Неизвестно на какую сумму у них было багаств. Но князь Константин Острожский мог на свои деньги не разоряясь собрать прекрасно вооруженное и снабженное войско в несколько тысяч человек. Аналогично и Ярэма Вишневецкий который угрожал разогнать сейм и который во время событий 1648 г. прошел черех охваченную восстанием территорию 6 тыс. человек собственного войска. Владения Острожских, Радзвилов, Сапег и Вишневецких были достаточно большие.
Галицко-Волынская Русь
- Автор темы Kryvonis
- Дата начала
artemii
Эдил
главный замок радзвилов считался самый.......
не помню точно
может вы подскажите??
Главная резиденция Радзивилов была в Несвиже.
Несвижский замок - http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm....JPG?uselang=ru
Автор фото - Rave
Развалины и остатки Любчанского замка - http://ua.vlasenko.net/by.lyubcha/pano01.jpg
Автор фото - Petro Vlasenko
Мирский замок - http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm....JPG?uselang=ru
Олицкий замок - http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm....JPG?uselang=ru
Автор фото - Szeder László
Биржайский замок - http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm....jpg?uselang=ru
Автор фото - Wojsyl
Несвижский замок - http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm....JPG?uselang=ru
Автор фото - Rave
Развалины и остатки Любчанского замка - http://ua.vlasenko.net/by.lyubcha/pano01.jpg
Автор фото - Petro Vlasenko
Мирский замок - http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm....JPG?uselang=ru
Олицкий замок - http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm....JPG?uselang=ru
Автор фото - Szeder László
Биржайский замок - http://upload.wikimedia.org/wikipedia/comm....jpg?uselang=ru
Автор фото - Wojsyl
Однороженко О. Родова геральдика Руського королівства та Руських земель Корони Польської XIV–XVI ст. – Харків, 2009. – 312 с. http://uht.org.ua/en/articles/article;10431/
Олег Однороженко „CLIPEARIUM TEUTONICORUM” І „ZÜRICHER WAPPENROLLE”
ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ РУСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ ГЕРАЛЬДИКИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІІІ – ПОЧАТКУ ХІV СТ.
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Sid/2010_16/4.pdf
Олег Однороженко „CLIPEARIUM TEUTONICORUM” І „ZÜRICHER WAPPENROLLE”
ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ РУСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ ГЕРАЛЬДИКИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІІІ – ПОЧАТКУ ХІV СТ.
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Sid/2010_16/4.pdf
Гаврецька Марина Йосипівна - МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ АКТИ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Unz/2011_3/13.pdf
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Unz/2011_3/13.pdf
1448 р., квітня 6.— ПІДТВЕРДЖЕННЯ ПОЛЬСЬКОГО КОРОЛЯ КАЗІМІРА IV ГРАМОТИ ГАЛИЦЬКОГО КНЯЗЯ ЛЬВА ДАНИЛОВИЧА, ВИДАНОЇ НА ВОЛОДІННЯ ДВОРИЩАМИ, ЗЕМЕЛЬНИМИ ДІЛЯНКАМИ ТА ЛЮДЬМИ З ЇХ ПОВИННОСТЯМИ МИКОЛАЇВСЬКІЙ ЦЕРКВІ У ЛЬВОВІ
http://lviv.ridne.net/node/1519
Во ім'я господа амінь. На довічну чинність акту. Щоб помилково не сталося шкоди через недбале ставлення до подій минулого і через те, що сенатори королів і володарів можуть прийняти інакше рішення, ніж це, слід навічно скріпити те, що відбулося, писемним свідченням.
Тому ми, Казімір [IV], з божої ласки король Польщі, володар земель Краківської, Сандомирської, Сєрадзької, Ленчицької і Куявської, а також великий князь литовський, руський і прусський, пан і спадковий володар Хелмінської землі, Ельблонга і Померанії, повідомляємо цим листом усіх і кожного, сучасників і нащадків, кому слід і хто виявить бажання про це знати, що благочесний Іван, священик храму Миколи-угодника у нашому місті Львові або його передмісті, звернувся до нас) просив, щоб ми дозволили перекласти з руської мови на латинську і удостоїли з нашої особливої королівської милості поновити, підтвердити й апробувати переклад листа чи привілею, ласкаво і довірочно наданого його предкам святої пам'яті князем Львом. Дослівний зміст згданого листа чи привілею такий:
Я, Лев [Данилович], князь земель Русі, син короля Данила [Галицького].
Порадившись з нашого радою, як наш прадід, званий за руським звичаєм, цезарем Володимиром, також володар Русі й наш батько з своєї великої вдячності давав і дарував немало церквам чи радше божим храмам грецького обряду всюди на наших руських землях, так і ми на славу імені всемогутнього бога та на честь святих храмів, а саме [храмові] святого Миколи, розташованому в львівському передмісті під Високим замком побіч гори, що в народі зветься Будельничою, при вулиці або ж при громадській чи спільній дорозі, яка проходить Львовом з Волині, відступаємо і даруємо навіки цій названій церкві святого Миколи догідні місця, тобто площі, а також дворища з обох боків згаданої вулиці та іншої, з Волині, яка йде від львівської міської брами, починаючи від храму [церкви] святого Миколи та його дворища, що [починається] навпроти храму з нижньої частини вказаної вулиці від дворища, відданого і подарованого дияконам, дякам, священикам та служителям храму святого Миколи. Це дворище навпроти храму святого Миколи, за дорогою що ззаду межує з вищезгаданою вулицею, частково прилягає до храму святого Федора і нижче до межі храму Воскресення нашого спасителя Христа аж до цієї дороги, яка веде від згаданого храму господа нашого Ісуса Христа, тобто його найсвятішого Воскресіння, і повертає нижче до ріки, а за храмом святого Федора аж до брами Львова і вищеназваної вулиці Волинської, від святого Миколи аж до святого Онуфрія; а також всі доми з обох боків цієї вулиці, городи, дворища, чинші, повинності, слуги з усіма підданими, іншими словами з підлеглими, починаючи від храму і двору святого Миколи вздовж до монастиря Онуфрія, щоб подібним був [цей] маєток чи володіння або, по-іншому, ґрунт з маєтком або спадщиною монастиря цвинтаря, а також город монастиря святого Онуфрія і по тій же дорозі, повертаючи до [храму] святого Миколи, всю гору, що називається в народі Будельнича, при дорозі, яка проходить через гору Кальварію, що видніється на верхній частині [самої] гори Будельничої, разом з городом храму святого Миколи і на цьому городі [церкви] святого Миколи вільне право брати тобто черпати воду, що протікає до нашого двору у місті Львові, а радше до Нижнього замку біля кухні. Так, отже, цій самій [церкві] назавжди і на вічні часи ухвалюємо і відступаємо право на [всі ці] володіння та користування ними. І в цих дворах [храму] святого Миколи вищезгаданої вулиці буде вільно всім всякого роду ремісникам і кожному зокрема займатися своїм ремеслом, саме кравцям, кушнірам, шевцям, ковалям, різникам і [людям] всіх видів ремесел, домагатися всіма способами своєї вигоди за міським звичаєм і користуватися всіма прибутками за звичаєм міщан і втішатися пожитками, як всім громадянам Львова, і торгівлею та всякого роду товарами, також і в інших частинах або районах з тією ж свободою, як і громадянам Львова. У місті також буде дозволено купувати, продавати, як львівським міщанам чи то в місті, чи то в своїх домах і відтепер вони не повинні здавати ніякого чиншу ні податків як із своїх вигод, так і з доходів, ні не повинні нічого давати від своїх товарів, ні жодної повинності чи то у княжу скарбницю, чи то до замкового уряду, чи то до міського, лише всі свої кошти і витрати повинні будуть складати на покращення, зміцнення та відновлення храму святого Миколи, на те, що вказує і поручить їм уряд даної церкви. Для цього уступаємо і даруємо храмові святого Миколи з вищеназваною вулицею і з усіх вулиць довкола Високого замку, біля гори Кальварії, починаючи від брами при храмі святого Миколи з обидвох боків вулиць, щоби кожен голова сім'ї, який очолює свій дім або заробляє на хліб, був зобов'язаний сплачувати два гроші кожного року, постійно і навічно на потреби дому цієї ж церкви святого Миколи і при всіх інших необхідностях, передусім духовних, і на вищеназваних вулицях та дворах батьки сімей тільки до цього храму святого Миколи грецького обряду, а не до іншого завжди, постійно і навічно повинні бути готовими [служити] і бути йому послушними.
Крім того, вищеназваній церкві та її настоятелю даємо, даруємо [право] вільного користування на всіх лісах і лугах, що прилягають до міста, львівського замку для спорудження будівель та всіх інших потреб. Цей вищеназваний храм святого Миколи з усіма його прибутками і приналежностями надаємо і даруємо нашому писареві Жельдецькому Симеонові Івановичеві, дружині, дітям та його спадкоємцям назавжди і навічно, незалежно від того, чи будуть вони духовного сану чи ні. Однак хай буде йому дозволено мати інших священиків або духовних осіб, і щоб волею його не занедбувалася слава всемогутнього бога.
Нарешті, перше місце при їхньому єпископі, іншими словами, владиці надаємо і відступаємо Симеонові Івановичу та його спадкоємцям; у їхньому володінні буде згаданий храм святого Миколи і саме при [храмі] святого Миколи, і ніякому іншому чи то в місті чи поза містом Львовом, як і в усьому львівському окрузі ніхто не повинен бути в майбутньому заступником чи офіціалом. і львівські офіціали або вищеназваний заступник з каноніками, тобто крилошанами матимуть однакові прибутки, але вищеназваний офіціал буде зобов'язаний посвячувати стародавній храм, і це ніяк не належатиме до каноніків, ні до їхнього єпископа, по-іншому владики, а лише до вищезгаданого заступника або офіціала і до названого [храму] святого Миколи. Крім того, вищеназваному храмові святого Миколи і згаданому Симеонові Івановичу, шляхетному Жельдецькому та його спадкоємцям даємо і даруємо назавжди і навіки для більшої його користі [наділиї землі вшир і вздовж для сінокосу, які б назви їм не надавались, іншими словами землі, луг-об'їзд з урочищами: починаючи нижче ріки, що в народі зветься Полтва від першого місця, тобто від першого урочища, що зветься Ло-ушна і Німчиська, і до верхньої його частини, або поперек самого місця, що зветься Луг; а від ріки прямує до пагорбів, які називаються Холмиці і поміж вищеназваною рікою Полтвою і горбом, що зветься Холмець у тому самому місці, або, Інакше, в Лузі, зараз доручаємо нашому управителю Михайлові Куропосику зробити рів, по-іншому рів* на знак постійної пам'яті. І там, по той бік від того рову до пагорбів через малий горб, що в народі зветься Холмець, і через глибоке болото, що називається Тисцельова Дебря і також через іншу місцевість, яка зветься Кривий Потік, і через Кам'яний горб, по-іншому званий Мохнатий, аж до доріг, що межують з собою через провалля, або до вивозів, що тягнуться від міста Глиняни аж до Львова і дальше дорогою, починаючи від верхньої частини до верху болота Руди, а звідси вниз потоком аж до ями, по-іншому перекопу, що знаходиться над потоком, і від рову нижче прямо до верхньої частини, тобто Каменопольського броду, а далі від того броду Каменопольського нижче до монастиря святого Михайла, що стоїть над рікою Полтвою, і назад понад рікою Полтвою до першої місцевості, по іншому урочища Лопушни [і] Німчиська. і поміж тими місцями або урочищами згаданого наділу або грунту хай буде вільно [там] старатися про всякий прибуток та вигоду на свій розсуд, утримувати гаї або ліси, оселяти кметів, управляти для своєї потреби луги і поля і нехай вищеназваний Симеон та його законні спадкоємці користуються вищеназваними вигодами і прибутками, що належать до храму святого Миколи, не матимуть, одначе, жодного права їх передавати і зменшувати. З цих прибутків згаданий Симеон разом своїми спадкоємцями не будуть зобов'язані до жодного чиншу [і] робіт нам і нашим наступникам, ні до війни чи військових повинностей, ані не будуть зобов'язані до яких-небудь видатків на єпископа, ні на його наступників; зобов'язаний буде тільки своїми молитвами благати бога за нас і наших нащадків. Рівно ж жодних перешкод [не чинитимуть] наші вельможі, як і підлеглі та діти наші і наступники, і ніхто цього не повинен буде відняти у згаданого храму святого Миколи та названих Симеона і його наступників.
Якщо хто-небудь порушить розпорядження і мою волю на цей довічний дар, то хай цього не допустить, хай це зганьбить та якнайсуворіше засудить бог, хай цю справу поміж мною і ним розсудить і хай буде [на ньому] постійно і навіки прокляття всемогутнього бога на цьому світі і на майбутньому страшному божому суді.
І в підтвердження цього даємо нашу грамоту, або привілей, і велимо прикласти нашу печатку в присутності достойного митрополита галицького Йосифа з Крилоса, Андрія, князя ярославського, князя Марка, пана Васька та інших багатьох гідних довір'я [осіб], що були присутні при вищевказаному.
Цей руський документ, по-іншому грамота, писаний у Львові, в п'ятницю дня восьмого, місяця жовтня року 6800.
Писар наш Вікторин.
Отже, ми, добре зваживши і перевіривши цей лист, доброзичливо розглянули правомірне і справедливе прохання згаданого священика Івана і вирішили, що немає підстав заперечувати його справедливому бажанню, щоб чинність цього листа за нашою згодою була підтверджена в усіх його пунктах, статтях і параграфах згідно з оригіналом. І ось цим самим ми його апробуємо і підтверджуємо, визнаючи збереження за ним повноважної чинності і ваги на вічні часи.
На очевидніший доказ цього листа ми наказали підвісити тут нашу печатку.
Дано в місті Городку, на четвертий день після Похвальної неділі року божого 1448.
Присутніми були: шановний в Хресті панотець Григорій, львівський архієпископ; вельможні і славетні панове [Станіслав] ** з Остророга, каліський, Станіслав з Ходеча, руський; Михайло Мичило з Бучача, плоцький войський; каштеляни Добеслав Кміта з Вишнича, люблінський; Добеслав з Сєрадза, перемишльський; Павло зі Спрови, львівський; Петро з Шамотул; Михайло з Закшева; Ян зі Струтян, коронний маршалок, і інших якнайбільше при вищезгаданому було присутніх.
Дано рукою велебного Альберта з Жихліна, сандомирського кустоша, гнєзненського, краківського, вроцлавського і познанського костьолів каноніка, коронного підканцлера щиро нам милого.
Реляція цього ж велебного Альберта з Жихліна, коронного підканцлера.
http://lviv.ridne.net/node/1519
Во ім'я господа амінь. На довічну чинність акту. Щоб помилково не сталося шкоди через недбале ставлення до подій минулого і через те, що сенатори королів і володарів можуть прийняти інакше рішення, ніж це, слід навічно скріпити те, що відбулося, писемним свідченням.
Тому ми, Казімір [IV], з божої ласки король Польщі, володар земель Краківської, Сандомирської, Сєрадзької, Ленчицької і Куявської, а також великий князь литовський, руський і прусський, пан і спадковий володар Хелмінської землі, Ельблонга і Померанії, повідомляємо цим листом усіх і кожного, сучасників і нащадків, кому слід і хто виявить бажання про це знати, що благочесний Іван, священик храму Миколи-угодника у нашому місті Львові або його передмісті, звернувся до нас) просив, щоб ми дозволили перекласти з руської мови на латинську і удостоїли з нашої особливої королівської милості поновити, підтвердити й апробувати переклад листа чи привілею, ласкаво і довірочно наданого його предкам святої пам'яті князем Львом. Дослівний зміст згданого листа чи привілею такий:
Я, Лев [Данилович], князь земель Русі, син короля Данила [Галицького].
Порадившись з нашого радою, як наш прадід, званий за руським звичаєм, цезарем Володимиром, також володар Русі й наш батько з своєї великої вдячності давав і дарував немало церквам чи радше божим храмам грецького обряду всюди на наших руських землях, так і ми на славу імені всемогутнього бога та на честь святих храмів, а саме [храмові] святого Миколи, розташованому в львівському передмісті під Високим замком побіч гори, що в народі зветься Будельничою, при вулиці або ж при громадській чи спільній дорозі, яка проходить Львовом з Волині, відступаємо і даруємо навіки цій названій церкві святого Миколи догідні місця, тобто площі, а також дворища з обох боків згаданої вулиці та іншої, з Волині, яка йде від львівської міської брами, починаючи від храму [церкви] святого Миколи та його дворища, що [починається] навпроти храму з нижньої частини вказаної вулиці від дворища, відданого і подарованого дияконам, дякам, священикам та служителям храму святого Миколи. Це дворище навпроти храму святого Миколи, за дорогою що ззаду межує з вищезгаданою вулицею, частково прилягає до храму святого Федора і нижче до межі храму Воскресення нашого спасителя Христа аж до цієї дороги, яка веде від згаданого храму господа нашого Ісуса Христа, тобто його найсвятішого Воскресіння, і повертає нижче до ріки, а за храмом святого Федора аж до брами Львова і вищеназваної вулиці Волинської, від святого Миколи аж до святого Онуфрія; а також всі доми з обох боків цієї вулиці, городи, дворища, чинші, повинності, слуги з усіма підданими, іншими словами з підлеглими, починаючи від храму і двору святого Миколи вздовж до монастиря Онуфрія, щоб подібним був [цей] маєток чи володіння або, по-іншому, ґрунт з маєтком або спадщиною монастиря цвинтаря, а також город монастиря святого Онуфрія і по тій же дорозі, повертаючи до [храму] святого Миколи, всю гору, що називається в народі Будельнича, при дорозі, яка проходить через гору Кальварію, що видніється на верхній частині [самої] гори Будельничої, разом з городом храму святого Миколи і на цьому городі [церкви] святого Миколи вільне право брати тобто черпати воду, що протікає до нашого двору у місті Львові, а радше до Нижнього замку біля кухні. Так, отже, цій самій [церкві] назавжди і на вічні часи ухвалюємо і відступаємо право на [всі ці] володіння та користування ними. І в цих дворах [храму] святого Миколи вищезгаданої вулиці буде вільно всім всякого роду ремісникам і кожному зокрема займатися своїм ремеслом, саме кравцям, кушнірам, шевцям, ковалям, різникам і [людям] всіх видів ремесел, домагатися всіма способами своєї вигоди за міським звичаєм і користуватися всіма прибутками за звичаєм міщан і втішатися пожитками, як всім громадянам Львова, і торгівлею та всякого роду товарами, також і в інших частинах або районах з тією ж свободою, як і громадянам Львова. У місті також буде дозволено купувати, продавати, як львівським міщанам чи то в місті, чи то в своїх домах і відтепер вони не повинні здавати ніякого чиншу ні податків як із своїх вигод, так і з доходів, ні не повинні нічого давати від своїх товарів, ні жодної повинності чи то у княжу скарбницю, чи то до замкового уряду, чи то до міського, лише всі свої кошти і витрати повинні будуть складати на покращення, зміцнення та відновлення храму святого Миколи, на те, що вказує і поручить їм уряд даної церкви. Для цього уступаємо і даруємо храмові святого Миколи з вищеназваною вулицею і з усіх вулиць довкола Високого замку, біля гори Кальварії, починаючи від брами при храмі святого Миколи з обидвох боків вулиць, щоби кожен голова сім'ї, який очолює свій дім або заробляє на хліб, був зобов'язаний сплачувати два гроші кожного року, постійно і навічно на потреби дому цієї ж церкви святого Миколи і при всіх інших необхідностях, передусім духовних, і на вищеназваних вулицях та дворах батьки сімей тільки до цього храму святого Миколи грецького обряду, а не до іншого завжди, постійно і навічно повинні бути готовими [служити] і бути йому послушними.
Крім того, вищеназваній церкві та її настоятелю даємо, даруємо [право] вільного користування на всіх лісах і лугах, що прилягають до міста, львівського замку для спорудження будівель та всіх інших потреб. Цей вищеназваний храм святого Миколи з усіма його прибутками і приналежностями надаємо і даруємо нашому писареві Жельдецькому Симеонові Івановичеві, дружині, дітям та його спадкоємцям назавжди і навічно, незалежно від того, чи будуть вони духовного сану чи ні. Однак хай буде йому дозволено мати інших священиків або духовних осіб, і щоб волею його не занедбувалася слава всемогутнього бога.
Нарешті, перше місце при їхньому єпископі, іншими словами, владиці надаємо і відступаємо Симеонові Івановичу та його спадкоємцям; у їхньому володінні буде згаданий храм святого Миколи і саме при [храмі] святого Миколи, і ніякому іншому чи то в місті чи поза містом Львовом, як і в усьому львівському окрузі ніхто не повинен бути в майбутньому заступником чи офіціалом. і львівські офіціали або вищеназваний заступник з каноніками, тобто крилошанами матимуть однакові прибутки, але вищеназваний офіціал буде зобов'язаний посвячувати стародавній храм, і це ніяк не належатиме до каноніків, ні до їхнього єпископа, по-іншому владики, а лише до вищезгаданого заступника або офіціала і до названого [храму] святого Миколи. Крім того, вищеназваному храмові святого Миколи і згаданому Симеонові Івановичу, шляхетному Жельдецькому та його спадкоємцям даємо і даруємо назавжди і навіки для більшої його користі [наділиї землі вшир і вздовж для сінокосу, які б назви їм не надавались, іншими словами землі, луг-об'їзд з урочищами: починаючи нижче ріки, що в народі зветься Полтва від першого місця, тобто від першого урочища, що зветься Ло-ушна і Німчиська, і до верхньої його частини, або поперек самого місця, що зветься Луг; а від ріки прямує до пагорбів, які називаються Холмиці і поміж вищеназваною рікою Полтвою і горбом, що зветься Холмець у тому самому місці, або, Інакше, в Лузі, зараз доручаємо нашому управителю Михайлові Куропосику зробити рів, по-іншому рів* на знак постійної пам'яті. І там, по той бік від того рову до пагорбів через малий горб, що в народі зветься Холмець, і через глибоке болото, що називається Тисцельова Дебря і також через іншу місцевість, яка зветься Кривий Потік, і через Кам'яний горб, по-іншому званий Мохнатий, аж до доріг, що межують з собою через провалля, або до вивозів, що тягнуться від міста Глиняни аж до Львова і дальше дорогою, починаючи від верхньої частини до верху болота Руди, а звідси вниз потоком аж до ями, по-іншому перекопу, що знаходиться над потоком, і від рову нижче прямо до верхньої частини, тобто Каменопольського броду, а далі від того броду Каменопольського нижче до монастиря святого Михайла, що стоїть над рікою Полтвою, і назад понад рікою Полтвою до першої місцевості, по іншому урочища Лопушни [і] Німчиська. і поміж тими місцями або урочищами згаданого наділу або грунту хай буде вільно [там] старатися про всякий прибуток та вигоду на свій розсуд, утримувати гаї або ліси, оселяти кметів, управляти для своєї потреби луги і поля і нехай вищеназваний Симеон та його законні спадкоємці користуються вищеназваними вигодами і прибутками, що належать до храму святого Миколи, не матимуть, одначе, жодного права їх передавати і зменшувати. З цих прибутків згаданий Симеон разом своїми спадкоємцями не будуть зобов'язані до жодного чиншу [і] робіт нам і нашим наступникам, ні до війни чи військових повинностей, ані не будуть зобов'язані до яких-небудь видатків на єпископа, ні на його наступників; зобов'язаний буде тільки своїми молитвами благати бога за нас і наших нащадків. Рівно ж жодних перешкод [не чинитимуть] наші вельможі, як і підлеглі та діти наші і наступники, і ніхто цього не повинен буде відняти у згаданого храму святого Миколи та названих Симеона і його наступників.
Якщо хто-небудь порушить розпорядження і мою волю на цей довічний дар, то хай цього не допустить, хай це зганьбить та якнайсуворіше засудить бог, хай цю справу поміж мною і ним розсудить і хай буде [на ньому] постійно і навіки прокляття всемогутнього бога на цьому світі і на майбутньому страшному божому суді.
І в підтвердження цього даємо нашу грамоту, або привілей, і велимо прикласти нашу печатку в присутності достойного митрополита галицького Йосифа з Крилоса, Андрія, князя ярославського, князя Марка, пана Васька та інших багатьох гідних довір'я [осіб], що були присутні при вищевказаному.
Цей руський документ, по-іншому грамота, писаний у Львові, в п'ятницю дня восьмого, місяця жовтня року 6800.
Писар наш Вікторин.
Отже, ми, добре зваживши і перевіривши цей лист, доброзичливо розглянули правомірне і справедливе прохання згаданого священика Івана і вирішили, що немає підстав заперечувати його справедливому бажанню, щоб чинність цього листа за нашою згодою була підтверджена в усіх його пунктах, статтях і параграфах згідно з оригіналом. І ось цим самим ми його апробуємо і підтверджуємо, визнаючи збереження за ним повноважної чинності і ваги на вічні часи.
На очевидніший доказ цього листа ми наказали підвісити тут нашу печатку.
Дано в місті Городку, на четвертий день після Похвальної неділі року божого 1448.
Присутніми були: шановний в Хресті панотець Григорій, львівський архієпископ; вельможні і славетні панове [Станіслав] ** з Остророга, каліський, Станіслав з Ходеча, руський; Михайло Мичило з Бучача, плоцький войський; каштеляни Добеслав Кміта з Вишнича, люблінський; Добеслав з Сєрадза, перемишльський; Павло зі Спрови, львівський; Петро з Шамотул; Михайло з Закшева; Ян зі Струтян, коронний маршалок, і інших якнайбільше при вищезгаданому було присутніх.
Дано рукою велебного Альберта з Жихліна, сандомирського кустоша, гнєзненського, краківського, вроцлавського і познанського костьолів каноніка, коронного підканцлера щиро нам милого.
Реляція цього ж велебного Альберта з Жихліна, коронного підканцлера.
Початки св. Юра
http://lviv.ridne.net/node/1909
Побіч Єзуїтського парку веде вулиця Міцкевича; давніше вона звалася Святоюрська, бо вела під церкву св. Юра. В 1840-х рр. вона була вся поросла деревами.
Про початки церкви св. Юра є тільки легендарні перекази. Одне оповідання говорить, що тут була печера серед тернів і в ній 1280 р. осів князь Василиск, він на старість літ хотів відпокутувати гріхи молодості і постригся в ченці. На його бажання князь Лев [Данилович] на горі поставив церкву з букового дерева й мешкання для монахів. Інший переказ говорить, що монастир заснував князь Юрій [Львович]. Справді з південно-західної сторони гори була печера, але близько 1765 р. єпископ Лев Шептицький наказав її замурувати й примістив при ній дерев'яну кузню. Одинока історична пам'ятка, що залишилася з княжих часів,— це дзвін із 1341 р. з надписом «Въ лђ(то) ЗWМΩ (в літо 6849) сольянъ бысть колоколъ сиі святому Юрью при князи Димитриі игуменом Евъфимьемъ. А писалъ Скора Яковъ». Князь Димитрій — це литовський князь Дмитро Любарт, що зайняв Львів 1340 р. по смерті останнього з Романовичів, Юрія II Болеслава.
І.Крип'якевич Історичні проходи по Львові. - Львів, Видання товариства "Просвіта", 1932.
http://lviv.ridne.net/node/1909
Побіч Єзуїтського парку веде вулиця Міцкевича; давніше вона звалася Святоюрська, бо вела під церкву св. Юра. В 1840-х рр. вона була вся поросла деревами.
Про початки церкви св. Юра є тільки легендарні перекази. Одне оповідання говорить, що тут була печера серед тернів і в ній 1280 р. осів князь Василиск, він на старість літ хотів відпокутувати гріхи молодості і постригся в ченці. На його бажання князь Лев [Данилович] на горі поставив церкву з букового дерева й мешкання для монахів. Інший переказ говорить, що монастир заснував князь Юрій [Львович]. Справді з південно-західної сторони гори була печера, але близько 1765 р. єпископ Лев Шептицький наказав її замурувати й примістив при ній дерев'яну кузню. Одинока історична пам'ятка, що залишилася з княжих часів,— це дзвін із 1341 р. з надписом «Въ лђ(то) ЗWМΩ (в літо 6849) сольянъ бысть колоколъ сиі святому Юрью при князи Димитриі игуменом Евъфимьемъ. А писалъ Скора Яковъ». Князь Димитрій — це литовський князь Дмитро Любарт, що зайняв Львів 1340 р. по смерті останнього з Романовичів, Юрія II Болеслава.
І.Крип'якевич Історичні проходи по Львові. - Львів, Видання товариства "Просвіта", 1932.
70-ті роки XIII ст* — УРИВОК З «ХРОНІКИ ЛЬВОВА» ВАРФОЛОМІЯ ЗИМОРОВИЧА ПРО БУДІВНИЦТВО КНЯЗЕМ ЛЬВОМ ДАНИЛОВИЧЕМ ВИСОКОГО І НИЗЬКОГО ЗАМКІВ ТА ЗАСЕЛЕННЯ ТЕРИТОРІЇ МІСТА
http://lviv.ridne.net/node/1097
...Лев [Данилович]... дбаючи ретельно про власну безпеку і долю простого люду, що опинився між польським молотом і татарським ковадлом, завжди і літом і зимою у супроводі численних дружинників був готовим до бою. Оскільки жадібні до багатої здобичі татари щороку спустошували нападами Руську землю, чимало знатних панів будували на стрімких кручах або серед непрохідних болот сховища і укріплення для безборонного люду, розуміючи, що ворожі наскоки стримуються не лише військовими загонами, але й мурами укріплень. За їх прикладом і наш Лев також вирішив побудувати фортецю. 1270 року споруджено львівський замок. Побачивши на самому кордоні своїх володінь вигідну у військовому відношенні гору, захищену знизу немовби кільцем вкритих лісом долин, і самою крутістю, яка... може стримати ворога, він негайно наказав побудувати на вершині нашвидкоруч фортецю зі зрубаних на тому ж місці дерев і оточити її загородами і міцним частоколом. Він наказав також розмістити у внутрішніх спорудах регалії княжої влади, замкову скарбницю, військову здобич і арсенал і вирішив перенести свою княжу резиденцію на цю гору, з вершини якої відкривався широкий краєвид...
Але, перезимувавши одну зиму у своєму замку серед лютого завивання невщухаючого північного вітру і відчувши незручність житла на крутому схилі, по якому ледве піднімалась, задихаючись, тяглова худоба, князь був дуже незадоволений цим місцем. Поблизу, у заболоченій місцевості, він побудував інший замок — нижній, пристосований більше для життя, ніж для оборони, а верхній замок доручив охороняти численним вартовим і охоронцям, щоб заховані там скарби, призначені на випадок війни, були надійно захищені від приїжджих чужинців. А тоді княжа свита, домашня челядь, дружинники і всі придворні, щоб завжди бути готовими до виконання волі володаря, заселили у шатрах і наспіх збитих халупах місцевість між обома замками, по якій між ними був постійний рух. Так без попереднього задуму вони створили першу подобу підзамчанського поселення — проїжджий гостинець, пересічене вуличками. Відтоді майже аж до наших часів це підзамче густо заселене здебільшого русинами, а також вірменами і євреями. Тут найбільше їхніх храмів, оскільки за часів панування Льва їхні предки першими зайняли своїми будовами цю частину гірських схилів. В ті часи... татари не припиняли руйнувати до кінця вже не раз спустошену ними Руську землю, плюндруючи поля і забираючи худобу. Тому селяни, втративши рідні оселі, з дня на день зтікалися юрбами до фортеці Льва, так що для їх оселення вже не було достатньо ні схилів гори, ані вибалків біля її підніжжя. Довідавшись про напливи різнорідної людності, щоб звільнити від такого великого скупчення прилеглу до замку землю, Лев виділив для майбутнього міста найближчу долину під мурами обох замків, густо порослу лісом... Це скупчення біженців, що прагнуло лише врятуватись від пазурів скіфських гарпій і не задумувалось про майбутні небезпеки, вважаючи, що будь-яка гавань краща за розбитий корабель, тим не менше негайно стала за наказом князя до роботи, перш за все у густих лісах і недоторканих гаях, надзвичайно багатих на дерево, придатне до будівництва.
http://lviv.ridne.net/node/1097
...Лев [Данилович]... дбаючи ретельно про власну безпеку і долю простого люду, що опинився між польським молотом і татарським ковадлом, завжди і літом і зимою у супроводі численних дружинників був готовим до бою. Оскільки жадібні до багатої здобичі татари щороку спустошували нападами Руську землю, чимало знатних панів будували на стрімких кручах або серед непрохідних болот сховища і укріплення для безборонного люду, розуміючи, що ворожі наскоки стримуються не лише військовими загонами, але й мурами укріплень. За їх прикладом і наш Лев також вирішив побудувати фортецю. 1270 року споруджено львівський замок. Побачивши на самому кордоні своїх володінь вигідну у військовому відношенні гору, захищену знизу немовби кільцем вкритих лісом долин, і самою крутістю, яка... може стримати ворога, він негайно наказав побудувати на вершині нашвидкоруч фортецю зі зрубаних на тому ж місці дерев і оточити її загородами і міцним частоколом. Він наказав також розмістити у внутрішніх спорудах регалії княжої влади, замкову скарбницю, військову здобич і арсенал і вирішив перенести свою княжу резиденцію на цю гору, з вершини якої відкривався широкий краєвид...
Але, перезимувавши одну зиму у своєму замку серед лютого завивання невщухаючого північного вітру і відчувши незручність житла на крутому схилі, по якому ледве піднімалась, задихаючись, тяглова худоба, князь був дуже незадоволений цим місцем. Поблизу, у заболоченій місцевості, він побудував інший замок — нижній, пристосований більше для життя, ніж для оборони, а верхній замок доручив охороняти численним вартовим і охоронцям, щоб заховані там скарби, призначені на випадок війни, були надійно захищені від приїжджих чужинців. А тоді княжа свита, домашня челядь, дружинники і всі придворні, щоб завжди бути готовими до виконання волі володаря, заселили у шатрах і наспіх збитих халупах місцевість між обома замками, по якій між ними був постійний рух. Так без попереднього задуму вони створили першу подобу підзамчанського поселення — проїжджий гостинець, пересічене вуличками. Відтоді майже аж до наших часів це підзамче густо заселене здебільшого русинами, а також вірменами і євреями. Тут найбільше їхніх храмів, оскільки за часів панування Льва їхні предки першими зайняли своїми будовами цю частину гірських схилів. В ті часи... татари не припиняли руйнувати до кінця вже не раз спустошену ними Руську землю, плюндруючи поля і забираючи худобу. Тому селяни, втративши рідні оселі, з дня на день зтікалися юрбами до фортеці Льва, так що для їх оселення вже не було достатньо ні схилів гори, ані вибалків біля її підніжжя. Довідавшись про напливи різнорідної людності, щоб звільнити від такого великого скупчення прилеглу до замку землю, Лев виділив для майбутнього міста найближчу долину під мурами обох замків, густо порослу лісом... Це скупчення біженців, що прагнуло лише врятуватись від пазурів скіфських гарпій і не задумувалось про майбутні небезпеки, вважаючи, що будь-яка гавань краща за розбитий корабель, тим не менше негайно стала за наказом князя до роботи, перш за все у густих лісах і недоторканих гаях, надзвичайно багатих на дерево, придатне до будівництва.
Про навчання руської мови Римонтом
http://lviv.ridne.net/node/1103
Між 1270—1282 рр* — ЗАПИС У ЛІТОПИСУ АРХЕОЛОГІЧНОГО ТОВАРИСТВА ПРО НАВЧАННЯ РУСЬКОЇ МОВИ У ЛЬВОВІ РИМОНТОМ, СИНОМ ЛИТОВСЬКОГО КНЯЗЯ ТРОЙДЕНА
І Тройден узяв собі за дружину дочку мазовецького князя і мав з нею сина, названого Римонтом. І коли син його Римонт підріс, то батько його Тройден віддав його для навчання руської мови до Льва Мстиславича, який заснував місто в ім'я своє, Львів. І мешкаючи у князя Льва, Римонт навчився руської мови...
http://lviv.ridne.net/node/1103
Між 1270—1282 рр* — ЗАПИС У ЛІТОПИСУ АРХЕОЛОГІЧНОГО ТОВАРИСТВА ПРО НАВЧАННЯ РУСЬКОЇ МОВИ У ЛЬВОВІ РИМОНТОМ, СИНОМ ЛИТОВСЬКОГО КНЯЗЯ ТРОЙДЕНА
І Тройден узяв собі за дружину дочку мазовецького князя і мав з нею сина, названого Римонтом. І коли син його Римонт підріс, то батько його Тройден віддав його для навчання руської мови до Льва Мстиславича, який заснував місто в ім'я своє, Львів. І мешкаючи у князя Льва, Римонт навчився руської мови...
artemii
Эдил
всё таки
какая главная причина ослабления галичины и с конечным плачевным результатом
вхождение в литву??
Тут был комплекс причин. 1) сильные и агрессивные соседи (Польша, Венгрия, Литва, Золотая Орда). Противостояние с ними начиная от Андрея и Льва Юрьевичей русины начали проигрывать.
2) усиление политической роли боярства. При этом боярство не всегда действовало патриотично. Борьба между Дмитрием Детьком и Юрьевичами, а потом Болеславом-Юрием привела к ослаблению государства.
3) угасание династии Романовичей. После того как погибли последние Романовичи, государством правил Пяст Болеслав и Гедиминович Любарт. Оба приняли православие и приняли имена Юрий и Дмитрий соответственно. Болеслав хотел найти себе опору в немецких и чешских колонистов, имиграцию которых в Галичину он активно стимулировал. Он также в 1338 г. обратился за помощью к венгерскому и польскому королям, что стало для них сигналом что Королевство Руси (так называли в латинских источниках Галицко-Волынскую Русь) ослабло и его раздирают противоречие. Болеслав зотел опереться на соседей против боярства, однако этим только привлек внимание соседей. Польский и венгерский король встретились в Вышеграде в 1339 г. и заключили тайный союз для завоевания Галичины и Волыни.
4) Эпидемия чумы в Европе, которая ослабила русинов и почти не затронула Литву и Польшу.
5) Централизация власти в Литве. Любарт-Дмитрий правил Волынью как отдельным княжеством. Не совсем правильно рассматривать Любарта, Владимира Ольгердовича, Кориатовичей как безусловных вассалов великого князя. Он конечно был связан с ними и они с ним. Однако Кориатовичи вместе со всем Подольем могли сменить подданство с литовского на польское, а с польского на венгерское. То есть был фактично полноправными династами. Владимир Ольгердович также сменил подданство с литовского на польское. То есть Киевское и Подольское княжества были фактически полунезависимыми княжествами с литовскими правителями и их дружиной. Такое же положение было и у Волыни. Только сын Любарта Федор не сумел удержать власть и проиграл борьбу с Витовтом. Включение в состав Литвы уже произойшло уже при правлении Витовта, который упразднил удельные порядки в Волыни, Киевщине и Подолье и окончательно включил эти земли в состав Великого Княжества Литовского, прекратив дрейф их правителей от одного государя к другому. На место прежних князей пришли княжеские наместники. Концом истории Галицко-Волынской Руси стоит считать Островское соглашение по которому Польша и Литва распределили зоны влияния и ликвидировали удельные княжества. Волынь как княжество было ликвидирована раньше Островского договора. Ягайло и Витовт воевали против Федора Любартовича.
2) усиление политической роли боярства. При этом боярство не всегда действовало патриотично. Борьба между Дмитрием Детьком и Юрьевичами, а потом Болеславом-Юрием привела к ослаблению государства.
3) угасание династии Романовичей. После того как погибли последние Романовичи, государством правил Пяст Болеслав и Гедиминович Любарт. Оба приняли православие и приняли имена Юрий и Дмитрий соответственно. Болеслав хотел найти себе опору в немецких и чешских колонистов, имиграцию которых в Галичину он активно стимулировал. Он также в 1338 г. обратился за помощью к венгерскому и польскому королям, что стало для них сигналом что Королевство Руси (так называли в латинских источниках Галицко-Волынскую Русь) ослабло и его раздирают противоречие. Болеслав зотел опереться на соседей против боярства, однако этим только привлек внимание соседей. Польский и венгерский король встретились в Вышеграде в 1339 г. и заключили тайный союз для завоевания Галичины и Волыни.
4) Эпидемия чумы в Европе, которая ослабила русинов и почти не затронула Литву и Польшу.
5) Централизация власти в Литве. Любарт-Дмитрий правил Волынью как отдельным княжеством. Не совсем правильно рассматривать Любарта, Владимира Ольгердовича, Кориатовичей как безусловных вассалов великого князя. Он конечно был связан с ними и они с ним. Однако Кориатовичи вместе со всем Подольем могли сменить подданство с литовского на польское, а с польского на венгерское. То есть был фактично полноправными династами. Владимир Ольгердович также сменил подданство с литовского на польское. То есть Киевское и Подольское княжества были фактически полунезависимыми княжествами с литовскими правителями и их дружиной. Такое же положение было и у Волыни. Только сын Любарта Федор не сумел удержать власть и проиграл борьбу с Витовтом. Включение в состав Литвы уже произойшло уже при правлении Витовта, который упразднил удельные порядки в Волыни, Киевщине и Подолье и окончательно включил эти земли в состав Великого Княжества Литовского, прекратив дрейф их правителей от одного государя к другому. На место прежних князей пришли княжеские наместники. Концом истории Галицко-Волынской Руси стоит считать Островское соглашение по которому Польша и Литва распределили зоны влияния и ликвидировали удельные княжества. Волынь как княжество было ликвидирована раньше Островского договора. Ягайло и Витовт воевали против Федора Любартовича.
Времена старосты Дмитрия Детька и князя Любарта
http://www.lviv4you.com/ru/%D0%B4%D0%BE%D1...1%82%D0%B0.html
Как видно из дальнейших событий, галицкие бояре, в том числе и львовские, были единогласны в том, что после смерти князя законным престолонаследником Галицко-Волынского княжества должен быть князь литовского происхождения Любарт-Дмитрий Гедыминович, который принял язык и религию местных русинов (украинцев). В то же время в сложных условиях противостояния с Польшей и союзной с ней Венгрией князь Дмитрий-Любарт Гедыминович пошел на значительные уступки галицким боярам, предоставив их лидеру Дмитрию Детьку высокий чин управителя (provisor или proconsul) или старосты (capitaneus) Русской земли. Столицей сей Руси - бывшего Русского Королевства – остался Львов, где держал свое правительство Детько. Доказательством подчинения королевства Дмитрию-Любарту является в частности надпись на колоколе львовской церкви Св. Юрия о том, что он отлит в 1341 при князе Дмитрие.
Дмитрий Детько уже раньше возглавлял галицко-львовских бояр. Это видно с того, что в грамоте князя Юрия-Болеслава Тройденовича, составленной во Львове 11 февраля 1334, в числе свидетелей он назван вторым после галицкого епископа Ходора. Во Львове Детько был наместником князя, который на Волыни правил непосредственно.
Воспользовавшись периодом неопределенности между смертью Юрия II и стабилизацией власти Детька, польский король Казимир двинулся с большим войском на Львов. На помощь ему поспешил венгерский король Людовик. Венгры, пожалуй, до Львова не дошли, зато король Польши Казимир Великий 1340 внезапно захватил Львов в конце апреля, ограбил сокровищницу Романовичей и вывез ее в Краков (среди польских коронационных регалий сохранились также вещи византийского происхождения, которые могли туда попасть с львовской сокровищницы).
Серьезное сопротивление местного населения, единодушно вражески отношение бояр и сообщение о том, что Детько собирается просить о помощи золотоордынского хана Узбека, заставили Казимира не только немедленно покинуть Львов, но и составить договор о мире с Дмитрием Детьком. Как было принято в те времена, договор был скреплен присягой обеих равносторонних сторон о его соблюдении. Однако уже скоро в письме Папе Казимир изобразил это как две разные присяги: русинов о подданстве, а его собственной как гарантии обещания, «что сохранит за старостой и народом все их обряды, права и обычаи». Папа Бенедикт XII немедленно освободил короля от присяги придерживаться договора.
Как уже указывалось, целиком безосновательно является распространенное среди польских авторов, начиная от Длугоша, представление о том, что якобы в 1340 Львов и земля, на которой он был столицей и староста этой земли очутились в зависимости от Польского королевства. На самом деле, Дмитрий Детько как самостоятельный «правитель или староста Русской земли». В 1341 он прислал письмо в магистрат и купцов Торуня с приглашением свободно приезжать с товарами во Львов при условии уплаты годового налога, как то было раньше, во времена князей – предшественников Детька.
Славным мужам и достойным веры наместникам, советникам, купцам всей общины Торуня – Дмитрий Детько, правитель, или староста Русской земли желает постоянного здоровья в Боге.
Помня великую тайну святого изречения: «блаженны пребывающие в мире, ибо им принадлежит земля», мы устранили спор, посеянный по подстрекательству дьявола между польским королем Казимиром и нами, и, вдохновлены животворным духом, одолевши искусителя рода людского, заключили союз согласия. Поэтому желаем, чтобы все кто хочет ехать в Русскую землю, знали, что в соответствии с законами наших предшественников, каждый, никого не боясь, может безопасно с товарами приезжать во Львов. А тем, кто решил приехать сюда на постоянно, уступаем и дарим свободное наследство, и те только должны платить годовой налог, как оно было раньше, а также должны учитывать другие права. А ущерб, причиненные львовянами после смерти нашего властелина, блаженной памяти князя Руси, берем сим письмом, как и другими на себя.
А в подтверждение обещанного и на усиление доверия к нам, мы велели скрепить сию грамоту нашей печатью. Из грамоты видно, что Детько вел дипломатическую переписку не от имени Любарта, значит, власть последнего была номинальной. Тем не менее, юридически Русское королевство со столичным Львовом оставалось составной частью Галицко-Волынского государства, последним сувереном которой был православный князь литовско-русского рода Дмитрий-Любарт Гедыминович.
из Истории Львова. Том первый (1256-1772). Издательство Центр Европы. 2006 год
http://www.lviv4you.com/ru/%D0%B4%D0%BE%D1...1%82%D0%B0.html
Как видно из дальнейших событий, галицкие бояре, в том числе и львовские, были единогласны в том, что после смерти князя законным престолонаследником Галицко-Волынского княжества должен быть князь литовского происхождения Любарт-Дмитрий Гедыминович, который принял язык и религию местных русинов (украинцев). В то же время в сложных условиях противостояния с Польшей и союзной с ней Венгрией князь Дмитрий-Любарт Гедыминович пошел на значительные уступки галицким боярам, предоставив их лидеру Дмитрию Детьку высокий чин управителя (provisor или proconsul) или старосты (capitaneus) Русской земли. Столицей сей Руси - бывшего Русского Королевства – остался Львов, где держал свое правительство Детько. Доказательством подчинения королевства Дмитрию-Любарту является в частности надпись на колоколе львовской церкви Св. Юрия о том, что он отлит в 1341 при князе Дмитрие.
Дмитрий Детько уже раньше возглавлял галицко-львовских бояр. Это видно с того, что в грамоте князя Юрия-Болеслава Тройденовича, составленной во Львове 11 февраля 1334, в числе свидетелей он назван вторым после галицкого епископа Ходора. Во Львове Детько был наместником князя, который на Волыни правил непосредственно.
Воспользовавшись периодом неопределенности между смертью Юрия II и стабилизацией власти Детька, польский король Казимир двинулся с большим войском на Львов. На помощь ему поспешил венгерский король Людовик. Венгры, пожалуй, до Львова не дошли, зато король Польши Казимир Великий 1340 внезапно захватил Львов в конце апреля, ограбил сокровищницу Романовичей и вывез ее в Краков (среди польских коронационных регалий сохранились также вещи византийского происхождения, которые могли туда попасть с львовской сокровищницы).
Серьезное сопротивление местного населения, единодушно вражески отношение бояр и сообщение о том, что Детько собирается просить о помощи золотоордынского хана Узбека, заставили Казимира не только немедленно покинуть Львов, но и составить договор о мире с Дмитрием Детьком. Как было принято в те времена, договор был скреплен присягой обеих равносторонних сторон о его соблюдении. Однако уже скоро в письме Папе Казимир изобразил это как две разные присяги: русинов о подданстве, а его собственной как гарантии обещания, «что сохранит за старостой и народом все их обряды, права и обычаи». Папа Бенедикт XII немедленно освободил короля от присяги придерживаться договора.
Как уже указывалось, целиком безосновательно является распространенное среди польских авторов, начиная от Длугоша, представление о том, что якобы в 1340 Львов и земля, на которой он был столицей и староста этой земли очутились в зависимости от Польского королевства. На самом деле, Дмитрий Детько как самостоятельный «правитель или староста Русской земли». В 1341 он прислал письмо в магистрат и купцов Торуня с приглашением свободно приезжать с товарами во Львов при условии уплаты годового налога, как то было раньше, во времена князей – предшественников Детька.
Славным мужам и достойным веры наместникам, советникам, купцам всей общины Торуня – Дмитрий Детько, правитель, или староста Русской земли желает постоянного здоровья в Боге.
Помня великую тайну святого изречения: «блаженны пребывающие в мире, ибо им принадлежит земля», мы устранили спор, посеянный по подстрекательству дьявола между польским королем Казимиром и нами, и, вдохновлены животворным духом, одолевши искусителя рода людского, заключили союз согласия. Поэтому желаем, чтобы все кто хочет ехать в Русскую землю, знали, что в соответствии с законами наших предшественников, каждый, никого не боясь, может безопасно с товарами приезжать во Львов. А тем, кто решил приехать сюда на постоянно, уступаем и дарим свободное наследство, и те только должны платить годовой налог, как оно было раньше, а также должны учитывать другие права. А ущерб, причиненные львовянами после смерти нашего властелина, блаженной памяти князя Руси, берем сим письмом, как и другими на себя.
А в подтверждение обещанного и на усиление доверия к нам, мы велели скрепить сию грамоту нашей печатью. Из грамоты видно, что Детько вел дипломатическую переписку не от имени Любарта, значит, власть последнего была номинальной. Тем не менее, юридически Русское королевство со столичным Львовом оставалось составной частью Галицко-Волынского государства, последним сувереном которой был православный князь литовско-русского рода Дмитрий-Любарт Гедыминович.
из Истории Львова. Том первый (1256-1772). Издательство Центр Европы. 2006 год
ДЕНАРІЇ ЛЮБАРТА-ДМИТРІЯ (1340–1384) - Володимир САВИЦЬКИЙ
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Arch...12savytskyy.pdf
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Arch...12savytskyy.pdf
Луцкий замок (Lubart's Castle)
http://www.youtube.com/watch?v=4lYYz1cTPOs
http://www.youtube.com/watch?v=4lYYz1cTPOs
Ірина Хромова - ДО ПРОБЛЕМИ АТРИБУЦІЇ ЗОБРАЖЕННЯ РОДОВОГО ЗНАКУ КНЯЗІВ ОЛЬГЕРДОВИЧІВ
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Sid/2007_15/22.pdf
Сергій Климовський - КИЇВСЬКІ МОНЕТИ ВОЛОДИМИРА ОЛЬГЕРДОВИЧА: ПРИОРИТЕТ ПОЛІТИКИ ЧИ ЕКОНОМІКА?
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Igdu/2007_10/21.pdf
Ірина Хромова - СОСНИЦЬКИЙ СКАРБ: ДО ПИТАННЯ АНАЛІЗУ ТА КЛАСИФІКАЦІЇ МОНЕТ ВОЛОДИМИРА ОЛЬГЕРДОВИЧА
http://histans.com/JournALL/green/green_2010_13_1/3.pdf
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Sid/2007_15/22.pdf
Сергій Климовський - КИЇВСЬКІ МОНЕТИ ВОЛОДИМИРА ОЛЬГЕРДОВИЧА: ПРИОРИТЕТ ПОЛІТИКИ ЧИ ЕКОНОМІКА?
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Igdu/2007_10/21.pdf
Ірина Хромова - СОСНИЦЬКИЙ СКАРБ: ДО ПИТАННЯ АНАЛІЗУ ТА КЛАСИФІКАЦІЇ МОНЕТ ВОЛОДИМИРА ОЛЬГЕРДОВИЧА
http://histans.com/JournALL/green/green_2010_13_1/3.pdf
artemii
Эдил
и тогда 2 закономерный вопрос
были ли альтернативы??
как должны были поступить правители галичины
что наоборот произошло расширение и расцвет ЗАПАДНОЙ РУСИ?
В идеале можно было бы взять за пример королей из династии Анжу в Венгрии, который после десятилетий всевластия барнов смогли установить более менее сильный режим личной власти. Но для этого уже Юрию Львовичу нужно было начать наступление на права бояр. Можно было привлечь иноземцев (тех же немцев и чехов) и дать городам магдебургское право. Можно было опереться на мелких феодалов против бояр. Все это нужно было сделать пока галицкое боярство не окрепло окончательно. При Льве Даниловиче оно сидело тихо и не высовывалось, памятуя о временах Данила Романовича.
Второй вариант это пойти по пути Москвы, то есть ориентироваться на союз с Золотой Ордой и укреплять опираясь на татар режим собственной власти.
Эти пути можно назвать западным и восточным.
Для Юрия Львовича, что первый, что второй путь был неприемлем. Он опирался на русинов и свою боярскую аристократию. Он хотел усилить государство без потрясений и был слишком гуманным для этой эпохи. Также гуманными были и его сыновья, что и погубило государство. Чтобы совладать с галицким боярством нужен был правитель масштаба Данила Романовича или Льва Даниловича. Проблема Болеслава-Юрия, что он начал осуществлять нужные меры слишком поздно. Их нужно было осуществлять тридцать-двадцать лет до того, как они произошли в реальности.
Второй вариант это пойти по пути Москвы, то есть ориентироваться на союз с Золотой Ордой и укреплять опираясь на татар режим собственной власти.
Эти пути можно назвать западным и восточным.
Для Юрия Львовича, что первый, что второй путь был неприемлем. Он опирался на русинов и свою боярскую аристократию. Он хотел усилить государство без потрясений и был слишком гуманным для этой эпохи. Также гуманными были и его сыновья, что и погубило государство. Чтобы совладать с галицким боярством нужен был правитель масштаба Данила Романовича или Льва Даниловича. Проблема Болеслава-Юрия, что он начал осуществлять нужные меры слишком поздно. Их нужно было осуществлять тридцать-двадцать лет до того, как они произошли в реальности.
Болеслав - Юрий II, князь Всей Малой Руси
http://book-old.ru/BookLibrary/00000-Rossi...Maloy-Rusi.html
http://book-old.ru/BookLibrary/00000-Rossi...Maloy-Rusi.html
artemii
Эдил
а почемку неприемлемы такие варианты были
крепкие союз с МОСКВОЙ или НОВГОДОМ?
Arkturus
Претор
Потому что Москва и Новгород далеко, а Польша, Литва и Венгрия под боком. К тому же у Ивана Калиты (современник Юрия-Болеслава) был конфликт с Тверью и Новгородом, так что подобный союз ничего не давал Галичу.