История Украины в анекдотах. Часть 1 — 14/01/03
Валерий Плысюк
(печатается на языке оригинала)
Історичний Процес найкраще пізнається через ставлення до нього широких народних мас. Популярність того чи іншого лідера чи політичного процесу визначається також кількістю та тональністю анекдотів, придуманих про них. Свого часу, у радянські часи, анекдоти на політичну тематику переслідувалися у карному порядку, проте це не завадило виникненню потужного пласту народного гумору, що стосувався Брежнєва, Горбачова, Леніна, Сталіна, Хрущова. Анекдоти, не зважаючи на заборони чи обмеження, є свідченням інкорпорованості народу в політичний процес і свідченням ставлення народу до своїх лідерів.
Українська незалежність породила новий пласт гумору. Іноді цей гумор є надто різким. Іноді він віддає непристойністю. Але так було в усі часи. Згадаймо, для прикладу, знаменитого листа запорожців до турецького султана або “Співомовки” Степана Руданського. Можна також згадати і “Щоденник” Сергія Єфремова, куди він старанно занотовував політичні анекдоти 20-х років.
Героями новітніх анекдотів стали переважно українські політики – Леонід Кучма, Віктор Медведчук, Віктор Ющенко, В'ячеслав Чорновіл та інші. При цьому можна помітити реальний рейтинг тих чи інших політиків в народі: чим більша повага до політика, тим менш образливими та дошкульними є анекдоти, менш “зубатою” є сатира.
Ми свідомо не використовували анекдоти, придумані в редакціях різних часописів у середині 90-х років, оскільки вони є, на нашу думку, менш вдалими, аніж справжній народний гумор. Іноді сучасні політичні анекдоти є калькою зі старих або анекдотів, запозичених у сусідів – росіян, білорусів, поляків. До речі, у Росії та Польщі виходили друком збірники анекдотів про Єльцина, Путіна, Леха Валенсу. В Україні ще далеко до такої відкритості, і нинішня публікація є, фактично, першою спробою систематизації народної творчості з політичним підтекстом.
На порозі незалежності
У 1990 році голова Верховної Ради України Володимир Івашко зрікся свого поста і переїхав на партійну роботу до Москви. Це викликало негативну реакцію серед населення. До нового спікера українського парламенту, Леоніда Кравчука – за сумісництвом третього секретаря ЦК КПУ – ставлення народу було якщо не ворожим, то обережним. У народі ходила пісенька:
Кравчучок, Кравчучок, пташечка!
Полетиш у Москву, до Івашечка.
Проголошення незалежності України породило свої афоризми і анекдоти. Україна поступово забула анекдоти про Горбачова і поступово перейшла до нових героїв. Найпопулярнішим анекдотом початку 90-х став наступний.
Приходять Джордж Буш, Борис Єльцин та Леонід Кравчук до Бога. Кожен вирішив дізнатися про те, коли ж нарешті в його державі настане повний добробут і народ почуватиметься щасливим. Бог глянув у Книгу Доль і каже до Буша: “Американці досягнуть благоденства і процвітання за десять років”. Буш зажурився: “До того часу мій термін президентства закінчиться...”. “А російський народ досягне процвітання за сто років”, — каже Бог до Єльцина. “Не доживу я”, — зажурився Єльцин. “А коли ж український народ досягне повного процвітання?” – запитав Кравчук. Бог подивився у Книгу Доль, зажурився і сказав: “Не доживу я...”
Президентські вибори 1991 року, програш В'ячеслава Чорновола і перемога Леоніда Кравчука породили віршик:
Наша лінія така:
Обираєм Кравчука.
А за те, що с... гола
Проклинаєм Чорновола
Хоча багатьом вірилося і хотілося, аби вибори виграв саме Чорновіл – представник радянської контреліти. У Львові хтось (здається, Ю.Винничук) навіть склав псевдо-дитячі віршики для шкільної лінійки:
Прийшов до нас у бункер
З вітанням Чорновіл
І ми подарували
Шкільний наш скоростріл.
Як піде в наступ контра
На пана Президента,
То буде си відстрілював,
Як Сальвадор Альєнде.
Борис Олійник з парламентської трибуни наводив інший приклад народної творчості, викликаний кризовими явищами початку 90-х:
Були колись комуністи –
То було що пити й їсти.
А як стали демократи –
То немає чим і с...
Між тим свої анекдоти з'являлися у різних регіонах України. Наприклад, на Львівщині виникла ціла серія політичних анекдотів. Деякі з них публікувалися у місцевій пресі, зокрема у легендарному “Пост-Поступі”. Для прикладу:
Пішов В'ячеслав Секретарюк (у 1990 – 1991 рр. – перший секретар Львівського обкому партії) купатися і почав тонути. Кілька хлопчаків побачили це і прийшли йому на допомогу. Відкачали, от він і каже: “За те, що врятували мені життя, можете просити будь-що. Ваші бажання будуть виконані”. Перший хлопчик попросив велосипед. Другий – мотоцикла. Третій попросив організувати йому похорон за греко-католицьким обрядом за державний кошт. “Чому таке бажання?” – здивувався Секретарюк. “Розумієте, я – син Івана Макара (відомого львівського радикала, депутата Верховної Ради першого скликання). Якщо він дізнається, кого я врятував, то вб'є мене”.
Інший приклад: Зустрічаються Іван Макар та Олег Вітович (на той час — лідер УНА-УНСО, а згодом – один з керівників СДПУ(о)). “Привіт, Олег! Щось давно тебе не бачив””, — “Та ж я у в'язниці сидів”. – “За що?” – “За те, що побив москаля”. – “Тю, за що?” – “Та за Переяславську раду”. – “Вона ж 300 років тому була!” – “А хіба я винен, що лише нещодавно про це дізнався?”
Газета “Пост-Поступ” якось дуже дотепно пожартувала, повідомивши, що журнал “Шпігель” є спільною власністю Василя Шпіцера (на початку 90-х – мер Львова) та Івана Геля (відомий правозахисник, заступник голови Львівської обласної ради). Шпіцер, кажуть, дуже сміявся, а Гель – образився.
До речі, у Львові гострослови книгу Івана Геля “Грані Культури” нарекли “Івангелієм”.
Після того, як Львівську обласну раду очолив В'ячеслав Чорновіл, а депутатські мандати отримали мер Львова Богдан Котик та відомий львівський юрист Зенон Котик, а також колишній дисидент Степан Хмара, у Львові почали жартувати: “Невдовзі Львівська обласна рада прийме новий герб Львівщини. В центрі його буде чорний віл, по боках – два котики, а вгорі – хмара”.
Ситуацію у Верховній Раді України оцінювали у той час як погоду – “то Мороз, то Хмара”.
Після виступу Івана Драча (лідера Народного руху України), який заявив, що росіяни в Україні повинні почувати себе краще, ніж в Росії, а євреї – краще, ніж в Ізраїлі, з'явився жарт про те, що Рух відтепер буде перейменовано на Рухель, а Драч змінить прізвище на Рухман.
Загалом же популярність Руху була настільки високою, що у 1990 – 1991 роках жартували: всі паркани в Україні обписані словами з трьох літер. У одних словах присутні літери Х і У, а в інші закінчуються на Й. Це слова Рух і Цой.
Віктор Цой, який трагічно загинув у 1990-му, був кумиром пізньорадянської молоді, і дійсно – його фанати обписували стіни та переходи його ім'ям та гаслами типу “Витя Цой – мы с тобой”. Іноземні туристи здивовано запитували: “А хто такий Цой? Це ваш депутат?”
Антиросійські настрої на Заході України породили цілий ряд відповідних анекдотів. Для прикладу.
Урок російської літератури в школі на Франківщині.
Вчителька: Ваня, иди к доске, расскажи нам о содержании рассказа Ивана Сергеевича Тургенева “Му-Му”.
Іванко: Був один двірник, звали його Герасим...
Вчителька: Пожалуйста, на русском языке..
Іванко: Зара... Чекайте... І була в нього собачка, яку він назвав Му-Му...
Вчителька: Я же сказала – на русском языке..
Іванко: Та зара... Але ця собачка не сподобалася пані. Та наказала втопити собачку...
Вчителька: Последний раз говорю – на русском языке, а то поставлю двойку!
Іванко: Ну їй бо, які ви нетерплячі... Зара буде. От Герасим вивіз собаку на середину ставка, прив'язав їй до шиї каменя, підняв над водою, а вона й питає його тою псячою мовою: “ЗА ЧТО???”
Або: — Іване, пора тобі женитися.
-На кому?
-Та хоч би на Гапчиній Марії.
-Не подобається мені Марія...
-То на Миколовій Галі.
-І Галя мені не подобаєься.
-То хто ж тобі подобається?
-Володя...
-Тю... Так він же – москаль!
Або: Берег Чорного моря. Відпочивають дві сім'ї – російська і українська. Їх маленькі – п'ятирічні – діти голяком бавляться у піску. Український хлопчик уважно розглядає російську дівчинку: “Казали мені батьки, що українці відрізняються від росіян, але щоб аж настільки!”
Або: Гуцул рубає березу і гірко плаче. Підходить до нього другий:
-Микола, а чо плачеш?
-Йой, Іван, берези шкода!
-То чо рубаєш, лиши!
-Еге, завтра прийде москаль, скаже: ісконно русскоє дєрєво, ісконно русская тєріторія...
Або: Гуцул іде по полонині і веде за руку хлопчика-негра. Другий гуцул: “Іване, а хто то?” – “Онук”. – “Марійчин хлопець?” – “Марійчин!” – “А Марійка де?” – “Вчиться в місті”. – “А чого воно таке чорне?” – “Зате гарантія, що не москаль!”
Тема негрів в Україні стала доволі актуальною саме на початку 90-х років, коли кількість чорношкірих громадян в Україні збільшилася. Засоби масової інформації постійно повідомляли про те, що черговий представник африканського континенту осів на українській землі і займається торгівлею або фермерством. З цього приводу також з'явилися анекдоти.
Їде негр у вишиванці у львівському трамваї і читає газету “За вільну Україну”. Чоловік із села, побачивши це, не витримує:
- Скажіть, а ви вмієте читати по-українськи?
- Звісно...
- І розумієте українську?
- Розумію, адже я – щирий українець.
- А я тоді хто?
- Не знаю... З вигляду – або жид, або москаль.
Іноді остання фраза у цьому анекдоті звучала по-іншому: “Не знаю... По-моєму – рагуль” (рагулями у Львові називають різновид місцевих жлобів).
Або: Негр у трамваї читає “Совєтіше Гемлайн” на івриті... Чоловік дивився, дивився на це, а потім питає: “Синку, тобі ще мало того, що ти – негр?”
Або: Здоровенний чолов'яга з автоматом у руках заскакує у трамвай, дає чергу понад головами і питає: “А скажіть мені, котра година?” – Негр підводиться і щирою українською говорить: “За п'ятнадцять п'ята, прошу пана”. – Дядько ласкаво поклав руку на плече негрові: “Сідай, синку, я бачу, що ти – не москаль”.
Пристрасті, що вирували на той час у Верховній Раді, породили свої анекдоти.
Степан Хмара просить слова. Спікер відмовляється надати йому право виступу: “Степане Ільковичу! Ви ж знову будете говорити образливі речі щодо росіян”. – “Їй Богу, хочу виступити з приводу екології”. – “Добре, виступайте...” – “Шановні депутати! Погляньте, що робиться. Ліси повирубували, річки попересихали. Немає де москалів ні вішати, ні топити”.
До сесійного залу Верховної Ради вривається терорист: “Хто тут Степан Хмара?”. Всі депутати дружно вказують пальцем на Хмару. Терорист: “Степане Ільковичу, пригніться!”
Інший анекдот про терориста у Верховній Раді. Вбігає терорист із автоматом: “Вибачте, дозвольте вас перебити!” – “Будь ласка!” – “Та-та-та-та-та-та!!!!”
Парламентські гострослови на початку 90-х років, враховуючи популярність Хмари, пропонували не перейменовувати місто Іллічівськ, а Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча перейменувати на комбінат імені Ільковича.
Але справжнім героєм доби став спікер парламент Іван Плющ, який говорив на “розкішному” суржику, при цьому замість літери “ф” вживаючи дифтонг “хв”. Його цитати з засідань Верховної Ради цитувалися як афоризми. Скажімо, найпопулярнішими його цитатами були: “Депутат! Депутат! Не помню хвамілії – той, шо у піджаку! Відійдіть від мікрохвона і займіть своє місто”, “Депутат Заєць! Не стрибайте по залу!” та “Включіть мікрохвона у задньому проході”. Окрім того, на зустрічі з представниками Президента в областях Іван Степанович відверто зізнався, що “ситуація в Україні є б...ською”. Цю цитату одразу ж опублікували декілька видань. Плющеві також приписують фразу: “Вони хочуть впихнути невпихуєме”, яку він сказав у ефірі радіо “Свобода”.
У одному з анекдотів ставилося риторичне запитання: “Як називається людина, що знає багато мов?” – “Поліглот”. – “А людина, що не знає жодної мови?” – “Іван Плющ”.
Попри це, Плюща у народі любили. Більшість анекдотів про його мовні огріхи носили лагідний характер: “Іване Степановичу! От ви ж чудово вимовляєте слово “ФІСТ”. Чому ж ви говорите: “Депутат ХВІЛЕНКО”?”
Щодо Леоніда Кравчука, то у народі він мав імідж “хитрого лиса” або “фарбованого лиса” – всі пам'ятали, як нещодавній компартійний ідеолог раптом перетворився на будівника державності. Йому не довіряли. Кинуте Кравчуком гасло “розбудови держави” жартівники переінакшили на “расстройство государства”. Спеціально під Кравчука переробили анекдот 60-х років, що стосувався Анастаса Мікояна. Мовляв, Кравчук виходить з Маріїнського палацу і потрапляє під дощ. Все його оточення змокло. А він – ні. “Леоніде Макаровичу! Як вам це вдалося?” – “А я собі тихенько, між крапельками...”
Початок 90-х – це і період масової міграції єврейського населення на Землю Обетованну. Цей процес також породив чимало анекдотів. У місті з традиційно високим відсотком єврейського населення, Чернівцях, певний час був популярний анекдот: “2000 рік, у тролейбусі чоловік і жінка бачать пасажира явної семітської зовнішності. “Миколо, диви – жид”. – “Та не може бути. Я читав у газеті, що всі жиди виїхали”. – “Та ж подивися – точно жид”. – “Кажу тобі – цього не може бути”. – “А давай, його запитаємо”. – “Вибачте, ви – єврей?” – “Який я євгей? Я – пгидугок!”
Знову-таки під Кравчука було перероблено старий радянський анекдот часів Брежнєва. Вирішив Леонід Макарович перевірити, як його народ живе в Україні. Переодягнувся у простий одяг, вийшов на вулицю і, побачивши маленького хлопчика у пісочниці, запитав: “Хлопчику, а де твій тато?” — “Він на своєму “Мерседесі” поїхав на роботу”. – “А мама?” – “А вона на своєму “Вольво” – у салон краси”. – “А хто є вдома?” – “Бабця” – “То скажи їй, що до вас прийшов той, хто забезпечив вашій сім'ї цей добробут”. Хлопчик (радісно): “Бабцю, бабцю! Дядечко Мойша з Ізраїлю приїхав!”
Міжконфесійні чвари в Україні породили наступний анекдот: Затонув у океані корабель, але один з пасажирів – українець – чудом врятувався. Доплив він до найближчого острова, який виявився безлюдним. За кілька років пропливав поруч корабель. Побачив острів, на якому стояла охайна хатинка, стайня, оброблене поле, а також дві церкви. Пристали до острова, знайшли українця і питають: “А що то за церква? “ – “То – Храм Різдва Пресвятої Богородиці Української греко-католицької церкви, у якій я молюся”. – “А ота, друга?” – “А то – православна, до якої я – ні ногою!”
Доволі жорсткий анекдот було складено стосовно новітньої історії України: “Назвіть трьох найвидатніших українських діячів.” – “Ленін, що проголосив право націй на самовизначення, Сталін, що об'єднав Західну і Східну Україну та Хрущов, що приєднав Крим до України”.
Загалом же епоха Кравчука залишила у спадок поняття “кравчучка” – візок на двох коліщатах, за допомогою якого на початку 90-х років народ перевозив товари і заробляв на життя. А перші розчарування від незалежності навіки запам'яталися завдяки афоризму Ліни Костенко, що вже перетворився на народну мудрість: “Божевільний: Боже! Вільний!”.
Валерий Плысюк
(печатается на языке оригинала)
Вибори 1994 року та перші роки діяльності Леоніда Кучми
Виборча кампанія 1994 року дала, здається, лише один анекдот. Кандидат у Президенти Валерій Бабич (народжений у місті Броди Львівської області) зустрічається з виборцями. Запитання з залу: “Розкажіть вашу біографію!” – “Понимаете, сам я — с Брод...” – “Та ми бачимо, що ви – зброд, ви біографію свою розкажіть”.
Проте після виборів анекдототворчість почала розвиватися особливо бурхливо.
Коли Леонід Кучма, ставши Президентом, оголосив, що на його рідному заводі “Південмаш” будуть випускатися тролейбуси, народ їх так і прозвав – кучмовози (за аналогією до згадуваної вище кравчучки). Аналогічно у Львові встановлені за вказівкою нового мера, Василя Куйбіди, акуратні і зручні смітники нового зразка одразу ж прозвали “куйбідончиками”.
Особливо діставалося у перші роки правління Кучми главі його Адміністрації Дмитрові Табачнику. Табачника в народі не надто любили, вважаючи його вискочкою. Цей імідж посилювався завдяки негативним публікаціям у пресі та виступам народних депутатів. У народі жартували: “Ким працює Леонід Кучма? Президентом в Адміністрації Дмитра Табачника”. У парламенті ж ходили епіграми типу:
Живуть в Україні, як дачники,
Держави зневаживши суть.
Нині там заправляють Табачники,
Де Тютюнники мали би буть.
Відставка Табачника у грудні 1996 року знизила інтерес до його персони. Натомість з'являються нові анекдоти, з новим наповненням.
Після прийняття Конституції 1996 року жартували: “Чим відрізняється Конституція України від Конституції США?” – “Конституція України гарантує свободу мітингів, слова, зібрань, демонстрацій, а Конституція США – свободу після мітингів, після слова, після зібрань, після демонстрацій”.
Вбивство народного Євгена Щербаня у жовтні 1996 року – і чергові (сумні) анекдоти.
Похорон Євгена Щербаня. До труни підходить Олександр Волков, схиляється, цілує покійного у лоба і кладе до труни сто доларів. Підходить Григорій Суркіс. Схиляється, цілує, кладе сто доларів. Підходить Вадим Рабинович. Схиляється, цілує, виписує чек на триста доларів, кладе у труну і забирає двісті здачі.
Під час похорону Євгена Щербаня виступає Леонід Кучма. “Товариші! Сьогодні вбили нашого побратима, Євгена Щербаня...” – Голос з натовпу: “Кого, кажете вбили?” – Кучма до Павла Лазаренка: “Павле Івановичу, поясніть товаришу”. – Лазаренко: “Кого треба, того і вбили”.
Прихід до Києва дніпропетровської команди знову обернувся черговою порцією анекдотів.
“Вітчизняна історія ділиться на допетровську, післяпетровську і дніпропетровську”.
“Птахи гнізда дніпропетрова”
Під час прийому на роботу:
- Кілька слів про вашу біографію.
- Народився я у Дніпропетровську.
- Ну, знаєте, тільки не треба нас залякувати.
Кандидат на державну посаду проходить комісію.
- Ви народилися у Дніпропетровську?
- Ні, у Києві.
- А може, ваша дружина із Дніпропетровська?
- Ні, з Житомира.
-А у Києві ви де мешкаєте?
- На вулиці Дніпропетровській.
- Чого ж ви одразу не сказали? Вас зараховано.
Анекдоти, породжені багатопартійністю:
- Скажіть, будь ласка, це – з'їзд Зелених?
- Ні, це мітинг голубих.
- Ой, вибачте, я – дальтонік...
Активіст Аграрної партії України приїздить у селянське господарство на західній Україні. Питає у голови сільради: “Скільки у вас мешканців села?” – “Триста чоловік”. – “А скільки голів великої рогатої худоби?” – “Сто”. – “Так і запишемо: чотириста членів Аграрної партії”.
До Кучми під час його візиту у США підходить представник місцевого благодійного фонду і пропонує прийняти як гуманітарну допомогу Україні партію презервативів. “Навіщо?” — здивувався Кучма. – “На минулому тижні Мінюст вже зареєстрував в Україні таку партію”.
Олександр Мороз запропонував наступний анекдот: “Що спільного у морських свинок і соціал-демократів (об'єднаних)? Морські свинки не мають нічого спільного ні з морем, ні зі свинями, а соціал-демократи – ні з соціалізмом, ні з демократією”.
Одна знайома журналістка після нищівної поразки київського “Динамо” запропонувала перейменувати пов'язану з футбольним клубом партію на “СДПУ (5:0)”
Бувальщина. Один із викладачів Львівського університету розповідав. На іспит приходить дівчина – наскільки гарна, настільки тупа. Викладач вирішує “витягнути” її бодай на четвірку – просто, за гарні очі. “Скажіть, будь ласка, яких українських політиків ви знаєте?” – “Кучма...” – невпевнено промовляє дівчина. – “А ще? “ – “Чорновіл...” – шепоче студентка. – “Добре, а яку партію очолює Чорновіл?” – Студентка змовкає, даючи зрозуміти, що на цьому її пізнання в українському політичному житті вичерпані. Викладач підказує: “В назві цієї партії є літери Х і У, а всього літер – три...” – Обличчя студентки прояснюється і вона готова відповісти – зрозуміло, що. Викладач теж розуміє, і робить превентивну підказку: “А ще в цьому слові є літера Р”. Студентка – здивовано – “ХУР???”
Верховна Рада другого скликання – не в останню чергу через президентську пропаганду – залишила не надто добру пам'ять у населення України. Інформаційно Президент виграв протистояння з парламентом. Саме тому з'являються доволі злі анекдоти про депутатів (записано у 1997 році):
Приходить чоловік до коханки. Тільки роздяглися та лягли у ліжко, як бачать – по стіні повзе павук. Чоловік спершу хотів його вбити, а потім подумав і каже сам собі – “хай живе божа твар...” За якийсь час – дзвінок. Повертається законний чоловік. Жінка свого коханця – на балкон. Той стоїть голий, мороз, дев'ятий поверх. “Все”, – думає, — “замерзну, вранці тільки труп мій знайдуть”. Раптом бачить – повзе павук: “Чоловіче, ти мене пожалів – тепер і я тобі віддячу. Сплету павутину і ти спустишся по ній на землю”. – “Як я спущуся? Я – важкий, павутина – тоненька, обірветься...” – “Слухай, ти ж віриш у чудеса? Ось, наприклад, я людським голосом говорю – невже це не чудо? Ти лише смикни себе три рази за статевий орган – і станеш маленьким, як я. Потім знову смикнеш тричі – станеш знову нормальним”. Чоловік смикнув себе тричі – і став маленьким-маленьким. Спустився на землю. Все – думає – врятований. Треба ставати знову великим. Смикнув він себе тричі за отего-саме місце – нічого. Знову смикнув – не допомагає. Стоїть у відчаї, смикає себе... Раптом хтось його тихенько торкає за плече: “Іване Івановичу! Мало того, що заснули під час сесії Верховної Ради, то ще й онанізмом займаєтеся!!!”
Парламентські вибори 1998 року залишилися у пам'яті завдяки анекдоту про кандидата-мажоритарника та керівника його штабу. Отже, їздять вони по глухих селах, агітують, сплять у шкільних спортзалах та у сільрадах, харчуються підножним кормом. За місяць керівник штабу каже до кандидата: “Петре Петровичу, у мене є достовірна інформація про те, що наші дружини за час нашої відсутності стали лесбійками”. Кандидат зажурився: “Боже мій! І що бракувало моїй дружині? Я ж її так любив, я ж лише заради неї погодився йти на ці вибори!” – “Не знаю, Петре Петровичу! Особисто мені ви все більше і більше подобаєтеся”.
Під час президентських виборів 1999 року симпатії виборців були явно не на боці Леоніда Кучми. При цьому переважна більшість виборців була переконана у можливій фальсифікації результатів виборчої кампанії. Це виразилося у наступних анекдотах:
Валерій Пустовойтенко приходить до Кучми наступного дня після виборів. “Леоніде Даниловичу! У мене дві новини – добра і погана”. – “Давай, починай з поганої” – “За Петра Симоненка проголосували 80% виборців”. – “ І яка ж при цьому може бути добра новина?” – “За вас проголосували 90%”.
У Леоніда Кучми запитують: “Хто буде новим Президентом України?” – “Звісно, я” – “А якщо за вас не проголосують?” – “Тоді в України буде старий Президент”.
Голова обласної державної адміністрації збирає керівників районних адміністрацій.
- Якщо вибори пройдуть успішно і президентом стане Леонід Кучма, я всім вам подарую по меблевій стінці.
- А якщо Кучма програє?
- Тоді у нас буде одна стінка на всіх.
Покликав Бог до себе Клінтона, Єльцина та Кучму і повідомив їм, що за два тижні станеться кінець світу.
Приїздить Клінтон у США і виступає перед народом:
- Вельмишановне панство! У мене є дві новини – добра і погана. Добра – Бог усе-таки є. Погана – за два тижні буде кінець світу.
Виступ Єльцина:
-У мене дві новини, обидві погані. По-перше, Бог насправді є, по-друге, за два тижні буде кінець світу.
Виступ Кучми перед українським народом:
- У мене є дві новини, і обидві – чудові. По-перше, сам Господь Бог визнав мене Президентом. По-друге, Він казав мені, що я правитиму довічно!
Більш ніж жорсткий анекдот, який свідчить про справжню популярність Кучми:
Директор фабрики гумових виробів вирішив проагітувати за Кучму в оригінальний спосіб. На упаковках з презервативами було надруковане гасло: “Наш вибір – Леонід Кучма”. Однак сталася прикра помилка: замість слова “вибір” вийшло “виріб”.Другий термін Кучми
Прихід Кучми на другий президентський термін позначився тимчасовим спадом анекдототворчості. Олігархічний лад, що настав в Україні, сприяв поширенню російських анекдотів про “нових росіян”, які у вустах і трактуванні українських громадян перетворювалися на олігархів.
Проте саме у цей час зафіксовано перший анекдот про Віктора Ющенка, який у грудні 1999 року став прем'єр-міністром України. Мовляв, приходять представники трудящих до Ющенка і кажуть: “Вікторе Андрійовичу! От ви реформи впроваджуєте, економікою керуєте, а життя простого люду не знаєте. Проїхались би у трамваї, відвідали б базар – побачили, як воно живеться низам”. Ющенко перейнявся бідами народу, наступного ж дня відпустив охорону та водія, сів у трамвай і скомандував водієві: “Швидко! На базар!”
У цей же час зафіксовано анекдот про Кучму, який також вирішив бути поближче до народу. Кучма захотів сам проїхатися за кермом свого автомобіля. Виїхав за ворота, і “поцілував” перший-ліпший “Мерседес”. Звідти вискочив “крутий” – і прямо до президентського авто, мовляв, “мужик, ти влетів!” Підійшов, подивився – і одразу ж повернувся – блідий, як смерть. “Братки” запитують у нього: “Ну, що?” – “Мужики, не знаю, хто їде у авто, але за водія у нього – сам Кучма!”
Або: Вирішив Кучма проїхатись у метро. Не вийшло – його лімузин у турнікети не проліз.
У народі ходили віршики, які, звісно, мали своїх авторів, але поступово перетворювалися на народну творчість.
Епіграма на Віктора Медведчука, яка належить перу Юрія Луканова:
Медведчук назвавсь соцдемократом.
Крокодил назвавсь телятком милим.
Доведеться обирати раптом –
Краще мати справу з крокодилом.
Ще кілька анекдотів про Кучму.
Помер Леонід Кучма і потрапив на той світ. У пеклі йому визначають покарання: варитися у казані зі смолою. Кучма обурений: “Як так? Он Лазаренко – хіба у нього менше від мене гріхів? А йому як класно – дали йому Сінді Кроуфорд для сексуальних забав!!!”. Вельзевул подивився та й каже: “Розумієте, Леоніде Даниловичу, Лазаренко – це спеціальне покарання для Сінді Кроуфорд”.
Приїхав Леонід Якубович зі своїм шоу “Поле чудес” в Україну. Запросив на гру Кучму, Тигипка та Ющенка. Оголошує завдання:
- Вы должны угадать слово из шести букв, характеризующее экономику Украины.
Першим крутить барабан Кучма:
- Літера З!
- Есть такая буква (відкриває літеру посередині слова).
Кучма крутить барабан далі.
- Літера П!
- Нет такой буквы!
Крутить барабан Тигипко.
- Літера Ц!
- Нет такой буквы!
Хід переходить до Ющенка.
- Я можу назвати все слово
- Пожалуйста!
- Кризис
- Правильно! Вы выигрываете приз!
Тигипко до Кучми: Леоніде Даниловичу, і я також, як і ви, був переконаний, що п...ц, але якщо Ющенко з Якубовичем кажуть, що це тільки “кризис”, то ще не все втрачено!
Клінтон, Єльцин та Кучма приходять до Бога. Кожен хоче дізнатися про своє щастя. Бог питає у Клінтона:
- Що ти зробив доброго?
- Я постійно працював на те, аби покращити добробут американців, підвищити соціальні гарантії і знизити податки.
- За це ти увійдеш у історію і в цьому твоє щастя.
Питає у Єльцина:
- А ти що зробив доброго??
- Я дбав про зміцнення своєї держави і про укріплення її територій, дбав про національну гордість кожного рядового росіянина за свою вітчизну.
- У цьому твоє щастя.
Питає Кучма у Бога:
- Господи, а в чому моє щастя?
- Твоє? У тому, що в мене руки до хреста прибиті.
Делегація вчителів приходить до Кучми і в нерішучості стоїть на порозі його кабінету.
- Ви щось хотіли? Заходьте...
- Ееее... Леоніде Даниловичу! Грошей нам не платять..
- Нічого-нічого, ви без грошей заходьте.
Кучма зранку оглянув свої кишені:
- Паспорт є, посвідчення Президента є, чекова книжка є... На сьогодні роботу з документами закінчено...
В Україні випущено поштову марку з зображенням Кучми. Тепер народ може взяти свого Президента і разом з конвертом відправити куди подалі.
Більш ніж красномовно свідчить про ставлення до податкової адміністрації часів Кучми наступний анекдот.
У синагогу приїхав податковий інспектор зі столиці з метою перевірити фінансову діяльність храму. Перевірив усі документи – немає до чого придертися. От він почав копати глибше:
- Ребе, а ви ж свічки у синагозі палите?
- Палимо.
- А де ж спалені свічки?
- А ми їх акуратно збираємо і відправляємо у Київ.
- А там що?
- А звідти нам нові свічки присилають.
- Добре. А мацу їсте?
- Їмо.
- А крихти куди діваєте?
- Акуратно їх збираємо і відправляємо у Київ.
- А там що?
- А звідти нам присилають свіжу мацу.
Інспектор у відчаї:
- А от ви робите обрізання...
- Робимо...
- Ага! А куди обрізану крайню плоть діваєте? Теж відправляєте у Київ?
- Саме так!
- Навіщо??? Що ж вам можуть взамін прислати з Києва?
- Різне... Ось — вас, наприклад, прислали.
Але відносно тиха і беззлобна пора закінчувалася. Наставали часи грізних політичних потрясінь.
Позиція і опозиція
Зникнення Георгія Гонгадзе і касетний скандал, який показав гнилість режиму, породжують нову серію анекдотів.
3000-й рік. Площа Пінчука (колишній майдан Незалежності у Києві), мавзолей Кучми. Опівночі виходять душі Кучми та його соратників погрітися біля вогнища. Підходить душа майора Мельниченка: “Хлопці, пустіть погрітися!” – “А ти хто такий?” – “Як, не впізнали? Завдяки мені світ дізнався правду про Україну”. – Кучма: “Вадік! Долганов!!! Приєднуйся!”
Їхав Кучма на зустріч в регіон. Коли президентський кортеж їхав через якесь село – під колеса президентської машини, загавкавши, потрапляє собака. Водій тисне на гальма – але пізно. Президент обурений: “Ах так твою перетак! Мало того, що мене народ не любить, так ти ще усугубляєш! Але нічого не вдієш – ось тобі сто баксів, маєш знайти господарів собаки і компенсувати їм їх втрату”. Пішов водій, взявши труп собаки на плечі. Немає його годину, дві, три. Всі стоять і чекають. Вже передзвонили і скасували намічену зустріч – немає водія. Під вечір з'являється він – п'яний у дошку. “Ти де був, мерзотнику!” — кричить Кучма. – “Ну, я зробив усе так, як ви сказали. Взяв собаку на плечі і заходжу в кожну хату. Кажу: Добрий день, я водій Кучми, і я вбив цього пса. Ось тут мені і почали наливати, пригощати...”
Останній анекдот – доволі різкий, і вперше його довелося чути у білоруському варіанті, де замість Кучми діяв Олександр Лукашенко. Але народний супротив диктатурі все частіше призводить до взаємопроникнення сюжетів.
Катастрофа російського літака ТУ-134 з ізраїльськими пасажирами на борту, збитого українською військовою ракетою, у жовтні 2001 року, породила теж чималу кількість анекдотів.
Українські протиповітряні сили збили російського літака з євреями на борту. Російська сторона у відповідь вирішила збити українського літака з євреями на борту.
Як встановила українська урядова комісія, російський літак Ту-134 напав на мирну українську ракету, що пролітала поруч.
Україна вирішила компенсувати заподіяні збитки: компанії “Сибір” вона поверне новенький літак Ту-134, Ізраїлю подарує 66 євреїв, а в Кремль пошле ракету С-200.
Усама бен Ладен вирішив виділити братньому українському уряду 500 млн. доларів США на розвиток протиповітряних сил.
Кучма видав наказ по Збройних Силах:
- Ракети не запускати.
- Бомби не кидати.
- Сірники, ножі і виделки у солдатів відібрати.
- Міністра оборони відшмагати ременем і поставити у куток.
Кучма сидить із своїм онуком.
- Діду, а євреї існують?
- Ні, онучку, це все вигадки.
Після того, як родичі загиблих пасажирів літака Ту-134 подали позови до України, Кучма сказав: “Я вже й сам не радий, що все так вийшло”.
Але найбільше у ці дні цитували слова самого Кучми, сказані за два роки до трагедії: “Розумієте, я – не політик, я – ракетник”.
Друга хвиля революції (осінь 2002 року) – і черговий спалах анекдототворчості.
Сидить Кучма увечері, готується до сну, ноги парить у великій мисці. Заходить Медведчук:
- Леоніде Даниловичу, не розслабляйтеся, треба поїхати у аеропорт, зустріти канцлера ФРН Шрьодера.
- Вітю, поїдь сам, зустрінь. Подумаєш, канцлер...
- Леоніде Даниловичу, справа в тому, що ми їм багато винні. А якщо гарно зустрінемо – то, може, і не згадають про борг...
Робити нічого, Кучма одягає краватку і піджака, виходить, сідає у авто і їде у Борсипіль. Приземляється літак, з якого виходить Шрьодер. І раптом Медведчук з жахом помічає, що у Кучми штанини закочені, а з-під них виглядають голі ноги.
Медведчук (шепоче): Леоніде Даниловичу! Опустіть штани!
Кучма (здивовано розщібаючи ремінь та ширінку і повертаючись до Шрьодера задом): Невже ми цим німцям так багато винні?
Висока українська посадова особа повертається з візиту в Російську Федерацію і повідомляє:
- Ми з Президентом Путіним домовилися про повну реструктуризацію нашого боргу за газ.
- Як вам це вдалося зробити?
- Дуже просто. Під час зустрічі ми тихенько вийшли в сусідній кабінет, лишилися тет-а-тет, я поставив Путіна на стільчик і зробив йому міньєт...
- Геніально! А навіщо на стільчика його було ставити?
- Ха! Буду я перед кожним москалем на коліна ставати!!!
Поняття “Темники”, яке увійшло в український лексикон восени 2002 року, також породило свої анекдоти.
Сидить Віктор Медведчук і пише чергового “темника”: “14 листопада... Акції Блоку Юлії Тимошенко... Прохання – ігнорувати... 15 листопада... Прес-конференція Олександра Мороза... Прохання – ігнорувати”. Розверзлося небо, з'явився Бог: “Вікторе! Побійся Страшного Суду! Як ти не боїшся гріха!” Медведчук скептично поглянув: “1 грудня... Страшний Суд... Прохання – ігнорувати”.
Просування донецької команди на київські висоти породило парафраз на тему гасел часів Другої світової війни: “За Родину! За Сталино!” (Сталіно – так до 1961 року називався Донецьк).
Водночас з'явилися анекдоти про опозицію.
Блок “Наша Україна” оголосив конкурс на кращу Моніку Левінскі для Ющенка – аби довести, що опозиція бодай щось може.
11 вересня 2002 року Ющенко на дельтаплані врізався в купол Верховної Ради. Коли його витягнули з-під купи битого скла, він заявив, що таким чином вирішив повторити крок арабських терористів річної давності. Всі поставилися з розумінням: яка опозиція, такий і терористичний акт.
Опозиція приходить до Президента і заявляє:
- Леоніде Даниловичу! Ми вирішили оголосити вам імпічмент. Хочемо бути цивілізованою країною!
Кучма встає, розщібаючи ширінку:
- Я не проти, але, сподіваюся, ви знаєте, з чого у цивілізованих країнах починається імпічмент?
Перефразований анекдот із серії про Штірліца. Опозиція вчетверте штурмом здобувала президентську Адміністрацію, підходила до дверей на четвертому поверсі і рішуче стукала у них. З-за дверей лунав голос Кучми: “Хто там?” – “Це ми, демократична опозиція!” – “А що вам треба?” – “Прийшли вручити Леонідові Кучмі вимогу дострокової відставки” – “А його зараз немає!” Опозиція розверталася і йшла геть. Ось так злочинний режим обманював український народ і демократичну опозицію!
Очевидно, це – лише незначний пласт народної творчості останнього десятиріччя. Свого часу український фольклор 1991 – 2002 років ще знайде свого дослідника. А наразі можемо розглядати зібрані анекдоти як зразок ставлення народу до своїх керівників. Анекдоти краще за будь-яку статистику чи документи можуть продемонструвати реальні настрої населення і можуть бути таким же документом доби, як і політичні меморандуми чи партійні заяви.
І пам'ятайте слова Карла Фрідріха Ієроніма фон Мюнхгаузена: “Найстрашніші злочини на землі були зроблені з серйозними виразами облич. Тому усміхайтеся панове, усміхайтеся!”
Адже світ вижив тому, що сміявся. Україна виживе теж тільки тоді, коли навчиться голосно, відверто і щиро сміятися. В тому числі над своїми політиками.
)))
