Кстати, интересная тема: средневековые представления о происхождении народов. Правда, там во главе угла обычно стояли дети Ноя + какие-нибудь свои легендарные личности.
Например:
ДЕТАЛІЗАЦІЯ ІСТОРІОГРАФІЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ: ВНУКИ НОЯ
В основі українських історичних концепцій про походження україно-руського народу лежить розробка концепцій походження слов’янства, поши-рена в західній історіографії, які, втім, були суттєво перероблені вітчизняними авторами. В основі цих концепцій, як і раніше лежав біблійний текст. Адже, в книзі Буття названі не лише сини, але й внуки Ноя:
«Ось потомки синів Ноя: Сима, Хама та Яфета, в яких наро-дилися сини по потопі. Сини Яфета: Гомер, Магог, Мадай, Яван, Твал, Мешех та Тірас. Сини ж Гомера: Аш-каназ, Ріфат і Тогарма. Сини ж Ява-на: Еліша, Таршіш, Кіттім та Доданім. Від них вийшли народи, що розсели-лись по островах та по краях, кожен за своєю мовою, за своїми племена-ми, у своїх народах...».
Зрозуміло, що такий поширений перелік спонукав більш точно локалізувати народи - нащадки тих чи інших дітей і внуків Ноя. Першою спробою такої обробки біблійного тексту звичайно вважають главу шосту «Іудейської дав-нини» Йосифа Флавія: “У синів Ноя були нащадки, на честь яких особи, що заволодівали якоюсь країною, давали назву її населенню. У Ноєвого сина Яфета було семеро синів. Останні розселилися починаючи з гір Тавра й Амана до ріки Танаїса , а по Європі – до Гадіри , займаючи по дорозі землі, до цього ніким не зайняті. І дали населенню свої власні імена. Саме родона-чальником тих народів, що тепер називаються у греків галатами, а взагалі називаються гомарейцями, був Гомар ; Магог же поклав початок тому наро-дові, що від нього одержав назву магога, а ними (греками) іменується скіфа-ми . Від синів Яфета – Явана і Мада – пішли племена: від Мада – мадеї, що називаються в еллінів мідянами , а від Явана походить ім’я Іонії та всіх греків. Фовел поклав початок фовелійцям, що сучасниками нашими іменуються іберами . Мосохенці, родначальником яких є Мосох, носять тепер назву каппадокійців, хоча існує ще одна вказівка і на їх давнє ім’я: донині у них є місто Мазака що вказує кмітливим людям, що так колись називався і весь народ. Фірас же назвав тирянами підвладне собі плем’я, ім’я кого греки переробили у фракійців . Ось усі ці народи ведуть своє походження від синів Яфета. З трьох синів Гомара Асханаз поклав початок астаназійцям, що називаються тепер у греків регійцями, Рифат – рифатейцям, нині пафлагонійцям, Форгам же форгамейцям, яких греки, здається, назвали фригійцями . У сина Яфета, Явана, було [також] три сини: Єлисей, що дав своє ім’я народу, яким він правив; це – теперішні еоляни; потім Фарс, родоначальник фарсійців. Так у давнину називалася Кілікія… Нарешті Хетим заволодів островом Хетимою (тепер він іменується Кіпром), од чого всі острови й більшість прибережних просторів називається євреями Хетим. Доказом вірності мого повідомлення слугує одне з міст на основі Кіпрі; це місто дотепер зберегло назву Кітіона, як називають його ті, хто переробив його ім’я на грецький лад, причому в такий спосіб ім’я його не особливо сильно відрізняється від слова “Хетим”. Ось стількома народами володіли сини й онуки Яфета…”
Оскільки писання Йосифа Флавія були добре відомі в слов’янських землях, і, зокрема, в Київській Русі , то закономірно, що вони також спонука-ли наших предків розширити картину походження слов’янства.
Як бачимо, тут Мосох виступає у Флавія в якості першопредка дале-ких від наших теренів каппадокійців. Зате Магог названий першопредком скі-фів... Звідси й пішли дві традиції ототожнення слов’ян, і, зокрема українців із нащадками Ноя – про походження від Магога і про походження від Мосоха. Існує і третя версія – про походження наших предків від Рифата. Втім, власне, найбільшого поширення набули дві перші.
МАГОГ, ЯК ПЕРШОПРЕДОК РУСІ
Слово "магог" у Старому Завіті використовується в двох якостях - як ім’я одного з синів Афета, про що ми вже говорили вище, і як назва народу чи землі на півночі. Народ магог є добрими лучниками . В пророцтві Єзекиїля "магог", разом із словом "Гог" - ідентифікація народу чи країни, причому Гог є іменем царя народу чи землі Магога . Пророцтву про Гога і Магога, їхній на-пад і загибель присвячено, на разі, дві глави пророцтва Єзекиїля - 38-та та 30-та. Тут зазначено, що Гог на чолі магогського народу має колись прийти з півночі й напасти на країну Ізраїлеву і що цим нашестям має бути здійснений Божественний суд над Гогом, все військо якого буде винищене й поховане разом із Гогом у місці, названому на честь цієї події долиною полчищ Гогових. Православне богослов’я традиційно коментує описану тут битву, як пророцтво майбутньої останньої битви антихриста проти Церкви Христової, і, таким чи-ном, Гог і Магог виступають швидше в якості якогось абстрактного зла, ніж конкретних народів чи людей . Таке твердження обґрунтовується тим, що в Одкровенні св. Іоанна слова Гог і Магог, які виступають тут уже рівнозначни-ми, як назви народів і, вірогідно, їх правителів описані саме у вищезазначе-ному ключі. В цьому місці пророцьки описується страшна битва між ворогами і святими Божими, що закінчаться остаточною загибеллю перших.
В різних джерелах під магогом "розумілися" скіфи, або, рідше, вір-мени. Відмічалася близькість між назвою «магог» та «Гог-хасан» - Гогова фо-ртеця, як називали Кавказ вірмени та колхи. Проте, найбільш реальною є, все-таки, вказівка на скіфів, які, згідно писань Геродота, «…пішли на Єгипет. На шляху туди із Сирії Палестинської скіфів зустрів Псамметих, єгипетський цар, із дарунками й проханнями схилив завойовників не йти далі. Повертаю-чись тому, скіфи прибули в сірійське місто Аскалон . Велика частина скіфсь-кого війська пройшла повз, не завдавши місту шкоди, і тільки декілька відста-лих воїнів розграбували святилище Афродіти Уранії . Як я дізнався з розпи-тів, це святилище - найдавніше з усіх храмів цієї богині... 28 років володарю-вали скіфи в Азії і своїй нахабності і бешкетуванням привели усі там у повний розлад. Адже поза тим що вони збирали з кожного народу встановлену дани-ну, скіфи ще роз'їжджали по країні і грабували усе, що потраплялося. Тоді Кіаксар і мідяни запросили один раз безліч скіфів у гості, напоїли їх доп'яна і перебили. Так мідяни відновили колишню велич своєї держави і ще завоювали Ниневію (як вони заволоділи містом, я розповім в іншій частині моєї праці) і скорили ассірійців, за винятком Вавілонської області. Після цього помер Кіаксар. Царював він 40 років (вважаючи і роки скіфського пануван-ня)» .
Не дивлячись на таке негативне наповнення слова Магог, теорія про походження від нього скіфів, які давніми українськими, та й загалом, східно-слов’янськими істориками дуже часто асоціювалися зі своїми співвітчизниками (див. стор. 45), була достатньо популярною. Тяжко сказати, чи це забазоване на бажанні бачити свій народ згаданим у Святому Письмі хоча б в такій іпос-тасі, чи просто потяг до певного об’єктивного висновку на основі певної інформації. Справа в тому, що в церковнослов’янському перекладі Святого Письма існує цікаве позірне підтвердження теорії про походження русів від скіфів-магогу – вказівку на те, що Гог був властителем народу “Рош”, що зда-вна асоціювалося з коренем «рос» . Зв’язок між назвою “Рош” та пророцт-вом Ієзекиїля був відмічений ще візантійцями у IX ст. в “Житії Георгія Амаст-ридського”. Візантійський історик X ст. Лев Диякон сприйняв напад русі на Костянтинополь 860 року як здійснення пророцтва Ієзекиїля . Зокрема, в церковно-слов’янському перекладі це вилилось у таке: “... Се глаголетъ Адо-наи Господь, се Азъ т Гогъ кнз Росьска, Мосохъ, и овель” .
На разі, ще Кромер висловив сумнів стосовно зв’язку між цим повід-омленням і русинами . І дійсно, насправді поява назви «Рош» є результатом невірного перекладу. Це слово з єврейської перекладається як «голова», «го-ловний», «чільний», таким чином йдеться про епітет Гога - «головний, чільний князь» . В сучасному українському перекладі цей фрагмент тексту звучить, як: «... говорить Господь Бог: Ось Я проти тебе, Гогу, верховний князю ме-шехський і тувальський!» Проте, не дивлячись на все вищесказане, О. Мильников відзначав, що «усе-таки рядки зі Старого Завіту, у яких згаду-валися Рош (Рос) і Мешех (Мосох), зберігали привабливість для багатьох авторів XVI-XVII ст. не тільки з католицьких, але також із протестантських і православних кіл...» Ще в XIX ст. у православній «Иллюстрированной по-лной популярной Библейской энциклопедии» висловлювалися здогади, уже не пов’язані з коренем “рош”, але дотичні до наших теренів: «Імовірніше ж усього, під цими словами (магог – І.Ж.) розуміються всі північні скіфські пле-мена, від яких пішли пізніші слов'яни, татари і т.п. Утім, з цього не слід укла-дати, що в дійсності колись існував цар, прозваний Гогом, чи народ, прозва-ний Магогом. Безсумнівно одне, що протягом століть ці назви зробилися сим-волічними для всіх північних народів» . В сучасній протестантській біблійній енциклопедії висловлено припущення, що ім’я Гога, використане пророком Ієзекиїлем, було лише “символічним образом правителя віддаленої землі”, і насправді належить Гігесу, який був царем Лідії, країни на західному узбе-режжі Малої Азії, що жив у VII ст.
МОСОХ-ПРАРОДИТЕЛЬ
Ідея про Мосоха, як прародителя слов’ян, чи, в усякому разі, східних слов’ян, багатьма ототожнюється з іншими московськими імперськими леген-дами, які зародилися в період остаточного становлення Московської держави, у XVI ст. Проте, насправді, дана ідея має дуже давнє коріння, і її походження до території Московії жодного відношення не має. Родоначальником вивчення історії нащадків Мосоха переказ називає вавілонського жерця Бероза (бл. 350—280 р. до н.е.). Однак винести які-небудь достовірні відомості з його творів украй складно: вони дійшли до нас лише в уривках, цитованих іншими авторами більш пізнього часу; крім того, у середні віки різні автори не раз підписували ім'ям давно померлого халдейського філософа власні здогади і вигадки . Втім, уже албано-вірменський історик VII в. Мойсей Утієць називає «великим царем» хазарського кагана; у примітках до опису хазарських подій він з'єднує з ім'ям хазар не тільки Мосоха, але і Фовеля: «У той час цар рос-мосохів зі своїми полчищами фовельськими (тубальськими) зібрав також усі війська гунів» .
Згідно студій єврейського історика Г. Бараца, асоціація між Мосохом та русинами відома також і в єврейських писаннях X ст. Мова йде про родові-дну таблицю народів, що походять від Яфета, яка міститься в книзі Йосипа бен Горіон чи Іосиппона - невідомого автора, що жив у X ст. в Італії, відкіля ця таблиця, утім, зі значними опущеннями, перенесена в ще одну пам’ятку єв-рейської писемності - книгу «Яшар» (Sepher ha-jaschar) . Тут знаходимо по-відомлення, що «Мешех – це шибошни. Тирас – це русиш, бошны и англесы, що живуть по великому морю» . Згідно студій Г. Бараца: “уважний розгляд тексту показує, що, по-перше, у словах «Русиш, Бошні» буква «шин» (ш) по-милково вставлена наприкінці першого слова, тоді як вона повинна бути при-єднана до початку другого слова, що тому повинно читатися «Шибошні»; по-друге, що попереднє ім'я «Шибошні» при «Мешех» є тільки помилковим по-вторенням відновленого мною імені «Шибошні» при «Тирас», і по-третє, що «Русі» стоїть не на належному місці. Усунувши ці погрішності, одержимо таке читання: «Мешех - це Русі (а не Русиш). – Тирас – це Шибошні (читається Suiones чи Sveones - літописні Свіє (шведи) і Англесі». Вірогідність цієї кон'ю-нктури підтверджується тим, що... єврейський мандрівник Петахія (з Регенс-бургу, XII ст.) називає хазар ім'ям Мешех, а пізніший єврейський письменник ім'ям Мешех позначає Росію (Московію)» .
Цікавий також висновок визначного сходознавця і лінгвіста Н. Марра (1864/65-1934), який виводить походження слова “мешех”, не з біблійного тексту, а з давньої яфетичної племінної назви і Московією, і вважає, що воно є назвою надзвичайно давньою, яка первісно означала хазарів, з яких перейш-ла до слов’ян .
О. Мильников вважав, що значно сприяло появі ідеї “Мосох”-слов’яни-Московія співзвуччя Мосоха з кавказьким народом мосхів, про яких повідомляв уже Геродот, і які оголошувалися слов’янами, хоча як відомо за-раз, в дійсності мали не слов'янське, а грузинське походження .
ЗАПОЗИЧЕННЯ, ЗАСВОЄННЯ ТА РОЗВИТОК ТЕОРІЙ ПРО ПРАРОДИТЕЛІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ
Втім, не дивлячись на все вищесказане, відома в українській літера-турі пізнього середньовіччя ідентифікація Мосоха як прародителя слов’янства (або окремих слов’янських народів), разом із появою інших легендарних пра-родителів Рифата, Магога та ін. має коріння західноєвропейське і доволі піз-нє. Історію середньовічних пошуків європейцями своїх прародителів, зокрема, у відношенні до слов’янства, прекрасно дослідив О. Мильников , і ми даного питання тут торкатися не будемо, відзначивши тільки, що подібні розвідки були надзвичайно характерні для пізньосередньовічних історичних писань, і займали в них вагоме місце, не дивлячись на те, що уже на рубежі XV-XVI ст. ряд західних істориків прямо висміював їх. Зокрема, з середини XVI ст. веде свою генеалогію і згадка в західноєвропейській історіографії Мосоха та Рифа-та. Так у виданому в Базелеві в 1561 р. «Компендіуму по космографії» італій-ця Гульєльмо Постелло (1510-1581) один з розділів його книги, названий «Про Іафета і його нащадків, засновниках народів», був присвячений старозавітним «праотцям» італійців, скіфів, германців і ряду інших народів, включаючи сло-в'ян, яких Постелло усіх разом називав московітами. Тому, поряд з Гомером, Магогом, Мадаєм і іншими синами Іафета, у якості шостого був згаданий «Мешех, звичайно званий Мосохом», що поселився, згідно запевнення авто-ра, «у Кападокії і східних частин володінь Іафета». У «Історичній географії» німецького автора Хермана Моземана-Фаброниуса (1570—1634) поміщена «Генеалогія, чи Родовідний список усіх народів землі відповідно до Біблії», де до біблійних першопредків слов'ян віднесені два персонажі: другий син Гоме-ра й онук Іафета Рифат, від якого походять «рифеї, сармати, хенети, поляки й інші», і шостий син Іафета, молодший Гомерів брат Мосох/Месек, названий прабатьком «мусковітів (ройсів)». Одночасно підкреслювалося старшинство німців, оскільки їхнім прабатьком називався Аскеназ, старший син Гомера, первістка Іафета . Цікавий розвиток отримала дана теорія у Швеції, де, зок-рема, з часу видання в Римі книги останнього шведського католицького при-маса й історика Іоанна Магнуса (1488-1544) «Історія всіх готських і шведських королів» (1554) стала поширюватися думка, що Магог був прабатьком скіфів, під якими мали на увазі також готів, а під останніми - шведів. Як затверджував Магнус, першим готським королем став син Іафета Магог, скіфського роду. Цей варіант легенди знаходиться, зокрема, в роботах шведського протестант-ського історика Якобуса Гислоніса (1569-1592) та видного шведського вченого XVII в. як Юхана Локценіуса (1598- 1677) .
Проте, особливий розвиток теорія про Мосоха отримала на польсь-ких теренах. О. Мильников вважає, що вірогідно найпершим у польській істо-ріографії цю ідею запозичив Бернард Ваповський (1456—1535), а вже від ньо-го - незалежно один від одного - М. Стрийковський (фактичний автор теорії Мосох-слов’яни у відомому нам розумінні) та Марцин Бєльський (бл. 1495—1575).
Перший іменував Мосоха «патріархом нашим» і навіть «Мосохом Іафетовичем». Притім Стрийковський вважав, що в «північні краї» Мосох при-був разом зі своїм кревником Асармотом, чи Сарматом, по імені якого і назва-лися усі виниклі тут народи. З посиланням на «Іудейську війну» Йосипа Фла-вія (кн. 1, гл. 14) і Книгу Буття (гл. 10) Стрийковський вибудував наступну генеалогію супутника Мосоха: «Асармот, чи Сармат, син Иоктанів, онук Симов і правнук патріарха Ноя». Зчленування етнонімів «слов'яни» і «сармати» було тим більше природним, що в польській історіографії того часу під ними розу-міли давніх слов'ян. «Немає ніякого сумніву, - писав, наприклад, польський історик Станіслав Сарницький (1532-1597), - що наш народ, як і усіх, хто вжи-вав слов'янську мову, у стародавності називали сарматами». Сам він у «Описі древньої і сучасної Польщі» (1585) і в «Анналах» (1587) неодноразово згаду-вав Мосоха, що заснував «царство мосхів» і діяв у Сарматії.
Марципан Бєльський, посилаючись на Ваповського, фактично ще дотримувався традиційного і близького давньоруському літописанню загаль-ного погляду на Іафета, називаючи його «батько наш християнський». На початку своєї «Хроніки усього світу», де ця дефініція сформульована, Бєльсь-кий перелічував синів Іафета як «прабатьків» окремих народів, а в главі «Про походження народу польського», повторивши генеалогію в трохи іншій редак-ції, із усією визначеністю заявляв: «Потомство чи рід найдавніший наш сло-венський... пішов від другого світу, тобто від Потопу і батьком нашим христи-янським був Іафет, молодший син Ноя, що прийшов у краї північні, у Європу, після Потопу, і з волі Божої розмножив потомство своє. А потім син його Го-мер із сином своїм Аскеназом, чи Яскеном, заснували сарматів, над якими спершу від ріки Танаїс до ріки Рен володарював німецький король Туискон, нащадок Ноя, через який ми з народом німецьким завжди були сусідами. Хоча наші старші літописці виводили нас разом із греками від Іавана, однак для цього немає ніяких підстав, оскільки з нами разом греки ніколи в Сарматії не перебували, а німці там від початку жили». Не забував Бєльський і про Мосо-ха. Повідомляючи про синів Іафета, він згадав: «Мезех, від якого Москва і всі словаки». Правда, заявлене це було побіжно, причому доповнивши (по Гер-берштейну) нове видання своєї «Хроніки» (1564) главою «Про народ Москов-ський чи Руський», походження етноніма він узагалі з Мосохом не зв'язував. У посмертно виданій його сином Іоахимом «Польській хроніці» Бєльського ви-ражалася незгода з тими, хто походження поляків і інших слов'ян зв'язував з різними старозавітними персонажами. Звідси робився висновок: «...сама мов-на спільність наша з московітами явно свідчить, що ми походимо від одного народу і тому повинні бути дітьми одного спільного батька».
Однак, зокрема у Сарницького, крім Мосоха, роль слов'янських «па-тріархів» грають і інші персонажі. Один з них — Рифат, онук Іафета через його старшого сина Гомера. Він, по переконанню історика, також стояв біля джерел слов'янства в 1800 р. від створення світу, чи через 157 років після Потопу, 25 років після Вавілонського стовпотворіння і за 2190 років до наро-дження Христа, коли, за словами Сарницького, «була заснована більша час-тина народів». Вважаючи древніх слов'ян, поляків у першу чергу, сарматами, він значне місце приділив «сарматському государю» Асармоту. При цьому його генеалогію, а отже і походження слов'ян, Сарницький зводив не до Іафе-та, як було прийнято, а до його брата Сима, оскільки з його роду походив Ісус Христос. Це обставина, на думку Сарницького, свідчила про перебування слов'ян під особливим божественним заступництвом.
Поява в одному ряду з Мосохом і фактично на рівних правах з ним Рифата означало спробу послабити поширену думку про єдність походження слов'ян. Якщо у Сарницького це зроблено не настільки помітно, то політизація теми на початку XVII в. приводила до свідомого загострення ідеї різниці біб-лійних предків східних і інших слов'ян” .
Разом із тим, уже у XVII ст. з’явився ряд західних публіцистичних ро-біт, де зв’язок між Мосохом і Москвою обґрунтовувався в негативному розу-мінні. Так у політичному трактаті шведського дипломата Петрея автор “не тільки підкреслював справедливість версії «Мосох-Москва», але й акцентував її застосовуваність насамперед до росіян, до Московської держави. Мо-сох, писав зловтішно Петрей, «мерзенний і жорстокий вдачами і звичками, також і своїми грубими й огидними справами», оселився «між ріками Танаї-сом, Борисфеном, Волгою і Москвою, де ще і нині живуть його нащадки, і має своє перебування теперішній Великий Князь: нащадки стали сильні і великі, так що не тільки бояться їхні сусідні країни, але і чужоземні народи. Це згідно з назвою і зі справами Московітів. Тому, що Мосох чи Московит означає ні більше, ні менше, як людини, що веде дивне життя, напружує, протягає свій лук і хоче стріляти, те ж роблять і Московити» , .
Окресливши ту першооснову, з якої виріс український погляд на про-блему прабатька слов’ян, і, зокрема, українців та московітів, перейдемо тепер до його безпосереднього розгляду. Згідно студій П. Мілюкова поява даної інформації в православній українській літературі є результатом запозичення з західних хронік, зокрема Я. Длугоша (1480 р.) та М. Стрийковського . О. Мильников же відзначає, що “процес її адаптації... по-перше, співвідносив-ся з поширенням на Україні, у Росії і Білорусії перекладів з польської мови «Хронік» Бєльського і Стрийковського і, по-друге, включався в інтелектуаль-ний потік, що йшов із заходу на схід - з Польщі через українсько-білоруські землі в Московську державу. В умовах боротьби проти полонізації і покатоли-чення, за етнокультурну самобутність Західної Русі визнання старозавітного Мосоха спільнослов'янським «праотцем» протистояло шляхетській концепції сарматизму і підкреслювало рівне походження всіх слов'ян, незалежно від їхніх віросповідних розходжень” .
На разі, політичне підґрунтя проблеми – відзначення єдинокровності з московітами - не могло бути реально актуальним для освічених українців на початку XVII ст., бо до реформ Никона говорити про єдиновірність обох наро-дів можна лише з великою натяжкою, і це не могло саме по собі надати такого значного поширення теорії про Мосоха, як і іншим її аналогам. Крім того, вла-сне, в Москві теорія про Мосоха приживалась надзвичайно складно. Таким чином, пояснювати вихід наперед в якості прабатька Мосоха не можна пояс-нювати тільки як подію, “що віддзеркалювала зміну в політичних орієнтаціях українських інтелектуалів” . На нашу думку, справа тут набагато складніша. Така вагома для українців інформація не могла бути просто запозичена. Вона мала бути обдумана і усвідомлена українськими вченими, і лише, за умови збігу їхніх поглядів із поглядами західних джерел, їхні повідомлення могли бути запозичені для підтвердження поглядів українських авторів. Саме тому, на нашу думку і сталося відмічене О. Мельниковим явище, коли “адаптація українською історичною думкою теми Мосоха тривала кілька десятиліть” . І, навряд, чи цей довгий період можна пов’язувати тільки з тим, що на початку століття “концепція «Мосох-Москва» ще не стала актуальною” в політично-му сенсі.