В каждом языке у каждой нации имеется свое произношение, свои диалекты. В некоторых языках вообще отсуствуют звуки, которые есть в других. Чем это объясняется? Культурно-историческими особенностями того или иного региона или чем-то еще? Почему у людей разные не только сами языки, но и выговариваемые звуки?
Произношение
- Автор темы Guruch
- Дата начала
Digger
Цензор
sm_dev
1 На всей земле был один язык и одно наречие.
2 Двинувшись с востока, они нашли в земле Сеннаар равнину и поселились там.
3 И сказали друг другу: наделаем кирпичей и обожжем огнем. И стали у них кирпичи вместо камней, а земляная смола вместо извести.
4 И сказали они: построим себе город и башню, высотою до небес, и сделаем себе имя, прежде нежели рассеемся по лицу всей земли.
5 И сошел Господь посмотреть город и башню, которые строили сыны человеческие.
6 И сказал Господь: вот, один народ, и один у всех язык; и вот что начали они делать, и не отстанут они от того, что задумали делать;
7 сойдем же и смешаем там язык их, так чтобы один не понимал речи другого.
8 И рассеял их Господь оттуда по всей земле; и они перестали строить город.
(Бытие, глава 11)
sm_dev
Lanselot
Гетьман
Кстати, интересная тема: средневековые представления о происхождении народов. Правда, там во главе угла обычно стояли дети Ноя + какие-нибудь свои легендарные личности.
Например:
ДЕТАЛІЗАЦІЯ ІСТОРІОГРАФІЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ: ВНУКИ НОЯ
В основі українських історичних концепцій про походження україно-руського народу лежить розробка концепцій походження слов’янства, поши-рена в західній історіографії, які, втім, були суттєво перероблені вітчизняними авторами. В основі цих концепцій, як і раніше лежав біблійний текст. Адже, в книзі Буття названі не лише сини, але й внуки Ноя:
«Ось потомки синів Ноя: Сима, Хама та Яфета, в яких наро-дилися сини по потопі. Сини Яфета: Гомер, Магог, Мадай, Яван, Твал, Мешех та Тірас. Сини ж Гомера: Аш-каназ, Ріфат і Тогарма. Сини ж Ява-на: Еліша, Таршіш, Кіттім та Доданім. Від них вийшли народи, що розсели-лись по островах та по краях, кожен за своєю мовою, за своїми племена-ми, у своїх народах...».
Зрозуміло, що такий поширений перелік спонукав більш точно локалізувати народи - нащадки тих чи інших дітей і внуків Ноя. Першою спробою такої обробки біблійного тексту звичайно вважають главу шосту «Іудейської дав-нини» Йосифа Флавія: “У синів Ноя були нащадки, на честь яких особи, що заволодівали якоюсь країною, давали назву її населенню. У Ноєвого сина Яфета було семеро синів. Останні розселилися починаючи з гір Тавра й Амана до ріки Танаїса , а по Європі – до Гадіри , займаючи по дорозі землі, до цього ніким не зайняті. І дали населенню свої власні імена. Саме родона-чальником тих народів, що тепер називаються у греків галатами, а взагалі називаються гомарейцями, був Гомар ; Магог же поклав початок тому наро-дові, що від нього одержав назву магога, а ними (греками) іменується скіфа-ми . Від синів Яфета – Явана і Мада – пішли племена: від Мада – мадеї, що називаються в еллінів мідянами , а від Явана походить ім’я Іонії та всіх греків. Фовел поклав початок фовелійцям, що сучасниками нашими іменуються іберами . Мосохенці, родначальником яких є Мосох, носять тепер назву каппадокійців, хоча існує ще одна вказівка і на їх давнє ім’я: донині у них є місто Мазака що вказує кмітливим людям, що так колись називався і весь народ. Фірас же назвав тирянами підвладне собі плем’я, ім’я кого греки переробили у фракійців . Ось усі ці народи ведуть своє походження від синів Яфета. З трьох синів Гомара Асханаз поклав початок астаназійцям, що називаються тепер у греків регійцями, Рифат – рифатейцям, нині пафлагонійцям, Форгам же форгамейцям, яких греки, здається, назвали фригійцями . У сина Яфета, Явана, було [також] три сини: Єлисей, що дав своє ім’я народу, яким він правив; це – теперішні еоляни; потім Фарс, родоначальник фарсійців. Так у давнину називалася Кілікія… Нарешті Хетим заволодів островом Хетимою (тепер він іменується Кіпром), од чого всі острови й більшість прибережних просторів називається євреями Хетим. Доказом вірності мого повідомлення слугує одне з міст на основі Кіпрі; це місто дотепер зберегло назву Кітіона, як називають його ті, хто переробив його ім’я на грецький лад, причому в такий спосіб ім’я його не особливо сильно відрізняється від слова “Хетим”. Ось стількома народами володіли сини й онуки Яфета…”
Оскільки писання Йосифа Флавія були добре відомі в слов’янських землях, і, зокрема, в Київській Русі , то закономірно, що вони також спонука-ли наших предків розширити картину походження слов’янства.
Як бачимо, тут Мосох виступає у Флавія в якості першопредка дале-ких від наших теренів каппадокійців. Зате Магог названий першопредком скі-фів... Звідси й пішли дві традиції ототожнення слов’ян, і, зокрема українців із нащадками Ноя – про походження від Магога і про походження від Мосоха. Існує і третя версія – про походження наших предків від Рифата. Втім, власне, найбільшого поширення набули дві перші.
МАГОГ, ЯК ПЕРШОПРЕДОК РУСІ
Слово "магог" у Старому Завіті використовується в двох якостях - як ім’я одного з синів Афета, про що ми вже говорили вище, і як назва народу чи землі на півночі. Народ магог є добрими лучниками . В пророцтві Єзекиїля "магог", разом із словом "Гог" - ідентифікація народу чи країни, причому Гог є іменем царя народу чи землі Магога . Пророцтву про Гога і Магога, їхній на-пад і загибель присвячено, на разі, дві глави пророцтва Єзекиїля - 38-та та 30-та. Тут зазначено, що Гог на чолі магогського народу має колись прийти з півночі й напасти на країну Ізраїлеву і що цим нашестям має бути здійснений Божественний суд над Гогом, все військо якого буде винищене й поховане разом із Гогом у місці, названому на честь цієї події долиною полчищ Гогових. Православне богослов’я традиційно коментує описану тут битву, як пророцтво майбутньої останньої битви антихриста проти Церкви Христової, і, таким чи-ном, Гог і Магог виступають швидше в якості якогось абстрактного зла, ніж конкретних народів чи людей . Таке твердження обґрунтовується тим, що в Одкровенні св. Іоанна слова Гог і Магог, які виступають тут уже рівнозначни-ми, як назви народів і, вірогідно, їх правителів описані саме у вищезазначе-ному ключі. В цьому місці пророцьки описується страшна битва між ворогами і святими Божими, що закінчаться остаточною загибеллю перших.
В різних джерелах під магогом "розумілися" скіфи, або, рідше, вір-мени. Відмічалася близькість між назвою «магог» та «Гог-хасан» - Гогова фо-ртеця, як називали Кавказ вірмени та колхи. Проте, найбільш реальною є, все-таки, вказівка на скіфів, які, згідно писань Геродота, «…пішли на Єгипет. На шляху туди із Сирії Палестинської скіфів зустрів Псамметих, єгипетський цар, із дарунками й проханнями схилив завойовників не йти далі. Повертаю-чись тому, скіфи прибули в сірійське місто Аскалон . Велика частина скіфсь-кого війська пройшла повз, не завдавши місту шкоди, і тільки декілька відста-лих воїнів розграбували святилище Афродіти Уранії . Як я дізнався з розпи-тів, це святилище - найдавніше з усіх храмів цієї богині... 28 років володарю-вали скіфи в Азії і своїй нахабності і бешкетуванням привели усі там у повний розлад. Адже поза тим що вони збирали з кожного народу встановлену дани-ну, скіфи ще роз'їжджали по країні і грабували усе, що потраплялося. Тоді Кіаксар і мідяни запросили один раз безліч скіфів у гості, напоїли їх доп'яна і перебили. Так мідяни відновили колишню велич своєї держави і ще завоювали Ниневію (як вони заволоділи містом, я розповім в іншій частині моєї праці) і скорили ассірійців, за винятком Вавілонської області. Після цього помер Кіаксар. Царював він 40 років (вважаючи і роки скіфського пануван-ня)» .
Не дивлячись на таке негативне наповнення слова Магог, теорія про походження від нього скіфів, які давніми українськими, та й загалом, східно-слов’янськими істориками дуже часто асоціювалися зі своїми співвітчизниками (див. стор. 45), була достатньо популярною. Тяжко сказати, чи це забазоване на бажанні бачити свій народ згаданим у Святому Письмі хоча б в такій іпос-тасі, чи просто потяг до певного об’єктивного висновку на основі певної інформації. Справа в тому, що в церковнослов’янському перекладі Святого Письма існує цікаве позірне підтвердження теорії про походження русів від скіфів-магогу – вказівку на те, що Гог був властителем народу “Рош”, що зда-вна асоціювалося з коренем «рос» . Зв’язок між назвою “Рош” та пророцт-вом Ієзекиїля був відмічений ще візантійцями у IX ст. в “Житії Георгія Амаст-ридського”. Візантійський історик X ст. Лев Диякон сприйняв напад русі на Костянтинополь 860 року як здійснення пророцтва Ієзекиїля . Зокрема, в церковно-слов’янському перекладі це вилилось у таке: “... Се глаголетъ Адо-наи Господь, се Азъ т Гогъ кнз Росьска, Мосохъ, и овель” .
На разі, ще Кромер висловив сумнів стосовно зв’язку між цим повід-омленням і русинами . І дійсно, насправді поява назви «Рош» є результатом невірного перекладу. Це слово з єврейської перекладається як «голова», «го-ловний», «чільний», таким чином йдеться про епітет Гога - «головний, чільний князь» . В сучасному українському перекладі цей фрагмент тексту звучить, як: «... говорить Господь Бог: Ось Я проти тебе, Гогу, верховний князю ме-шехський і тувальський!» Проте, не дивлячись на все вищесказане, О. Мильников відзначав, що «усе-таки рядки зі Старого Завіту, у яких згаду-валися Рош (Рос) і Мешех (Мосох), зберігали привабливість для багатьох авторів XVI-XVII ст. не тільки з католицьких, але також із протестантських і православних кіл...» Ще в XIX ст. у православній «Иллюстрированной по-лной популярной Библейской энциклопедии» висловлювалися здогади, уже не пов’язані з коренем “рош”, але дотичні до наших теренів: «Імовірніше ж усього, під цими словами (магог – І.Ж.) розуміються всі північні скіфські пле-мена, від яких пішли пізніші слов'яни, татари і т.п. Утім, з цього не слід укла-дати, що в дійсності колись існував цар, прозваний Гогом, чи народ, прозва-ний Магогом. Безсумнівно одне, що протягом століть ці назви зробилися сим-волічними для всіх північних народів» . В сучасній протестантській біблійній енциклопедії висловлено припущення, що ім’я Гога, використане пророком Ієзекиїлем, було лише “символічним образом правителя віддаленої землі”, і насправді належить Гігесу, який був царем Лідії, країни на західному узбе-режжі Малої Азії, що жив у VII ст.
МОСОХ-ПРАРОДИТЕЛЬ
Ідея про Мосоха, як прародителя слов’ян, чи, в усякому разі, східних слов’ян, багатьма ототожнюється з іншими московськими імперськими леген-дами, які зародилися в період остаточного становлення Московської держави, у XVI ст. Проте, насправді, дана ідея має дуже давнє коріння, і її походження до території Московії жодного відношення не має. Родоначальником вивчення історії нащадків Мосоха переказ називає вавілонського жерця Бероза (бл. 350—280 р. до н.е.). Однак винести які-небудь достовірні відомості з його творів украй складно: вони дійшли до нас лише в уривках, цитованих іншими авторами більш пізнього часу; крім того, у середні віки різні автори не раз підписували ім'ям давно померлого халдейського філософа власні здогади і вигадки . Втім, уже албано-вірменський історик VII в. Мойсей Утієць називає «великим царем» хазарського кагана; у примітках до опису хазарських подій він з'єднує з ім'ям хазар не тільки Мосоха, але і Фовеля: «У той час цар рос-мосохів зі своїми полчищами фовельськими (тубальськими) зібрав також усі війська гунів» .
Згідно студій єврейського історика Г. Бараца, асоціація між Мосохом та русинами відома також і в єврейських писаннях X ст. Мова йде про родові-дну таблицю народів, що походять від Яфета, яка міститься в книзі Йосипа бен Горіон чи Іосиппона - невідомого автора, що жив у X ст. в Італії, відкіля ця таблиця, утім, зі значними опущеннями, перенесена в ще одну пам’ятку єв-рейської писемності - книгу «Яшар» (Sepher ha-jaschar) . Тут знаходимо по-відомлення, що «Мешех – це шибошни. Тирас – це русиш, бошны и англесы, що живуть по великому морю» . Згідно студій Г. Бараца: “уважний розгляд тексту показує, що, по-перше, у словах «Русиш, Бошні» буква «шин» (ш) по-милково вставлена наприкінці першого слова, тоді як вона повинна бути при-єднана до початку другого слова, що тому повинно читатися «Шибошні»; по-друге, що попереднє ім'я «Шибошні» при «Мешех» є тільки помилковим по-вторенням відновленого мною імені «Шибошні» при «Тирас», і по-третє, що «Русі» стоїть не на належному місці. Усунувши ці погрішності, одержимо таке читання: «Мешех - це Русі (а не Русиш). – Тирас – це Шибошні (читається Suiones чи Sveones - літописні Свіє (шведи) і Англесі». Вірогідність цієї кон'ю-нктури підтверджується тим, що... єврейський мандрівник Петахія (з Регенс-бургу, XII ст.) називає хазар ім'ям Мешех, а пізніший єврейський письменник ім'ям Мешех позначає Росію (Московію)» .
Цікавий також висновок визначного сходознавця і лінгвіста Н. Марра (1864/65-1934), який виводить походження слова “мешех”, не з біблійного тексту, а з давньої яфетичної племінної назви і Московією, і вважає, що воно є назвою надзвичайно давньою, яка первісно означала хазарів, з яких перейш-ла до слов’ян .
О. Мильников вважав, що значно сприяло появі ідеї “Мосох”-слов’яни-Московія співзвуччя Мосоха з кавказьким народом мосхів, про яких повідомляв уже Геродот, і які оголошувалися слов’янами, хоча як відомо за-раз, в дійсності мали не слов'янське, а грузинське походження .
ЗАПОЗИЧЕННЯ, ЗАСВОЄННЯ ТА РОЗВИТОК ТЕОРІЙ ПРО ПРАРОДИТЕЛІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ
Втім, не дивлячись на все вищесказане, відома в українській літера-турі пізнього середньовіччя ідентифікація Мосоха як прародителя слов’янства (або окремих слов’янських народів), разом із появою інших легендарних пра-родителів Рифата, Магога та ін. має коріння західноєвропейське і доволі піз-нє. Історію середньовічних пошуків європейцями своїх прародителів, зокрема, у відношенні до слов’янства, прекрасно дослідив О. Мильников , і ми даного питання тут торкатися не будемо, відзначивши тільки, що подібні розвідки були надзвичайно характерні для пізньосередньовічних історичних писань, і займали в них вагоме місце, не дивлячись на те, що уже на рубежі XV-XVI ст. ряд західних істориків прямо висміював їх. Зокрема, з середини XVI ст. веде свою генеалогію і згадка в західноєвропейській історіографії Мосоха та Рифа-та. Так у виданому в Базелеві в 1561 р. «Компендіуму по космографії» італій-ця Гульєльмо Постелло (1510-1581) один з розділів його книги, названий «Про Іафета і його нащадків, засновниках народів», був присвячений старозавітним «праотцям» італійців, скіфів, германців і ряду інших народів, включаючи сло-в'ян, яких Постелло усіх разом називав московітами. Тому, поряд з Гомером, Магогом, Мадаєм і іншими синами Іафета, у якості шостого був згаданий «Мешех, звичайно званий Мосохом», що поселився, згідно запевнення авто-ра, «у Кападокії і східних частин володінь Іафета». У «Історичній географії» німецького автора Хермана Моземана-Фаброниуса (1570—1634) поміщена «Генеалогія, чи Родовідний список усіх народів землі відповідно до Біблії», де до біблійних першопредків слов'ян віднесені два персонажі: другий син Гоме-ра й онук Іафета Рифат, від якого походять «рифеї, сармати, хенети, поляки й інші», і шостий син Іафета, молодший Гомерів брат Мосох/Месек, названий прабатьком «мусковітів (ройсів)». Одночасно підкреслювалося старшинство німців, оскільки їхнім прабатьком називався Аскеназ, старший син Гомера, первістка Іафета . Цікавий розвиток отримала дана теорія у Швеції, де, зок-рема, з часу видання в Римі книги останнього шведського католицького при-маса й історика Іоанна Магнуса (1488-1544) «Історія всіх готських і шведських королів» (1554) стала поширюватися думка, що Магог був прабатьком скіфів, під якими мали на увазі також готів, а під останніми - шведів. Як затверджував Магнус, першим готським королем став син Іафета Магог, скіфського роду. Цей варіант легенди знаходиться, зокрема, в роботах шведського протестант-ського історика Якобуса Гислоніса (1569-1592) та видного шведського вченого XVII в. як Юхана Локценіуса (1598- 1677) .
Проте, особливий розвиток теорія про Мосоха отримала на польсь-ких теренах. О. Мильников вважає, що вірогідно найпершим у польській істо-ріографії цю ідею запозичив Бернард Ваповський (1456—1535), а вже від ньо-го - незалежно один від одного - М. Стрийковський (фактичний автор теорії Мосох-слов’яни у відомому нам розумінні) та Марцин Бєльський (бл. 1495—1575).
Перший іменував Мосоха «патріархом нашим» і навіть «Мосохом Іафетовичем». Притім Стрийковський вважав, що в «північні краї» Мосох при-був разом зі своїм кревником Асармотом, чи Сарматом, по імені якого і назва-лися усі виниклі тут народи. З посиланням на «Іудейську війну» Йосипа Фла-вія (кн. 1, гл. 14) і Книгу Буття (гл. 10) Стрийковський вибудував наступну генеалогію супутника Мосоха: «Асармот, чи Сармат, син Иоктанів, онук Симов і правнук патріарха Ноя». Зчленування етнонімів «слов'яни» і «сармати» було тим більше природним, що в польській історіографії того часу під ними розу-міли давніх слов'ян. «Немає ніякого сумніву, - писав, наприклад, польський історик Станіслав Сарницький (1532-1597), - що наш народ, як і усіх, хто вжи-вав слов'янську мову, у стародавності називали сарматами». Сам він у «Описі древньої і сучасної Польщі» (1585) і в «Анналах» (1587) неодноразово згаду-вав Мосоха, що заснував «царство мосхів» і діяв у Сарматії.
Марципан Бєльський, посилаючись на Ваповського, фактично ще дотримувався традиційного і близького давньоруському літописанню загаль-ного погляду на Іафета, називаючи його «батько наш християнський». На початку своєї «Хроніки усього світу», де ця дефініція сформульована, Бєльсь-кий перелічував синів Іафета як «прабатьків» окремих народів, а в главі «Про походження народу польського», повторивши генеалогію в трохи іншій редак-ції, із усією визначеністю заявляв: «Потомство чи рід найдавніший наш сло-венський... пішов від другого світу, тобто від Потопу і батьком нашим христи-янським був Іафет, молодший син Ноя, що прийшов у краї північні, у Європу, після Потопу, і з волі Божої розмножив потомство своє. А потім син його Го-мер із сином своїм Аскеназом, чи Яскеном, заснували сарматів, над якими спершу від ріки Танаїс до ріки Рен володарював німецький король Туискон, нащадок Ноя, через який ми з народом німецьким завжди були сусідами. Хоча наші старші літописці виводили нас разом із греками від Іавана, однак для цього немає ніяких підстав, оскільки з нами разом греки ніколи в Сарматії не перебували, а німці там від початку жили». Не забував Бєльський і про Мосо-ха. Повідомляючи про синів Іафета, він згадав: «Мезех, від якого Москва і всі словаки». Правда, заявлене це було побіжно, причому доповнивши (по Гер-берштейну) нове видання своєї «Хроніки» (1564) главою «Про народ Москов-ський чи Руський», походження етноніма він узагалі з Мосохом не зв'язував. У посмертно виданій його сином Іоахимом «Польській хроніці» Бєльського ви-ражалася незгода з тими, хто походження поляків і інших слов'ян зв'язував з різними старозавітними персонажами. Звідси робився висновок: «...сама мов-на спільність наша з московітами явно свідчить, що ми походимо від одного народу і тому повинні бути дітьми одного спільного батька».
Однак, зокрема у Сарницького, крім Мосоха, роль слов'янських «па-тріархів» грають і інші персонажі. Один з них — Рифат, онук Іафета через його старшого сина Гомера. Він, по переконанню історика, також стояв біля джерел слов'янства в 1800 р. від створення світу, чи через 157 років після Потопу, 25 років після Вавілонського стовпотворіння і за 2190 років до наро-дження Христа, коли, за словами Сарницького, «була заснована більша час-тина народів». Вважаючи древніх слов'ян, поляків у першу чергу, сарматами, він значне місце приділив «сарматському государю» Асармоту. При цьому його генеалогію, а отже і походження слов'ян, Сарницький зводив не до Іафе-та, як було прийнято, а до його брата Сима, оскільки з його роду походив Ісус Христос. Це обставина, на думку Сарницького, свідчила про перебування слов'ян під особливим божественним заступництвом.
Поява в одному ряду з Мосохом і фактично на рівних правах з ним Рифата означало спробу послабити поширену думку про єдність походження слов'ян. Якщо у Сарницького це зроблено не настільки помітно, то політизація теми на початку XVII в. приводила до свідомого загострення ідеї різниці біб-лійних предків східних і інших слов'ян” .
Разом із тим, уже у XVII ст. з’явився ряд західних публіцистичних ро-біт, де зв’язок між Мосохом і Москвою обґрунтовувався в негативному розу-мінні. Так у політичному трактаті шведського дипломата Петрея автор “не тільки підкреслював справедливість версії «Мосох-Москва», але й акцентував її застосовуваність насамперед до росіян, до Московської держави. Мо-сох, писав зловтішно Петрей, «мерзенний і жорстокий вдачами і звичками, також і своїми грубими й огидними справами», оселився «між ріками Танаї-сом, Борисфеном, Волгою і Москвою, де ще і нині живуть його нащадки, і має своє перебування теперішній Великий Князь: нащадки стали сильні і великі, так що не тільки бояться їхні сусідні країни, але і чужоземні народи. Це згідно з назвою і зі справами Московітів. Тому, що Мосох чи Московит означає ні більше, ні менше, як людини, що веде дивне життя, напружує, протягає свій лук і хоче стріляти, те ж роблять і Московити» , .
Окресливши ту першооснову, з якої виріс український погляд на про-блему прабатька слов’ян, і, зокрема, українців та московітів, перейдемо тепер до його безпосереднього розгляду. Згідно студій П. Мілюкова поява даної інформації в православній українській літературі є результатом запозичення з західних хронік, зокрема Я. Длугоша (1480 р.) та М. Стрийковського . О. Мильников же відзначає, що “процес її адаптації... по-перше, співвідносив-ся з поширенням на Україні, у Росії і Білорусії перекладів з польської мови «Хронік» Бєльського і Стрийковського і, по-друге, включався в інтелектуаль-ний потік, що йшов із заходу на схід - з Польщі через українсько-білоруські землі в Московську державу. В умовах боротьби проти полонізації і покатоли-чення, за етнокультурну самобутність Західної Русі визнання старозавітного Мосоха спільнослов'янським «праотцем» протистояло шляхетській концепції сарматизму і підкреслювало рівне походження всіх слов'ян, незалежно від їхніх віросповідних розходжень” .
На разі, політичне підґрунтя проблеми – відзначення єдинокровності з московітами - не могло бути реально актуальним для освічених українців на початку XVII ст., бо до реформ Никона говорити про єдиновірність обох наро-дів можна лише з великою натяжкою, і це не могло саме по собі надати такого значного поширення теорії про Мосоха, як і іншим її аналогам. Крім того, вла-сне, в Москві теорія про Мосоха приживалась надзвичайно складно. Таким чином, пояснювати вихід наперед в якості прабатька Мосоха не можна пояс-нювати тільки як подію, “що віддзеркалювала зміну в політичних орієнтаціях українських інтелектуалів” . На нашу думку, справа тут набагато складніша. Така вагома для українців інформація не могла бути просто запозичена. Вона мала бути обдумана і усвідомлена українськими вченими, і лише, за умови збігу їхніх поглядів із поглядами західних джерел, їхні повідомлення могли бути запозичені для підтвердження поглядів українських авторів. Саме тому, на нашу думку і сталося відмічене О. Мельниковим явище, коли “адаптація українською історичною думкою теми Мосоха тривала кілька десятиліть” . І, навряд, чи цей довгий період можна пов’язувати тільки з тим, що на початку століття “концепція «Мосох-Москва» ще не стала актуальною” в політично-му сенсі.
Например:
ДЕТАЛІЗАЦІЯ ІСТОРІОГРАФІЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ: ВНУКИ НОЯ
В основі українських історичних концепцій про походження україно-руського народу лежить розробка концепцій походження слов’янства, поши-рена в західній історіографії, які, втім, були суттєво перероблені вітчизняними авторами. В основі цих концепцій, як і раніше лежав біблійний текст. Адже, в книзі Буття названі не лише сини, але й внуки Ноя:
«Ось потомки синів Ноя: Сима, Хама та Яфета, в яких наро-дилися сини по потопі. Сини Яфета: Гомер, Магог, Мадай, Яван, Твал, Мешех та Тірас. Сини ж Гомера: Аш-каназ, Ріфат і Тогарма. Сини ж Ява-на: Еліша, Таршіш, Кіттім та Доданім. Від них вийшли народи, що розсели-лись по островах та по краях, кожен за своєю мовою, за своїми племена-ми, у своїх народах...».
Зрозуміло, що такий поширений перелік спонукав більш точно локалізувати народи - нащадки тих чи інших дітей і внуків Ноя. Першою спробою такої обробки біблійного тексту звичайно вважають главу шосту «Іудейської дав-нини» Йосифа Флавія: “У синів Ноя були нащадки, на честь яких особи, що заволодівали якоюсь країною, давали назву її населенню. У Ноєвого сина Яфета було семеро синів. Останні розселилися починаючи з гір Тавра й Амана до ріки Танаїса , а по Європі – до Гадіри , займаючи по дорозі землі, до цього ніким не зайняті. І дали населенню свої власні імена. Саме родона-чальником тих народів, що тепер називаються у греків галатами, а взагалі називаються гомарейцями, був Гомар ; Магог же поклав початок тому наро-дові, що від нього одержав назву магога, а ними (греками) іменується скіфа-ми . Від синів Яфета – Явана і Мада – пішли племена: від Мада – мадеї, що називаються в еллінів мідянами , а від Явана походить ім’я Іонії та всіх греків. Фовел поклав початок фовелійцям, що сучасниками нашими іменуються іберами . Мосохенці, родначальником яких є Мосох, носять тепер назву каппадокійців, хоча існує ще одна вказівка і на їх давнє ім’я: донині у них є місто Мазака що вказує кмітливим людям, що так колись називався і весь народ. Фірас же назвав тирянами підвладне собі плем’я, ім’я кого греки переробили у фракійців . Ось усі ці народи ведуть своє походження від синів Яфета. З трьох синів Гомара Асханаз поклав початок астаназійцям, що називаються тепер у греків регійцями, Рифат – рифатейцям, нині пафлагонійцям, Форгам же форгамейцям, яких греки, здається, назвали фригійцями . У сина Яфета, Явана, було [також] три сини: Єлисей, що дав своє ім’я народу, яким він правив; це – теперішні еоляни; потім Фарс, родоначальник фарсійців. Так у давнину називалася Кілікія… Нарешті Хетим заволодів островом Хетимою (тепер він іменується Кіпром), од чого всі острови й більшість прибережних просторів називається євреями Хетим. Доказом вірності мого повідомлення слугує одне з міст на основі Кіпрі; це місто дотепер зберегло назву Кітіона, як називають його ті, хто переробив його ім’я на грецький лад, причому в такий спосіб ім’я його не особливо сильно відрізняється від слова “Хетим”. Ось стількома народами володіли сини й онуки Яфета…”
Оскільки писання Йосифа Флавія були добре відомі в слов’янських землях, і, зокрема, в Київській Русі , то закономірно, що вони також спонука-ли наших предків розширити картину походження слов’янства.
Як бачимо, тут Мосох виступає у Флавія в якості першопредка дале-ких від наших теренів каппадокійців. Зате Магог названий першопредком скі-фів... Звідси й пішли дві традиції ототожнення слов’ян, і, зокрема українців із нащадками Ноя – про походження від Магога і про походження від Мосоха. Існує і третя версія – про походження наших предків від Рифата. Втім, власне, найбільшого поширення набули дві перші.
МАГОГ, ЯК ПЕРШОПРЕДОК РУСІ
Слово "магог" у Старому Завіті використовується в двох якостях - як ім’я одного з синів Афета, про що ми вже говорили вище, і як назва народу чи землі на півночі. Народ магог є добрими лучниками . В пророцтві Єзекиїля "магог", разом із словом "Гог" - ідентифікація народу чи країни, причому Гог є іменем царя народу чи землі Магога . Пророцтву про Гога і Магога, їхній на-пад і загибель присвячено, на разі, дві глави пророцтва Єзекиїля - 38-та та 30-та. Тут зазначено, що Гог на чолі магогського народу має колись прийти з півночі й напасти на країну Ізраїлеву і що цим нашестям має бути здійснений Божественний суд над Гогом, все військо якого буде винищене й поховане разом із Гогом у місці, названому на честь цієї події долиною полчищ Гогових. Православне богослов’я традиційно коментує описану тут битву, як пророцтво майбутньої останньої битви антихриста проти Церкви Христової, і, таким чи-ном, Гог і Магог виступають швидше в якості якогось абстрактного зла, ніж конкретних народів чи людей . Таке твердження обґрунтовується тим, що в Одкровенні св. Іоанна слова Гог і Магог, які виступають тут уже рівнозначни-ми, як назви народів і, вірогідно, їх правителів описані саме у вищезазначе-ному ключі. В цьому місці пророцьки описується страшна битва між ворогами і святими Божими, що закінчаться остаточною загибеллю перших.
В різних джерелах під магогом "розумілися" скіфи, або, рідше, вір-мени. Відмічалася близькість між назвою «магог» та «Гог-хасан» - Гогова фо-ртеця, як називали Кавказ вірмени та колхи. Проте, найбільш реальною є, все-таки, вказівка на скіфів, які, згідно писань Геродота, «…пішли на Єгипет. На шляху туди із Сирії Палестинської скіфів зустрів Псамметих, єгипетський цар, із дарунками й проханнями схилив завойовників не йти далі. Повертаю-чись тому, скіфи прибули в сірійське місто Аскалон . Велика частина скіфсь-кого війська пройшла повз, не завдавши місту шкоди, і тільки декілька відста-лих воїнів розграбували святилище Афродіти Уранії . Як я дізнався з розпи-тів, це святилище - найдавніше з усіх храмів цієї богині... 28 років володарю-вали скіфи в Азії і своїй нахабності і бешкетуванням привели усі там у повний розлад. Адже поза тим що вони збирали з кожного народу встановлену дани-ну, скіфи ще роз'їжджали по країні і грабували усе, що потраплялося. Тоді Кіаксар і мідяни запросили один раз безліч скіфів у гості, напоїли їх доп'яна і перебили. Так мідяни відновили колишню велич своєї держави і ще завоювали Ниневію (як вони заволоділи містом, я розповім в іншій частині моєї праці) і скорили ассірійців, за винятком Вавілонської області. Після цього помер Кіаксар. Царював він 40 років (вважаючи і роки скіфського пануван-ня)» .
Не дивлячись на таке негативне наповнення слова Магог, теорія про походження від нього скіфів, які давніми українськими, та й загалом, східно-слов’янськими істориками дуже часто асоціювалися зі своїми співвітчизниками (див. стор. 45), була достатньо популярною. Тяжко сказати, чи це забазоване на бажанні бачити свій народ згаданим у Святому Письмі хоча б в такій іпос-тасі, чи просто потяг до певного об’єктивного висновку на основі певної інформації. Справа в тому, що в церковнослов’янському перекладі Святого Письма існує цікаве позірне підтвердження теорії про походження русів від скіфів-магогу – вказівку на те, що Гог був властителем народу “Рош”, що зда-вна асоціювалося з коренем «рос» . Зв’язок між назвою “Рош” та пророцт-вом Ієзекиїля був відмічений ще візантійцями у IX ст. в “Житії Георгія Амаст-ридського”. Візантійський історик X ст. Лев Диякон сприйняв напад русі на Костянтинополь 860 року як здійснення пророцтва Ієзекиїля . Зокрема, в церковно-слов’янському перекладі це вилилось у таке: “... Се глаголетъ Адо-наи Господь, се Азъ т Гогъ кнз Росьска, Мосохъ, и овель” .
На разі, ще Кромер висловив сумнів стосовно зв’язку між цим повід-омленням і русинами . І дійсно, насправді поява назви «Рош» є результатом невірного перекладу. Це слово з єврейської перекладається як «голова», «го-ловний», «чільний», таким чином йдеться про епітет Гога - «головний, чільний князь» . В сучасному українському перекладі цей фрагмент тексту звучить, як: «... говорить Господь Бог: Ось Я проти тебе, Гогу, верховний князю ме-шехський і тувальський!» Проте, не дивлячись на все вищесказане, О. Мильников відзначав, що «усе-таки рядки зі Старого Завіту, у яких згаду-валися Рош (Рос) і Мешех (Мосох), зберігали привабливість для багатьох авторів XVI-XVII ст. не тільки з католицьких, але також із протестантських і православних кіл...» Ще в XIX ст. у православній «Иллюстрированной по-лной популярной Библейской энциклопедии» висловлювалися здогади, уже не пов’язані з коренем “рош”, але дотичні до наших теренів: «Імовірніше ж усього, під цими словами (магог – І.Ж.) розуміються всі північні скіфські пле-мена, від яких пішли пізніші слов'яни, татари і т.п. Утім, з цього не слід укла-дати, що в дійсності колись існував цар, прозваний Гогом, чи народ, прозва-ний Магогом. Безсумнівно одне, що протягом століть ці назви зробилися сим-волічними для всіх північних народів» . В сучасній протестантській біблійній енциклопедії висловлено припущення, що ім’я Гога, використане пророком Ієзекиїлем, було лише “символічним образом правителя віддаленої землі”, і насправді належить Гігесу, який був царем Лідії, країни на західному узбе-режжі Малої Азії, що жив у VII ст.
МОСОХ-ПРАРОДИТЕЛЬ
Ідея про Мосоха, як прародителя слов’ян, чи, в усякому разі, східних слов’ян, багатьма ототожнюється з іншими московськими імперськими леген-дами, які зародилися в період остаточного становлення Московської держави, у XVI ст. Проте, насправді, дана ідея має дуже давнє коріння, і її походження до території Московії жодного відношення не має. Родоначальником вивчення історії нащадків Мосоха переказ називає вавілонського жерця Бероза (бл. 350—280 р. до н.е.). Однак винести які-небудь достовірні відомості з його творів украй складно: вони дійшли до нас лише в уривках, цитованих іншими авторами більш пізнього часу; крім того, у середні віки різні автори не раз підписували ім'ям давно померлого халдейського філософа власні здогади і вигадки . Втім, уже албано-вірменський історик VII в. Мойсей Утієць називає «великим царем» хазарського кагана; у примітках до опису хазарських подій він з'єднує з ім'ям хазар не тільки Мосоха, але і Фовеля: «У той час цар рос-мосохів зі своїми полчищами фовельськими (тубальськими) зібрав також усі війська гунів» .
Згідно студій єврейського історика Г. Бараца, асоціація між Мосохом та русинами відома також і в єврейських писаннях X ст. Мова йде про родові-дну таблицю народів, що походять від Яфета, яка міститься в книзі Йосипа бен Горіон чи Іосиппона - невідомого автора, що жив у X ст. в Італії, відкіля ця таблиця, утім, зі значними опущеннями, перенесена в ще одну пам’ятку єв-рейської писемності - книгу «Яшар» (Sepher ha-jaschar) . Тут знаходимо по-відомлення, що «Мешех – це шибошни. Тирас – це русиш, бошны и англесы, що живуть по великому морю» . Згідно студій Г. Бараца: “уважний розгляд тексту показує, що, по-перше, у словах «Русиш, Бошні» буква «шин» (ш) по-милково вставлена наприкінці першого слова, тоді як вона повинна бути при-єднана до початку другого слова, що тому повинно читатися «Шибошні»; по-друге, що попереднє ім'я «Шибошні» при «Мешех» є тільки помилковим по-вторенням відновленого мною імені «Шибошні» при «Тирас», і по-третє, що «Русі» стоїть не на належному місці. Усунувши ці погрішності, одержимо таке читання: «Мешех - це Русі (а не Русиш). – Тирас – це Шибошні (читається Suiones чи Sveones - літописні Свіє (шведи) і Англесі». Вірогідність цієї кон'ю-нктури підтверджується тим, що... єврейський мандрівник Петахія (з Регенс-бургу, XII ст.) називає хазар ім'ям Мешех, а пізніший єврейський письменник ім'ям Мешех позначає Росію (Московію)» .
Цікавий також висновок визначного сходознавця і лінгвіста Н. Марра (1864/65-1934), який виводить походження слова “мешех”, не з біблійного тексту, а з давньої яфетичної племінної назви і Московією, і вважає, що воно є назвою надзвичайно давньою, яка первісно означала хазарів, з яких перейш-ла до слов’ян .
О. Мильников вважав, що значно сприяло появі ідеї “Мосох”-слов’яни-Московія співзвуччя Мосоха з кавказьким народом мосхів, про яких повідомляв уже Геродот, і які оголошувалися слов’янами, хоча як відомо за-раз, в дійсності мали не слов'янське, а грузинське походження .
ЗАПОЗИЧЕННЯ, ЗАСВОЄННЯ ТА РОЗВИТОК ТЕОРІЙ ПРО ПРАРОДИТЕЛІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ
Втім, не дивлячись на все вищесказане, відома в українській літера-турі пізнього середньовіччя ідентифікація Мосоха як прародителя слов’янства (або окремих слов’янських народів), разом із появою інших легендарних пра-родителів Рифата, Магога та ін. має коріння західноєвропейське і доволі піз-нє. Історію середньовічних пошуків європейцями своїх прародителів, зокрема, у відношенні до слов’янства, прекрасно дослідив О. Мильников , і ми даного питання тут торкатися не будемо, відзначивши тільки, що подібні розвідки були надзвичайно характерні для пізньосередньовічних історичних писань, і займали в них вагоме місце, не дивлячись на те, що уже на рубежі XV-XVI ст. ряд західних істориків прямо висміював їх. Зокрема, з середини XVI ст. веде свою генеалогію і згадка в західноєвропейській історіографії Мосоха та Рифа-та. Так у виданому в Базелеві в 1561 р. «Компендіуму по космографії» італій-ця Гульєльмо Постелло (1510-1581) один з розділів його книги, названий «Про Іафета і його нащадків, засновниках народів», був присвячений старозавітним «праотцям» італійців, скіфів, германців і ряду інших народів, включаючи сло-в'ян, яких Постелло усіх разом називав московітами. Тому, поряд з Гомером, Магогом, Мадаєм і іншими синами Іафета, у якості шостого був згаданий «Мешех, звичайно званий Мосохом», що поселився, згідно запевнення авто-ра, «у Кападокії і східних частин володінь Іафета». У «Історичній географії» німецького автора Хермана Моземана-Фаброниуса (1570—1634) поміщена «Генеалогія, чи Родовідний список усіх народів землі відповідно до Біблії», де до біблійних першопредків слов'ян віднесені два персонажі: другий син Гоме-ра й онук Іафета Рифат, від якого походять «рифеї, сармати, хенети, поляки й інші», і шостий син Іафета, молодший Гомерів брат Мосох/Месек, названий прабатьком «мусковітів (ройсів)». Одночасно підкреслювалося старшинство німців, оскільки їхнім прабатьком називався Аскеназ, старший син Гомера, первістка Іафета . Цікавий розвиток отримала дана теорія у Швеції, де, зок-рема, з часу видання в Римі книги останнього шведського католицького при-маса й історика Іоанна Магнуса (1488-1544) «Історія всіх готських і шведських королів» (1554) стала поширюватися думка, що Магог був прабатьком скіфів, під якими мали на увазі також готів, а під останніми - шведів. Як затверджував Магнус, першим готським королем став син Іафета Магог, скіфського роду. Цей варіант легенди знаходиться, зокрема, в роботах шведського протестант-ського історика Якобуса Гислоніса (1569-1592) та видного шведського вченого XVII в. як Юхана Локценіуса (1598- 1677) .
Проте, особливий розвиток теорія про Мосоха отримала на польсь-ких теренах. О. Мильников вважає, що вірогідно найпершим у польській істо-ріографії цю ідею запозичив Бернард Ваповський (1456—1535), а вже від ньо-го - незалежно один від одного - М. Стрийковський (фактичний автор теорії Мосох-слов’яни у відомому нам розумінні) та Марцин Бєльський (бл. 1495—1575).
Перший іменував Мосоха «патріархом нашим» і навіть «Мосохом Іафетовичем». Притім Стрийковський вважав, що в «північні краї» Мосох при-був разом зі своїм кревником Асармотом, чи Сарматом, по імені якого і назва-лися усі виниклі тут народи. З посиланням на «Іудейську війну» Йосипа Фла-вія (кн. 1, гл. 14) і Книгу Буття (гл. 10) Стрийковський вибудував наступну генеалогію супутника Мосоха: «Асармот, чи Сармат, син Иоктанів, онук Симов і правнук патріарха Ноя». Зчленування етнонімів «слов'яни» і «сармати» було тим більше природним, що в польській історіографії того часу під ними розу-міли давніх слов'ян. «Немає ніякого сумніву, - писав, наприклад, польський історик Станіслав Сарницький (1532-1597), - що наш народ, як і усіх, хто вжи-вав слов'янську мову, у стародавності називали сарматами». Сам він у «Описі древньої і сучасної Польщі» (1585) і в «Анналах» (1587) неодноразово згаду-вав Мосоха, що заснував «царство мосхів» і діяв у Сарматії.
Марципан Бєльський, посилаючись на Ваповського, фактично ще дотримувався традиційного і близького давньоруському літописанню загаль-ного погляду на Іафета, називаючи його «батько наш християнський». На початку своєї «Хроніки усього світу», де ця дефініція сформульована, Бєльсь-кий перелічував синів Іафета як «прабатьків» окремих народів, а в главі «Про походження народу польського», повторивши генеалогію в трохи іншій редак-ції, із усією визначеністю заявляв: «Потомство чи рід найдавніший наш сло-венський... пішов від другого світу, тобто від Потопу і батьком нашим христи-янським був Іафет, молодший син Ноя, що прийшов у краї північні, у Європу, після Потопу, і з волі Божої розмножив потомство своє. А потім син його Го-мер із сином своїм Аскеназом, чи Яскеном, заснували сарматів, над якими спершу від ріки Танаїс до ріки Рен володарював німецький король Туискон, нащадок Ноя, через який ми з народом німецьким завжди були сусідами. Хоча наші старші літописці виводили нас разом із греками від Іавана, однак для цього немає ніяких підстав, оскільки з нами разом греки ніколи в Сарматії не перебували, а німці там від початку жили». Не забував Бєльський і про Мосо-ха. Повідомляючи про синів Іафета, він згадав: «Мезех, від якого Москва і всі словаки». Правда, заявлене це було побіжно, причому доповнивши (по Гер-берштейну) нове видання своєї «Хроніки» (1564) главою «Про народ Москов-ський чи Руський», походження етноніма він узагалі з Мосохом не зв'язував. У посмертно виданій його сином Іоахимом «Польській хроніці» Бєльського ви-ражалася незгода з тими, хто походження поляків і інших слов'ян зв'язував з різними старозавітними персонажами. Звідси робився висновок: «...сама мов-на спільність наша з московітами явно свідчить, що ми походимо від одного народу і тому повинні бути дітьми одного спільного батька».
Однак, зокрема у Сарницького, крім Мосоха, роль слов'янських «па-тріархів» грають і інші персонажі. Один з них — Рифат, онук Іафета через його старшого сина Гомера. Він, по переконанню історика, також стояв біля джерел слов'янства в 1800 р. від створення світу, чи через 157 років після Потопу, 25 років після Вавілонського стовпотворіння і за 2190 років до наро-дження Христа, коли, за словами Сарницького, «була заснована більша час-тина народів». Вважаючи древніх слов'ян, поляків у першу чергу, сарматами, він значне місце приділив «сарматському государю» Асармоту. При цьому його генеалогію, а отже і походження слов'ян, Сарницький зводив не до Іафе-та, як було прийнято, а до його брата Сима, оскільки з його роду походив Ісус Христос. Це обставина, на думку Сарницького, свідчила про перебування слов'ян під особливим божественним заступництвом.
Поява в одному ряду з Мосохом і фактично на рівних правах з ним Рифата означало спробу послабити поширену думку про єдність походження слов'ян. Якщо у Сарницького це зроблено не настільки помітно, то політизація теми на початку XVII в. приводила до свідомого загострення ідеї різниці біб-лійних предків східних і інших слов'ян” .
Разом із тим, уже у XVII ст. з’явився ряд західних публіцистичних ро-біт, де зв’язок між Мосохом і Москвою обґрунтовувався в негативному розу-мінні. Так у політичному трактаті шведського дипломата Петрея автор “не тільки підкреслював справедливість версії «Мосох-Москва», але й акцентував її застосовуваність насамперед до росіян, до Московської держави. Мо-сох, писав зловтішно Петрей, «мерзенний і жорстокий вдачами і звичками, також і своїми грубими й огидними справами», оселився «між ріками Танаї-сом, Борисфеном, Волгою і Москвою, де ще і нині живуть його нащадки, і має своє перебування теперішній Великий Князь: нащадки стали сильні і великі, так що не тільки бояться їхні сусідні країни, але і чужоземні народи. Це згідно з назвою і зі справами Московітів. Тому, що Мосох чи Московит означає ні більше, ні менше, як людини, що веде дивне життя, напружує, протягає свій лук і хоче стріляти, те ж роблять і Московити» , .
Окресливши ту першооснову, з якої виріс український погляд на про-блему прабатька слов’ян, і, зокрема, українців та московітів, перейдемо тепер до його безпосереднього розгляду. Згідно студій П. Мілюкова поява даної інформації в православній українській літературі є результатом запозичення з західних хронік, зокрема Я. Длугоша (1480 р.) та М. Стрийковського . О. Мильников же відзначає, що “процес її адаптації... по-перше, співвідносив-ся з поширенням на Україні, у Росії і Білорусії перекладів з польської мови «Хронік» Бєльського і Стрийковського і, по-друге, включався в інтелектуаль-ний потік, що йшов із заходу на схід - з Польщі через українсько-білоруські землі в Московську державу. В умовах боротьби проти полонізації і покатоли-чення, за етнокультурну самобутність Західної Русі визнання старозавітного Мосоха спільнослов'янським «праотцем» протистояло шляхетській концепції сарматизму і підкреслювало рівне походження всіх слов'ян, незалежно від їхніх віросповідних розходжень” .
На разі, політичне підґрунтя проблеми – відзначення єдинокровності з московітами - не могло бути реально актуальним для освічених українців на початку XVII ст., бо до реформ Никона говорити про єдиновірність обох наро-дів можна лише з великою натяжкою, і це не могло саме по собі надати такого значного поширення теорії про Мосоха, як і іншим її аналогам. Крім того, вла-сне, в Москві теорія про Мосоха приживалась надзвичайно складно. Таким чином, пояснювати вихід наперед в якості прабатька Мосоха не можна пояс-нювати тільки як подію, “що віддзеркалювала зміну в політичних орієнтаціях українських інтелектуалів” . На нашу думку, справа тут набагато складніша. Така вагома для українців інформація не могла бути просто запозичена. Вона мала бути обдумана і усвідомлена українськими вченими, і лише, за умови збігу їхніх поглядів із поглядами західних джерел, їхні повідомлення могли бути запозичені для підтвердження поглядів українських авторів. Саме тому, на нашу думку і сталося відмічене О. Мельниковим явище, коли “адаптація українською історичною думкою теми Мосоха тривала кілька десятиліть” . І, навряд, чи цей довгий період можна пов’язувати тільки з тим, що на початку століття “концепція «Мосох-Москва» ще не стала актуальною” в політично-му сенсі.
Lanselot
Гетьман
РОЗВІДКИ ПРО ПОХОДЖЕННЯ СЛОВ’ЯН І УКРАЇНО-РУСІ В ГУСТИНСЬКОМУ ЛІТОПИСІ
Найбільш поширене повідомлення про весь спектр теорій походження слов’ян від біблійних персонажів знаходимо у Густинському літописі . Цей літопис отримав свою назву за Густинським монастирем (недалеко від Прилук на Полтавщині), де був виявлений один з її списків, створений у 1670 р. ієромонахом того ж монастиря Михайлом Лосицьким. На основі Густинського і двох інших (Мгарського й Архівного) списків літопис був опублікований (не повністю) у додатку до Іпатіївського зведення . Твір є анонімним. Як було встановлено ще в XIX в. М. Лосицький був усього лише переписувачем і автором передмови. Проте А. Єршов та уже в наш час Ю. Мицик доводили, що він був створений між 1623— 1627 р. визначним печерським письменником-полемістом Захарією Копистенським, автором знаменитої “Палінодії”. Дане зведення забазоване, як вважається, на основі декількох джерел, серед яких як дослідження іноземних авторів, так і численні вітчизняні історичні та агіографічні твори. Ми свого часу висунули припущення, що Густинський літопис є лише скороченням великого пізнього печерського зведення, відомого під назвою “літописця прп. Нестора”, або просто “Нестора” .
На разі, наведене нами нижче дослідження про походження слов’янства міститься у початковій частині Густинського літопису (не увійшла до видання цього тексту XIX ст.) . До власне печерського літописання це повідомлення ніякого відношення не має - запозичення, подібні до нині існуючого тексту "Повісті минулих літ" ідуть тільки з самого початку (Л.3), а на листі 21 відзначено, що звідси, власне, і починається "Нестор". Отже, дана підбірка є науковою працею, вірогідно, автора Густинського літопису. Нижче ми наводимо фрагменти з цього твору, які стосуються теми наших студій. Переклад здійснено за рукописом, який зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. І.В. Вернадського (ІР НБУІВ. П. 315/378 С. - Л. 9-21)
Про рід Ноїв, від якого сина його які народи пішли.
9 Хочемо тут розповісти про родослів’я великого в патріархах Ноя, аби дізналися від якого коліна які народи пішли, яке слов’янською старанністю і трудом із книг Мойсейових, також і з численних хронографів і літописців зібрав. Отже, так починаємо: Ной мав синів трьох: Сима, Хама і Афета…
далі іде перерахування не лише синів, але й внуків
11 об. Афет, третій син Ноїв, який отримав західні і північні землі
тобто, Європу і Азії частину. Цей мав синів семеро. 1. Перший Гомер, що мав трьох синів: а) перший, Асспенез чи Аскак, від якого походять всі роди німецькі, тобто, генни (sic!), цимбри, тевтони, гофи, остготи, пруси, старі половці, печеніги, литва, жмудь, лотва, ятвяги, курії, варяги, гунці, філяндови, шведи, тогусми, що від цимбрів, і готів, французи, гишпани, ангеликове, і інші народи. Кажуть же, що Твишко, перший їхній цар широко владарював землею: в Європі не лише над німецькими народами, про яких нижче сказано, але й над слов’янами, що в Сарматії живуть. б) Другий син Гемерів Рифат, від цього Рифата народилися пафлагони 12, єнети, генети, венеди, венедиці, андіаляни, роксани, роксаляни, ніби русь і аляни; русь, москва, ляхи, “славяне”, болгари, серби. Ці всі одного походження і мови , тобто слов’янської. в) Третій син Гемерів, Торгома, від якого Фракія…
2. Другий син Афетів, Магог… Цей Азійське царство запровадив. Від того Магога пішли Скіфи чи татари, від них же турки, і парти, тиркани, Асмазони, і земля Азійською назвалася. Також і угри, що від ріки Югри прийшли. …
12 об. 6. Шостий син Афетів Мосох, від якого, як кажуть деякі, народився москва і слов’янський народ (загалом - ?), як про те сказано буде нижче.
17 об. Про слов’янський народ, звідки вийшов і коли до Європи і Сарматії прийшов, про їхні битви, і як Олександр Македонський грамоту їм дав.
Це родослів’я Ноєве так виклавши, перейдемо ще до докладнішої оповіді про наш слов’янський народ, від кого і коли і в якому місці початий був і коли до Європи і Сарматії прийшов. По-перше, та буде відомо всім, що Афет, син Ноїв, батько є всіх християн, які в Європі і Азії поіменно живуть. З цим літописці мало не всі погоджуються. Але оскільки в цих двох частинах світу численні царства і народи і мови ж, що від Афетових семи синів благословенням Божим розплодилися і помножилися, як про те вище сказав, - від них вийшли деякі, які генеалогію свою неправильно почали від початку, так донині і вважають. Від деяких же народів навіть досі нерозуміння є і незгода. Так і хронографи найбільше про наш словенський народ не можуть доконче вишукати, звідки виріс і почався цей сильний і хоробрий народ. Самі бо раніше писати не вміли нітрохи, (аби) про своє колишнє буття написати. Тому самі не можемо про себе нічого сказати. Географи ж різні, по-різному 18 про них говорять. Це бо найтвердіше належить відати про наш слов’янський народ, звідки є, оскільки раніше жоден із хронографів, ні слов’янами, ні Руссю їх не іменував, оскільки ці імена по багатьох літах уже до них прикололи. Але однак, вивчаючи в хронографів часи і народи і міста, де який народ, і в які часи сидів, і коли війни старовинні відбувалися, хоча й із трудом, (але) знайшов нашого слов’янського народу такий початок: «і кажуть деякі, що від Мосоха, сина шостого Афетового наш народ слов’янський пішов, і мосхинами, тобто москвою, іменувався, і від цієї москви всі сармати, русь, ляхи, чехи, болгари, словени (новгородські - ? – І.Ж.) пішли». Згадує ж Ксенофонт старий хронограф про цих мосхинів, диким і ядовитим народом їх називаючи. Вченіші кажуть, що слов’яни від Рифата, сина Гомерового, а внука Афетового, походять, і не такі погані були, як мосхини. Інші ж кажуть, що від цих обох виходять народи і водно злилися і слов’янами нарекли себе. Ці, котрі від Рифата, сина Гомерового вийшли, сіли по всій землі, яка Пафлагонією називається, і нареклися єнетами. По деяких же літах, коли розплодилися, розійшлися по Азії, і Європі, і різними назвами 18 об.. назвалися, як про те буде нижче. Про цих єнетів поминає Гомер поет, і Іосиф, Птолемей, Геродот, Аполлоній Собеликунс хронографи, називаючи їх єнетами чи генетами. Єнети чи генети із Азії Меншої вийшовши, і прийшовши до Сарматії, сарматами нареклися. Житла ж їхні перше були на над морем Чорним, разом із пафлагонами, народу, що був тоді, одного походження і мови. Так і Аполлоній і найстарші говорять. Задля цього вважають, що і мосхини з єнетами одним народом були, оскільки тієї ж з ними мови були, і з ними порубіжно жили , починаючи від Каппадокії, аж до Чорного моря. На мосхинів в Рóсії говорить Йосиф, що походять від Мосоха, сина Фетового, і сіли в Азії і Європі по потопі в літо 121 , а (щодо) єнетів – походять від Арифата, брата Асканова в Пафлагонії. Від нього ж і гори Рифенські в Сарматії названі, але як і моли це (сталося) – не відомо, оскільки ці народи явно одного є отця сини, оскільки однозвучність їхньої мови вказує на те, що вони були єдиним народом. Прихід венет із Пафлагонії поминає Гомер, славний поет. Пишучи про троянську битву таке каже: «Прийшли пафлягони троянам на допомогу з князем своїм Філімоном, тобто Phylimemem”, 19 що від єнетів походить, де бувають добрі коні”. Коли ж полонена була Троя, що було в літо від сотворіння світу 1756 , а перед Різдвом Христовим 751 року, збройно під Троєю князя свого постраждали, і звідти пішли зі Антенором, князем троянським на захід, де одні Іллірик посіли, другі ж з Антонором і до Італії пішли, як же Плиній (?) говорить, і прийшовши на море Венедське, сіли тут, створили град великий на пагорбі, і назвали його в ім’я своє Венецією. Інші говорять, що від вінця це ім’я граду є Венеція.
А потім літо по Різдві Христовому 428 , оскільки боялися єнетів, відтіль називалися бичем Божим. Завоювавши Західні землі, перенесли град на море, де і нині є славний град Венеція. Про цих єнетів всі старі і нові хронографи згідно пишуть. Як до нашої Сарматії прийшли, це Страбон каже: доки Єнети від місця свого подорожували певного часу, як казав, з Антенором, з-під Трої через море. Причина ж переходу їхнього цимбри чи семмеї, які через море перейшли від них, тоді жили навпроти (в) Тавриці, тобто Криму... Коли ж пішли звідти цимбри, почали там по тих місцях жити єнети. Але потім, коли розплодилися, вийшли звіти єнети, і наповни всю цю землю, тобто Сарматію, від якої і самі нареклися сарматами. На тих місцях, над озером Меотаським нині живуть черкаси п’ятигорці, мужі сильні і хоробрі до війни, що нашою ж мовою розмовляють. Наші ж літописці говорять, як ото Длугош, що сармати сюди прийшли з Аляном другим, воєводою своїм. Думаю, що від цього Аляна Алянами нареклися. Дивдерус Сикуас свідчить, що пафлагонські народи, тобто єнети, на північних землях широко розпоширилися і сарматами нареклися. Згідно з ним (говорить) і Dielemanus Stella, описуючи генеалогію Христову, що на початку народів таке було: прийшли єнети від Чорного моря і наповнили в Європі численні землі північні, і нині там живуть русь і інші народи. Той же і на новому місці єнетами називає всіх, які славенською мовою користуються. Поминають же і Страбон, і Птолемей в своїх географіях, описуючи всесвіт про всіх єнетів або словян, що в Сарматії і при Чорному морі, (і) 20 біля озера Меотинського, називаючи їх роксолянами, ніби Русь і алани… Оповідають, що ці роксолани за багато років до Різдва Христового війну мали зі свеонами, тобто шведами, з ними ж і порубіжними були , як же нині ж. Мали ж і війну з Митридотом, царем понтійським і патрским, який тією країною володів, якою нині цар турецький володіє. Згідно з цим Пумпціус зброю і обладунки їхні згадує. Каже: роколани є хоробрими воїнами, роблять собі обладунки із сирих шкур, тими шкірами і щити свої вкривають, на війну конно і пішо підвизаються. Зброя їхня є шабля, лук і дрикол, тобто влочига, яку зброю і до сьогодні русь у битві використовує. Подібно до цього і Павсаній про сарматів говорить…
Ці ж єнети чи слов’яи, що в Ілирику. Коли помножилися, тоді Істрію 20 об., Далматій, Місію, по обидва боки Дунаю племенм своїм наповнили, і одні ілліриками, інші істрами, інші далматами назвалися, тобто від тих земель іменем. І, поширившись, аж до Македонії Алмонії прийшли. Тоді сильно били македонців, котрі давали данину слов’янам. І Філіп, батько великого Олександра, ще дитиною даний їм був у заставу, де мови їхньої навчився. Оскільки потім шанував їх, то і грамоту, вільну грамоту чи право на володіння землею країни полуденної дав їм, що і донині у літописців шанованих знаходимо, що в собі має:
“Ми, Олександр, Іовиша найвищого небесного бога син, на землі ж Філіпа царя македонського, пан і цар всього Всесвіту…”
Далі йде інформація про грамоту Олександра Македонського та про ставлення до слов’ян імператора Августа – про ці сюжети див. на стор. 78
21 Ці потім єнети, тобто слов’яни, що в Іллірику, з римлянами війни мали численні довгі, як про те грецькі і римські літописці докладно (оповідають), найбільше ж Аппініанус Олександрійчик, доки подолані не були і вигнані. Тоді бо і царя їхнього Пенчего римляни захопили і в Рим з переможними знаменами повели. На їхній же землі самі сіли, і гнобили їх.
Звідсіль наш руський літописець преподобний Нестор, інок Печерський, від словенського в Русь приходу починає…
Після цього повідомлення продовжується виклад про розселення слов’янства, вже за давнім літописним текстом (див. вище стор. 27).
Отже, як бачимо, даний автор не є прибічником теорії про Мосоха. Йому більше до вподоби теорія про походження слов’ян від Рифата, предка пафлагонців та інших народів, серед яких названі енети та венеди. Проте, він приймає і версію походження русів від двох нащадків Афета - тобто шляхом злиття двох народів. Магога автор вважає предком скіфів, татарів, турок та ін., таким чином не ототожнюючи скіфів із предками слов’ян (л. 12). Як видається з тексту, сам автор найбільше схильний до третьої теорії - про походження слов’ян від обох нащадків.
Найбільш поширене повідомлення про весь спектр теорій походження слов’ян від біблійних персонажів знаходимо у Густинському літописі . Цей літопис отримав свою назву за Густинським монастирем (недалеко від Прилук на Полтавщині), де був виявлений один з її списків, створений у 1670 р. ієромонахом того ж монастиря Михайлом Лосицьким. На основі Густинського і двох інших (Мгарського й Архівного) списків літопис був опублікований (не повністю) у додатку до Іпатіївського зведення . Твір є анонімним. Як було встановлено ще в XIX в. М. Лосицький був усього лише переписувачем і автором передмови. Проте А. Єршов та уже в наш час Ю. Мицик доводили, що він був створений між 1623— 1627 р. визначним печерським письменником-полемістом Захарією Копистенським, автором знаменитої “Палінодії”. Дане зведення забазоване, як вважається, на основі декількох джерел, серед яких як дослідження іноземних авторів, так і численні вітчизняні історичні та агіографічні твори. Ми свого часу висунули припущення, що Густинський літопис є лише скороченням великого пізнього печерського зведення, відомого під назвою “літописця прп. Нестора”, або просто “Нестора” .
На разі, наведене нами нижче дослідження про походження слов’янства міститься у початковій частині Густинського літопису (не увійшла до видання цього тексту XIX ст.) . До власне печерського літописання це повідомлення ніякого відношення не має - запозичення, подібні до нині існуючого тексту "Повісті минулих літ" ідуть тільки з самого початку (Л.3), а на листі 21 відзначено, що звідси, власне, і починається "Нестор". Отже, дана підбірка є науковою працею, вірогідно, автора Густинського літопису. Нижче ми наводимо фрагменти з цього твору, які стосуються теми наших студій. Переклад здійснено за рукописом, який зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. І.В. Вернадського (ІР НБУІВ. П. 315/378 С. - Л. 9-21)
Про рід Ноїв, від якого сина його які народи пішли.
9 Хочемо тут розповісти про родослів’я великого в патріархах Ноя, аби дізналися від якого коліна які народи пішли, яке слов’янською старанністю і трудом із книг Мойсейових, також і з численних хронографів і літописців зібрав. Отже, так починаємо: Ной мав синів трьох: Сима, Хама і Афета…
далі іде перерахування не лише синів, але й внуків
11 об. Афет, третій син Ноїв, який отримав західні і північні землі
тобто, Європу і Азії частину. Цей мав синів семеро. 1. Перший Гомер, що мав трьох синів: а) перший, Асспенез чи Аскак, від якого походять всі роди німецькі, тобто, генни (sic!), цимбри, тевтони, гофи, остготи, пруси, старі половці, печеніги, литва, жмудь, лотва, ятвяги, курії, варяги, гунці, філяндови, шведи, тогусми, що від цимбрів, і готів, французи, гишпани, ангеликове, і інші народи. Кажуть же, що Твишко, перший їхній цар широко владарював землею: в Європі не лише над німецькими народами, про яких нижче сказано, але й над слов’янами, що в Сарматії живуть. б) Другий син Гемерів Рифат, від цього Рифата народилися пафлагони 12, єнети, генети, венеди, венедиці, андіаляни, роксани, роксаляни, ніби русь і аляни; русь, москва, ляхи, “славяне”, болгари, серби. Ці всі одного походження і мови , тобто слов’янської. в) Третій син Гемерів, Торгома, від якого Фракія…
2. Другий син Афетів, Магог… Цей Азійське царство запровадив. Від того Магога пішли Скіфи чи татари, від них же турки, і парти, тиркани, Асмазони, і земля Азійською назвалася. Також і угри, що від ріки Югри прийшли. …
12 об. 6. Шостий син Афетів Мосох, від якого, як кажуть деякі, народився москва і слов’янський народ (загалом - ?), як про те сказано буде нижче.
17 об. Про слов’янський народ, звідки вийшов і коли до Європи і Сарматії прийшов, про їхні битви, і як Олександр Македонський грамоту їм дав.
Це родослів’я Ноєве так виклавши, перейдемо ще до докладнішої оповіді про наш слов’янський народ, від кого і коли і в якому місці початий був і коли до Європи і Сарматії прийшов. По-перше, та буде відомо всім, що Афет, син Ноїв, батько є всіх християн, які в Європі і Азії поіменно живуть. З цим літописці мало не всі погоджуються. Але оскільки в цих двох частинах світу численні царства і народи і мови ж, що від Афетових семи синів благословенням Божим розплодилися і помножилися, як про те вище сказав, - від них вийшли деякі, які генеалогію свою неправильно почали від початку, так донині і вважають. Від деяких же народів навіть досі нерозуміння є і незгода. Так і хронографи найбільше про наш словенський народ не можуть доконче вишукати, звідки виріс і почався цей сильний і хоробрий народ. Самі бо раніше писати не вміли нітрохи, (аби) про своє колишнє буття написати. Тому самі не можемо про себе нічого сказати. Географи ж різні, по-різному 18 про них говорять. Це бо найтвердіше належить відати про наш слов’янський народ, звідки є, оскільки раніше жоден із хронографів, ні слов’янами, ні Руссю їх не іменував, оскільки ці імена по багатьох літах уже до них прикололи. Але однак, вивчаючи в хронографів часи і народи і міста, де який народ, і в які часи сидів, і коли війни старовинні відбувалися, хоча й із трудом, (але) знайшов нашого слов’янського народу такий початок: «і кажуть деякі, що від Мосоха, сина шостого Афетового наш народ слов’янський пішов, і мосхинами, тобто москвою, іменувався, і від цієї москви всі сармати, русь, ляхи, чехи, болгари, словени (новгородські - ? – І.Ж.) пішли». Згадує ж Ксенофонт старий хронограф про цих мосхинів, диким і ядовитим народом їх називаючи. Вченіші кажуть, що слов’яни від Рифата, сина Гомерового, а внука Афетового, походять, і не такі погані були, як мосхини. Інші ж кажуть, що від цих обох виходять народи і водно злилися і слов’янами нарекли себе. Ці, котрі від Рифата, сина Гомерового вийшли, сіли по всій землі, яка Пафлагонією називається, і нареклися єнетами. По деяких же літах, коли розплодилися, розійшлися по Азії, і Європі, і різними назвами 18 об.. назвалися, як про те буде нижче. Про цих єнетів поминає Гомер поет, і Іосиф, Птолемей, Геродот, Аполлоній Собеликунс хронографи, називаючи їх єнетами чи генетами. Єнети чи генети із Азії Меншої вийшовши, і прийшовши до Сарматії, сарматами нареклися. Житла ж їхні перше були на над морем Чорним, разом із пафлагонами, народу, що був тоді, одного походження і мови. Так і Аполлоній і найстарші говорять. Задля цього вважають, що і мосхини з єнетами одним народом були, оскільки тієї ж з ними мови були, і з ними порубіжно жили , починаючи від Каппадокії, аж до Чорного моря. На мосхинів в Рóсії говорить Йосиф, що походять від Мосоха, сина Фетового, і сіли в Азії і Європі по потопі в літо 121 , а (щодо) єнетів – походять від Арифата, брата Асканова в Пафлагонії. Від нього ж і гори Рифенські в Сарматії названі, але як і моли це (сталося) – не відомо, оскільки ці народи явно одного є отця сини, оскільки однозвучність їхньої мови вказує на те, що вони були єдиним народом. Прихід венет із Пафлагонії поминає Гомер, славний поет. Пишучи про троянську битву таке каже: «Прийшли пафлягони троянам на допомогу з князем своїм Філімоном, тобто Phylimemem”, 19 що від єнетів походить, де бувають добрі коні”. Коли ж полонена була Троя, що було в літо від сотворіння світу 1756 , а перед Різдвом Христовим 751 року, збройно під Троєю князя свого постраждали, і звідти пішли зі Антенором, князем троянським на захід, де одні Іллірик посіли, другі ж з Антонором і до Італії пішли, як же Плиній (?) говорить, і прийшовши на море Венедське, сіли тут, створили град великий на пагорбі, і назвали його в ім’я своє Венецією. Інші говорять, що від вінця це ім’я граду є Венеція.
А потім літо по Різдві Христовому 428 , оскільки боялися єнетів, відтіль називалися бичем Божим. Завоювавши Західні землі, перенесли град на море, де і нині є славний град Венеція. Про цих єнетів всі старі і нові хронографи згідно пишуть. Як до нашої Сарматії прийшли, це Страбон каже: доки Єнети від місця свого подорожували певного часу, як казав, з Антенором, з-під Трої через море. Причина ж переходу їхнього цимбри чи семмеї, які через море перейшли від них, тоді жили навпроти (в) Тавриці, тобто Криму... Коли ж пішли звідти цимбри, почали там по тих місцях жити єнети. Але потім, коли розплодилися, вийшли звіти єнети, і наповни всю цю землю, тобто Сарматію, від якої і самі нареклися сарматами. На тих місцях, над озером Меотаським нині живуть черкаси п’ятигорці, мужі сильні і хоробрі до війни, що нашою ж мовою розмовляють. Наші ж літописці говорять, як ото Длугош, що сармати сюди прийшли з Аляном другим, воєводою своїм. Думаю, що від цього Аляна Алянами нареклися. Дивдерус Сикуас свідчить, що пафлагонські народи, тобто єнети, на північних землях широко розпоширилися і сарматами нареклися. Згідно з ним (говорить) і Dielemanus Stella, описуючи генеалогію Христову, що на початку народів таке було: прийшли єнети від Чорного моря і наповнили в Європі численні землі північні, і нині там живуть русь і інші народи. Той же і на новому місці єнетами називає всіх, які славенською мовою користуються. Поминають же і Страбон, і Птолемей в своїх географіях, описуючи всесвіт про всіх єнетів або словян, що в Сарматії і при Чорному морі, (і) 20 біля озера Меотинського, називаючи їх роксолянами, ніби Русь і алани… Оповідають, що ці роксолани за багато років до Різдва Христового війну мали зі свеонами, тобто шведами, з ними ж і порубіжними були , як же нині ж. Мали ж і війну з Митридотом, царем понтійським і патрским, який тією країною володів, якою нині цар турецький володіє. Згідно з цим Пумпціус зброю і обладунки їхні згадує. Каже: роколани є хоробрими воїнами, роблять собі обладунки із сирих шкур, тими шкірами і щити свої вкривають, на війну конно і пішо підвизаються. Зброя їхня є шабля, лук і дрикол, тобто влочига, яку зброю і до сьогодні русь у битві використовує. Подібно до цього і Павсаній про сарматів говорить…
Ці ж єнети чи слов’яи, що в Ілирику. Коли помножилися, тоді Істрію 20 об., Далматій, Місію, по обидва боки Дунаю племенм своїм наповнили, і одні ілліриками, інші істрами, інші далматами назвалися, тобто від тих земель іменем. І, поширившись, аж до Македонії Алмонії прийшли. Тоді сильно били македонців, котрі давали данину слов’янам. І Філіп, батько великого Олександра, ще дитиною даний їм був у заставу, де мови їхньої навчився. Оскільки потім шанував їх, то і грамоту, вільну грамоту чи право на володіння землею країни полуденної дав їм, що і донині у літописців шанованих знаходимо, що в собі має:
“Ми, Олександр, Іовиша найвищого небесного бога син, на землі ж Філіпа царя македонського, пан і цар всього Всесвіту…”
Далі йде інформація про грамоту Олександра Македонського та про ставлення до слов’ян імператора Августа – про ці сюжети див. на стор. 78
21 Ці потім єнети, тобто слов’яни, що в Іллірику, з римлянами війни мали численні довгі, як про те грецькі і римські літописці докладно (оповідають), найбільше ж Аппініанус Олександрійчик, доки подолані не були і вигнані. Тоді бо і царя їхнього Пенчего римляни захопили і в Рим з переможними знаменами повели. На їхній же землі самі сіли, і гнобили їх.
Звідсіль наш руський літописець преподобний Нестор, інок Печерський, від словенського в Русь приходу починає…
Після цього повідомлення продовжується виклад про розселення слов’янства, вже за давнім літописним текстом (див. вище стор. 27).
Отже, як бачимо, даний автор не є прибічником теорії про Мосоха. Йому більше до вподоби теорія про походження слов’ян від Рифата, предка пафлагонців та інших народів, серед яких названі енети та венеди. Проте, він приймає і версію походження русів від двох нащадків Афета - тобто шляхом злиття двох народів. Магога автор вважає предком скіфів, татарів, турок та ін., таким чином не ототожнюючи скіфів із предками слов’ян (л. 12). Як видається з тексту, сам автор найбільше схильний до третьої теорії - про походження слов’ян від обох нащадків.
смотря от каких. От других африканских саванн не очень, а от Европы - кординально. Но тут дело скорее в изоляции, в которой находился Юг Африки в древности. Именно культурно изолированные народы часто дают нам уникальный фонетический материал.
Думаю, что нет. Все это настолько разное, что ограничивается только возможностями человеческого речевого аппарата.
Frontistes
Перегрин
Это все очень общие вопросы, ответов на них нет и никогда не будет. Могут быть только версии. Опираются они так или иначе на библейские тексты, потому, что Библия отражает действительность и лучше никто не сказал. Я никогда не интересовалась теорией, по вышеприведенной причине, но с точки зрения практики после знакомства с пятым словарем, становится видно, что корень у языков общий. И их распадение изначально было не поступательным, а взрывообразным. Вообще, думается, что генеалогия языков напоминает скорее не дерево, а капусту. Причем различие звуков вторично (по меньшей мере), основа в изменение картины мира у народов. Было разбито само понятие, или перераспределено. Например для немца Ordnung гораздо ближе к греческому Kosmos, чем к рускому Порядок. Однако все три слова обозначают некое мироустройство, просто каждый народ ставит свои понятийные акценты. Это относительно культуры и истории.
География же сиречь среда обитания, влияет именно на формирование звуков, как никто не знает, но есть четкая зависимость. Полиглоты утверждают, что при переключении с языка на язык у них возникает "ощущение смены ландшафта". В кавычках потому, что я подобное испытывала, но не считаю, что формулировка удачна.
Ну наконец, собственно ответ. Да, общая тенденция есть - языки постоянно расходятся все дальше, пораждая диалекты. Несмотря на глобализацию. Просто сейчас диалекты перешли в профессиональную сферу.
S
Sting
Guest
А еще есть странный язык свиста - сильбо. На Канарах. И в Пиренеях, вроде, тоже. Кто-нибудь слышал?
Я так понимаю дать определение, что такое язык никто не может? Какая разница между такими терминами, как язык, диалект, наречие? Почему в одном случае говорим, что это диалект, а в другом, что это совершенно другой язык? Например, русский и украинский - весьма схожи, но это вроде бы как разные языки, а не диалекты одного и того же языка.
Michael
Принцепс сената
Прошу прощения, а со словарями каких языков Вы знакомились? Если индоевропейских, то, конечно, общие корни бросаются в глаза. Но попробуйте поищите общие корни у индоевропейских и семитских языков, например, или у китайского, японского. То, что все языки произошли от одного праязыка - это очень общая гипотеза, ещё не просто не доказанная, а даже не обоснованная.
Frontistes, изменение языков - это эволюционный, постепенный процесс. Это доказывают исследования, проводимые последние 200 лет над различными языками и диалектами. Лингвистика - экспериментальная наука, как физика или химия. Всё решает практические наблюдения.
Что Вы имеете в виду? Генеалогия языков (т.е. то, какой от какого произошёл) - это чётко выраженное дерево. Возможно, Вы имеете в виду что-то другое, не могли бы Вы пояснить?
Простите, но это просто неверно. Количество языков сокращается каждый день, за счёт тех, на которых говорит небольшое количество людей. В тех языках, которые остаются, происходит нивелированние диалектов. Радио и телевидение не проходят бесследно. То же, что Вы называете "профессиональными диалектами", просто не существует. Да, есть люди, которые употребляют большое количество жаргонных словечек, принятых в их профессиональной среде, но это - не диалект. Их язык ничем не отличается от русского по фонетике, по морфологии, и т.д
Michael
Принцепс сената
OSA, а почему бы Вам не задать этот вопрос на каком-либо лингвистическом форуме? Я уже не помню точное определение (мне объясняли это довольно давно), но критерии того, язык это или диалект, достаточно формальны. Конечно, есть некая субъективность в классификациях у разных школ, и порой возникают споры, но то, что русский и украинский - это разные языки, а не разные диалекты, споров нет.
Frontistes
Перегрин
Michael, у меня есть возражения, по всем пунктам Ваших замечаний, но это спор, не имеющий фактической основы. Воззрения на подобные вопросы сильно зависят от профессии. Моя область - историческое языкознание, поэтому на лингвистические исследования современных языков смотрю с большим скепсисом. Они часто грешат увлеченностью настоящим моментом, а язык - это всегда немного вчера. Нормированный, конечно.
Я имела в виду именно генеалогическую классификацию языков. И сейчас она, действительно, изображается деревом. Но мы говорили о начале.
Да, действительно, с индоевропейскими, немного семитскими. Профессионально "межсемейными" сопоставлениями занимается С. А. Старостин http://starling.rinet.ru/Intrabru.htm, можно скачать базу, посмотреть. Там есть и китайские, и симитские, и кавказские этимологии.
Да, это бесспорно, также как и обратное; любое обратное заходящее за границы 18-ого века. Доказанной теории по этому вопросу вообще не существует.
Frontistes
Перегрин
Эк Вы нас категорично... Вообще, считается, что отличительной чертой литературного, "стандартного" языка является его нормированность. Отступления же от этой нормы, не зафиксированные письмом - диалекты. Но мы здесь углубились в такие древности, когда и письменности еще не было. Здесь критерием явлется национальность, т.е. язык - это средство общения некоей народности, осознающей свою индивидуальность. Относительно же русского и украинского, все проще. В современной стадии развития эти языки имеют различные нормы, письменно закрепленные.
Но насчет субъективности определения термина язык тоже верно. Лингвистика предпочитает пользоваться более точными определениями, а нелингвистика предпочитает интуицию и узус.