із одвислим вухом.
Дощ ішов, ріденький і смутний.
Я ішла за дощиком весела.
А за мною — хлопчик. А за ним —
фіалковий слоник карусельний.
Ось базар. І площа. І кіно.
А дощик уже за рогом крапа.
Дома в мене скрипка, і вікно,
і руденька мавпа на канапі.
Дощ — у плач, а я — у сміх, а слон —
в сон пішов. В кіно хлоп’я побігло.
Стало тихо. Навіть чуть було,
як ліхтар сполохано задихав.
Я ж у сміх зайшла, як в теплий дім,
де мені судилося сміятись,
і учити скрипку розмовляти,
і крізь сміх на віях молодіть...
Вікно в сад
Осінній вітер... Птиця прокричить
і змовкне. І туман обляже птицю.
А я стою у білому плащі
під чорним деревом,
на котрім птиці сниться
весна. І в листя грузнуть каблуки.
І листя мчить із шерехом трагічним.
«Чому з такою спрагою, з таким
дитинством я дивлюсь тобі в обличчя?» —
пита мене коханий. Крізь дощі
пройшов трамвай, од холоду горбатий.
І я собі наказую: «Мовчи!
Ніхто на світі не повинен знати,
що в цьому домі, повному досад,
я не людина — я вікно у сад!»
По світлій шибі котиться сльоза.
І я страхаюсь радісно і грішно
розкрить тобі зелені вікна в сад
і потопити в білосніжних вишнях.
Нема шляху з дерев моїх назад!
Крізь цю бузкову, захмілілу павіть
щодня благословлять тобі і славить
мене —
ВІКНО, РОЗЧИНЕНЕ У САД.
Червоні черепиці, оранжеві коти.
А я біжу по східцях, од сонця золотих.
Я трішечки дитина. А трішечки вже й ні.
Горошок синій-синій збігає по стіні.
Горять у сонці оси. Червоні черепиці.
Я трішечки доросла. І помідори в сітці.
По східцях, як по гамі, осяяна, смутна, —
я трішки-трішки мама і трішечки жона.
Горошок синій-синій. Палаючий паркет.
В дзеркальнім магазині — вродливий манекен.
А в самокатів синіх — малинові колеса.
Я трішечки красива і трішки поетеса.
Містечко хворе морем. І маки біля ніг.
І... двадцять, тридцять, сорок, і п’ятдесят — і сніг...
По східцях (чи зберуся?) веду гулять онучку.
Я трішечки бабуся — з онучкою за ручку.
Червоні черепиці. М’яча дзвінкий стрибок.
Горять у сонці спиці і котиться клубок.
Я трішки-трішки сива. Заплакати б мені.
Горошок синій-синій збігає по стіні.
І сімдесят, і далі... І ще, і ще — і все!
Хтось тяжко заридає. Хтось квіти принесе.
По східцях, як по гамі, донизу — о печаль!
І плаче донька-мама і донька-онуча.
Червоні черепиці на пагорбах горять.
Мені ж ласкаво спиться... Кому там докорять?
Це так було красиво — збігать
по сходах
вниз!
Горошок синій-синій, і повні очі сліз...
Містечко. Дощ
Дощ ішов, ріденький і смутний.
Гірко пахли квіти в палісаді.
Ні журби, ні злості, ні війни.
А містечко. Скрипочка. І радість.
Пахли дині. Вітер позіхав.
Плакав п’яний. А ніхто не слухав.
І ганяло курку в лопухах
цуценятко із одвислим вухом.
Дощ ішов, ріденький і смутний.
Я ішла за дощиком весела.
А за мною — хлопчик. А за ним —
фіалковий слоник карусельний.
Ось базар. І площа. І кіно.
А дощик уже за рогом крапа.
Дома в мене скрипка, і вікно,
і руденька мавпа на канапі.
Дощ — у плач, а я — у сміх, а слон —
в сон пішов. В кіно хлоп’я побігло.
Стало тихо. Навіть чуть було,
як ліхтар сполохано задихав.
Я ж у сміх зайшла, як в теплий дім,
де мені судилося сміятись,
і учити скрипку розмовляти,
і крізь сміх на віях молодіть...
Вікно в сад
Осінній вітер... Птиця прокричить
і змовкне. І туман обляже птицю.
А я стою у білому плащі
під чорним деревом,
на котрім птиці сниться
весна. І в листя грузнуть каблуки.
І листя мчить із шерехом трагічним.
«Чому з такою спрагою, з таким
дитинством я дивлюсь тобі в обличчя?» —
пита мене коханий. Крізь дощі
пройшов трамвай, од холоду горбатий.
І я собі наказую: «Мовчи!
Ніхто на світі не повинен знати,
що в цьому домі, повному досад,
я не людина — я вікно у сад!»
По світлій шибі котиться сльоза.
І я страхаюсь радісно і грішно
розкрить тобі зелені вікна в сад
і потопити в білосніжних вишнях.
Нема шляху з дерев моїх назад!
Крізь цю бузкову, захмілілу павіть
щодня благословлять тобі і славить
мене —
ВІКНО, РОЗЧИНЕНЕ У САД.
