"Огнем и мечом"
- Автор темы ababa
- Дата начала
ok. я никога не утверрждал что такие письма есть, не знаю.
кажется, что вашим вопросом вы хотите сказать, что Хмельницкий, все-таки, не хотел выйти из-под власти царя Алексея. не знаю, можно найти текст раднотского договора в нете или нет, при том, насколько знаю казки присоединились к раднотскому союзу уже после ратификации договора, во вемя разговоров козацкой старшины со шведским послом Веллингом в Чигрине.
можно, однако в этом случае понимание поступка Хмеля можно толковать только как участие в коалиции, которой возглавлял шведский король и которая, посредственно, была намеренной против Московскому государству.
Герш/
Консул
Просто чтобы не возвращаться к вопросу. А то так и будем ходить по кругу "писем нет- но есть договор, нет договора- но есть письма".
Я хочу сказать, что если Богдан Михалыч и имел такое намерение, то материальных следов оного не сохранилось. Если у вас есть доказательства обратного- было бы интересно взглянуть.
Во-от, уже пошли виляния. Итак, никакая "Казацкая держава" договор в Радноте не подписывала. Это, типа, факт. Кто там из казацкой старшины что пообещал Веллингу в Чигирине- отдельный вопрос. Можно, кстати, об этом поподробнее?
В таком- согласен. Именно поэтому неплохо бы доказать, что подобный случай имел место быть. А вот всевозможные контакты Богдан Михалыча с сопредельными странами, посылка войск и т.п. можно толковать очень по-разному.
Я в свое время тоже считал, что Хмельницкий вел шашни со шведами, но впоследствии обнаружил, что доказательства этого как-то отсутствуют. Хотя с шведской стороны были весьма щедрые авансы.
Ну судя по этой информации - черемисы это таки такой подвид марийских марийцев
1.Пишут украинцы (текст взят с сайта http://www.ugraina.org/)
ВоНаступні хвилі міграцій марійців до українських земель відповідають сплескам національно-визвольних воєн Марій Ел, а у другій половині 18 століття – сплескам економічних лих у слобідському пограниччі. Столицею української Марій Ел у 16 столітті було місто Бар, де вони створили автономні квартали. Одначе вже 1600 року марійці заснували власну фортецю на Поділлі - Череміси, яка була знищена разом з посадом в період польсько-українських та польсько-турецьких воєн на початку 18 століття. Я.Дашкевич вважає, що в 17 столітті на Поділлі проживало не менше 10 тисяч марійців. У всякому разі, у Визвольній армії Богдана Хмельницького вони навіть створили окремі кавалерійські частини, які відзначалися надзвичайною боєздатністю. “Залізною гвардією” були марійські сотні і в армії гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Вони брали участь в найскладніших операціях українських військ під час чигиринської кампанії 1672-1673 років. Понад 2 тисячі марі перебували на службі у османського монарха, окремий загін сформували чемериси у військах Молодовського князівства. Щодо Поділля, то марійці не були єдиними фіно-уграми, які сформували тут стійкі національні громади. В ХІХ столітті, за даними карельських істориків, тут існували навіть вепські поселення, які також зробили помітний внесок у витворенні цікавого фінського типа серед українців-подоляків, своєрідної фіно-української суб-культури. Зокрема, дослідники твердять, що подільська вишивка носить на собі відбиток древніх фіно-угорських візерунків, успадкованих знов-таки від “чемерисів”. Марійська присутність в Україні в період українсько-польських воєн відображена навіть у кінофільмі Єжи Гофмана “Вогнем і мечем”. І зовсім не випадково чемерис-горбун прислужує тут українській ворожеї Руслані Писанці - довший час серед марійської громади на Поділлі зберігалися язицькі вірування і, очевидно, саме з цього середовща в 17 столітті виходили такі от віщуни.
Следующие волны миграций марийцев на украинские земли соответствуют вспышкам национально-освободительных войн Марий Эл, а во второй половине 18 столетия - вспышкам экономических бед в слободском пограничье. Столицей украинской Марий Эл в 16 веке ьыл город Бар, где они создали автономные кварталы. Однако уже в 1600 году марийцы основали собственную крепость на Подолье - Черемисы, которая была уничтожена вместе с посадом в период польско-украинских и польско-турецких войн в начале 18 века. Я.Дашкевич считает, что в 17 веке на Подолье проживало не менее 10 тыс. марийцев. В любом случае, в освободительной армии Богдана Хмельницкого они даже создали отдельные кавалерийские части, которые отличались чрезвычайной боеспособностью. "Железной гвардией" были марийские сотни и в армии гетмана Правобережной Украины Петра Дорошенко. Они участвовали в самых сложных операциях украинских войск во время чигиринской кампании 1672-1673 гг. Свыше 2 тысяч марийцев пребывали на службе у османского монарха, отдельный отряд сформировали черемисы в войсках Молдавского княжества. Что касается Подолья, то марийцы не были единственными финно-уграми, сформировавшими здесь национальные общины. В 19 столетье, по данным карельских историков, здесь существовали даже вепские поселения, которые также внесли заметный вклад в создании интересного финского типа среди украинцев-подольцев, своеобразной финно-угорской субкультуры. В частности, исследователи утверждают, что подольская вышивка несет на себе отпечаток древних финно-угорских узоров, унаследованных опять-таки от "черемисов". Марийское присутствие в Украине в период украинско-польских вонй отображено даже в кинофильме Эжи Гофмана "Огнем и мечем". И вовсе не случайно черемис-горбун прислуживает тут украинской ворожее Руслане Писанке - долгое время среди марийской общины на Подолье сохранялись языческие верования и, очевидно, именно из этой среды в 17 столетье выходили такие вот вещуны.
А что за карельские историки, не подскажите?
Это не ко мне вопрос - а к украинцам ... я их всеголишь процитировал
ну думаю сейчас карельских историков не мало на свете живёт Где-то 45-50.
А что вних гламурного?
Мама говорит, что чересчур яркие. Типа, Голливудом пахнут
Дело в том, что она, в своей дикой юности, шила знамена, и считает, что если 30 лет назад полотна не могли быть такими красочными, то 350 - и подавно. Вот такое ее ИМХО...А мне кажется, что сыграл он блекло. Какой его герой бледный в книге, такой и в фильме. Актер не принес в образ ничего "своего", просто играл по сценарию, и все... Конечно, играть положительного персонажа гораздо сложнее, но, на мой взгляд, все зависит от харизмы актера, коей у Жебровски, ИМХО, не хватило.
Прикалывает то, что все мои знакомые, посмотревшие фильм, взахлеб разговаривают и о Богуне, и о Хмельницком, и об остальных героях... а вот главного-то персонажа и не помнят
Одна из моих подруг искренне полагает, что главным героем фильма является Богун
А в "1612" Жебровски, бесспорно, хорош! По-моему, к концу фильма в него влюбилась вся женская половина кинотеатра
Мама говорит, что чересчур яркие. Типа, Голливудом пахнут
А Вы в этом плане...
Тогда да отливали свежестью красок, хотя могли и перед походом обнавить
Но так да все таки должны были под выгоратьЧтож тогда Вы хотите, он играл персонажа книги, согласен в книге блеклый.
Лонгин Подбипятка, Заглоба и Володыевский по органичнее будут и в книге и кино
И она права со своей стороныОдна из моих подруг искренне полагает, что главным героем фильма является Богун
Если не свамый главный то второй по главноте, а красавец то Александр Борисович каков! Со своей стороны, как мужчина, замечу мне показалась блеклой княжна Курцевич и роль и актриса
Тогда да отливали свежестью красок, хотя могли и перед походом обнавить Тут моя супруга, как человек, немало этих самых знамен реставрировавшая, говорит, что знамена были очень яркими, впрочем и вообще старались одеться поярче. Так что в фильме все вполне прилично.
Ясно
Я просто думаю, что достанься эта роль, например, молодому Ольбрыхскому, персонаж стал бы гораздо менее блеклым))
Актеры сыграли на "ура", конечно . Подбипятку я и в книге люблю, а актеру удалось создать такой трогательный образ, что в эпизоде его гибели я не удержалась от слез.
Заглоба - персонаж, конечно, колоритный, но мне он очень неприятен. С моралью и нравственностью у него большие траблы. Увы((.
А в старом, Гоффмановском же "Пане Володыевском", он еще более органичен
Интересно то, что женское население Польши, после просмотра фильма, влюбилась не в своего Жебровски, а в нашего Домогарова!..
А что до меня, то мне, как женщине, больше интересен Ступка
Мне тоже. Удивляет то, что Гоффман, вроде, специально пригласил актрису из Голливуда. Неужели, в Польше нет талантливых актрис?..
to Герш/
Насчет письем подтверждающих антимосковские казацко-шведские отношения. Наткнулся на одном украинском сайте.
13/23 липня 1656 р. Хмельницький пише Карлові Густаву: "...на підтвердження нашої благої прихильності до вашої королівської милості ми повідомляємо й твердо заявляємо, що не дамо нікому допомоги... Якщо з'являться якісь неприємні чутки, що ми підіймаємо зброю проти в. к. в., то нехай в. к. в. йме мало віри цим чуткам..."
Архив ЮЗР.— Ч. III.— Т. VI.— є LIV.— С. 124—125; Док. Б. X.— є 390— С. 513—514.
Богдан Хмельницький пише шведському королю (1655р.): "Якщо ж московита без справедливої причини не припинять дії проти вашої величності, то ми обіцяємо бути на вашому королівському боці"
Архив ЮЗР.— Ч. III.— Т. VI.— є XXX.—С. 88, 92.
Московітській гонець Г. Богданов (1656 р.): "Пишут, что Московской Царь писал крепкие грамоты до Хмелницкого, мужиком его называючи, и росказал ему, чтоб до его митрополии Москвы становился... Хмелницкий отказал великим сердцем и называючи Московского Царя жыдом, и обещает, что имеет прити до столицы, коли весна гораздо станет, со 100 000, чтоб только изволил подождать в своей столице Царь"
Памятники дипл. снош. древ. Рос.— Ч. I.— Т. III.— С. 671.
Насчет письем подтверждающих антимосковские казацко-шведские отношения. Наткнулся на одном украинском сайте.
13/23 липня 1656 р. Хмельницький пише Карлові Густаву: "...на підтвердження нашої благої прихильності до вашої королівської милості ми повідомляємо й твердо заявляємо, що не дамо нікому допомоги... Якщо з'являться якісь неприємні чутки, що ми підіймаємо зброю проти в. к. в., то нехай в. к. в. йме мало віри цим чуткам..."
Архив ЮЗР.— Ч. III.— Т. VI.— є LIV.— С. 124—125; Док. Б. X.— є 390— С. 513—514.
Богдан Хмельницький пише шведському королю (1655р.): "Якщо ж московита без справедливої причини не припинять дії проти вашої величності, то ми обіцяємо бути на вашому королівському боці"
Архив ЮЗР.— Ч. III.— Т. VI.— є XXX.—С. 88, 92.
Московітській гонець Г. Богданов (1656 р.): "Пишут, что Московской Царь писал крепкие грамоты до Хмелницкого, мужиком его называючи, и росказал ему, чтоб до его митрополии Москвы становился... Хмелницкий отказал великим сердцем и называючи Московского Царя жыдом, и обещает, что имеет прити до столицы, коли весна гораздо станет, со 100 000, чтоб только изволил подождать в своей столице Царь"
Памятники дипл. снош. древ. Рос.— Ч. I.— Т. III.— С. 671.
to Герш/
Насколько я ориеинтируюсь тема раднотского договора не была поулярной в ХIХ-вечной русской историографии. Это не вызывает особенного удивления, в официальной царской идеологии Украина всегда была натуральной частьей России, после переяславской рады слились две струи руссского народа, а Богдан Хмельницкий был верным подданным царя Алексея.Политика Хмельницкого перед смертью вызывает среди историков (и не только) страстьи, потому что является важным элементом дисскусии о характере русско-украинских взаимоотношений после 1654 г. и о том чем переяславский договор был для козацкой верхушки.
Трудно сказать как, на самом деле, Хмельницкий представлял себе русско-украинский союз, но для меня нет никаких сомнений что после русско-польских переговоров в Немежи в ноябре в 1656 г. Хмельницкий увидел, что в треугольнике Россия-Польша-Украина именно Украина стала самым слабым элементом и что русский царь готов договориться с верхушкой Речи Посполитой мимо казацких интересов. Кажется, что именно тогда Богдан начал думать о реальном сближении с настоящими и потенциальными врагами Речи Посполитой и России.
Говорите что, "всевозможные контакты Богдан Михалыча с сопредельными странами, посылка войск и т.п. можно толковать очень по-разному." Ясно, однако хотите ли сказать что Хмельницкий послал корпус Ждановича на выручку шведом и Ракоци на благо царя Алексея?
Не удивительно, что вопрос раднотской коалиции наиболее разработан в польской историографии. Ниже перевел отрывок из статьи польского историка Ежи Бесали "Po potopie do rozbiórki"
http://www.polityka.pl/archive/do/registry...icle?id=3352542
посвященный раднотскому договору. Сразу же хочу просить прощения за многие ошибки которые появились во время перевода.
О вавельской короне мечтал Георгий Ракоци, семигородский князь с 1648 г. Во время шведского Потопа сенат, а затем Ежи Лубомирский за разрешением Яна Казимира, обещали венгру, что польский король усыновит его ребенка, а также наследство польского престола после смерти Яна Казимира. Магнатов и польскую шляхту привлекало то, что его власть была мягкой, а в его державе обычном делом было равноправие религий, не глядя на, что Ракоци не был римским католиком. Кроме того: „Характер был у него молодецкий”– как писал Людовик Кубаля, а поляки все еще обажали военных господ.
В 1653 г. Ракоци заключил союз с Польшей, однако во время Потопа пристально присматривался ситуации в Республике, не торопясь освобождать польские земли из шведских рук. Он хорошо понимал, что в той ситуации вместе со своим войскиом может играть решащую роль. Следовательно, венгра хотел приобрести Карл Х Густав, видя в Ракоци антипольского и антиимператорского союзника. 8 мая 1656 г. в письме из Мальборка предлагал венгру большую часть львовской земли и Червоной Руси в качестве князя Галча, в обмен на 2-тысячный корпус венгерских солдат и вербовку наемников в Семигороде. Долгое время переговоры тянулись безрезультатно, поскольку король Швеции колебался в ритм своих побед и поражений в Польше. Другой причиной для продолжения разговоров был, как говорилось, „ненасытный ум князя (...) хочет всю Великую и Малую Польшу с титилом польского короля” – писали шведские послы своему королю.
Король Ян Казимир также старался привлечь венгра к себе через Ежи Лубомирского и канцлеря Миколая Пражмовского. Однако князь в то же время вел тайные переговоры с подозрительном Хмельницком. Казацкий гетман изначально не хотел союза с правителем Семиогрода, потому что в октябре 1653 г. Ракоци помог полякам захватить столицу Молдавии Сучаву и тем самым причинился к смертьи сына Хмельницкого – Тимофиея. Также царь не выражал согласия на казацкое наступление против Речи Посполитой.
Возможность легкого раздела Речи Посполитой привел однако к тому, что прошлый лед недоверия между двумя вождьями начал быстро таять. 7 сентября 1656 г. Георгий Ракоци скрепил присягой договор дружбы, присланный Богданом Хмельницком, то же самое, торжественно, сделал казацкий гетман. Обе стороны обязывались предоставить друг другу военную помощь.
Одновременно длились семигродско-шведские разговоры. Кроме титула короля Польши, земель до Мазовии Ракоци требовал Кракова и самого лучшего куска – малопольскисх солеварниц, которые приносили огромные доходы. Князь хорошо знал, что в том моменте это он "раздает карты" в разделе Польши и позволял себе бросать на стол "с возмущением бумагу и перо”, крича иронически к шведским послом: „Заберите себе все”. Однако Швеция была слишкм слаба, чтобы покорить всю Республику. В то же время доходили до концa полско-австрийские переговоры. 1 декабря император Фердинанд 3 подписал союзный трактат с Польшей, обязываясь отдать на польское жалованье 4 тыс. солдат.
В связи с этим Карл Густав приказал своим послам „принять то что можно”, чтобы Ракоци стал членом антипольской коалиции. И так, 6 декабря 1656 г., в три месяца после затверждения казацко-семиогродской дружбы, в Раднот на Венрии (теперь город в Румынии) был подписан новый вечный союз. В этот раз между Карлом Густавом и Ракоци.
В сущности это был рактат подтверждающй раздел Речи Посполитой. Шведский король задерживал для себя Королевскую Пруссию, Куявы, южную Мазовию, Жмудь, Лифлянту и Курландию. Великая Польша передавалась бранденбургскому курфюрсту и принцы Пруссии Фридриху Вильгельму. Украина была отдана Богдану Хмельницкому, а воеводство новогрудское, в качестве наследственного княжество– Богуславу Радивиллу.
Еще несколько дней тому назад под этой ссылкой была интересня статья на тему политики Хмельницкого в 50-тх годах, однако сейчас она не работает.
http://www.history.org.ua/UaRu/1/2_3.pdf
С другого сайта, меньше информации, тем не менее...
Віденський договір приніс тимчасове замирення й на польсько-українському фронті, але з тим більшою енерґією розвинулась дипльоматична діяльність українського уряду, як підготовлення до нових далекосяглих політичних виступів. Насамперед треба було сконсолідувати власні сили, щоб бути готовим на всяку можливість. У жовтні 1656 року відбулася в Чигирині ґенеральна рада або сойм, як його називали сучасники, й тут «усі полковники, осаули й сотники склали собі взаємно проміж себе присягу, що коли хто небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі, як один муж, разом стояти будуть». Якщо серед тодішніх українських політиків були щирі прихильники союзу з Москвою, то заключення нею, понад головами українців, перемиря з Польщею з перспективою дальших торгів за українські землі, мусіло ґрунтовно захитати їх віру в користь союзу з Москвою, й це розвязувало гетьманові до певної міри руки.
Головною метою Хмельницького тепер, як каже Липинський, було: унезалежнити себе від аґресивної політики Москви; відібрати від Річи-Посполитої ті західньо-українські землі, що ще не ввійшли в склад української держави; зробити нешкідливим для України татарський Крим і, нарешті, здобути міжнародне признання для своїх династичних замірів, які полягали в тім, щоб скріпити військовий титул гетьманський суверенним титулом княжим і забезпечити спадковість верховної влади в новій українській державі. Задля здійснення цих плянів гетьман з усією своєю енерґією приступив до утворення коаліції з Швеції, Семигороду, Бранденбурґу, України, Молдавії, Волощини й Литви. Ця коаліція була звернута з одного боку проти Москви, а з другого проти Польщі й Криму. «Відтягнути момент рішучої оружної розправи з Москвою можливо до часу закінчення боротьби з Польщею й добитися невтралітету Туреччини», — таке було, на думку Липинського, завдання української політики й дипльоматії в цій коаліції. Під проводом гетьмана й його канцлера, ґенерального писаря Івана Виговського, виробилася ціла школа талановитих українських дипльоматів, серед яких видатну ролю грали Данило Грек (Олівеберґ), Силуян Мужиловський, Іван Груша, Іван Ковалевський. На початку 1657 року став на дипльоматичну українську службу талановитий і високо-освічений Юрій Немирич.
Ясне поняття про характер і мету коаліції, яку старався створити український гетьман, дають нам політичні трактати, які в тому часі, один за другим, були заключені між окремими членами коаліції. Отже передовсім у вересні 1656 р. заключено «вічний союз» між Семигородом (Трансильванією) й Україною, при чім Україна мала дістати собі від Польщі Галичину і Білу Русь. В грудні того ж року Швеція, Семигород і Бранденбурґ заключили між собою договір про розділ Річи-Посполитої: Швеція мала дістати Поморя, Західню Прусію, Курляндію, Ліфляндію, воєвідство Плоцьке й Мазовецьке та частину Литви; Бранденбурґ — Познань, Каліш і Ленчицю; Семигород забирав Краків і Малопольщу; Литва мала стати самостійною державою в межах Віденського, Трокського й Новогрудського воєвідств. Мав бути заключений трактат і між Швецією та Україною, про що провадилися дуже жваві переговори. В січні 1657 р. шведське посольство привезло до Чигирина вже готовий проєкт договору, але справа розбилась через те, що король шведський у своїх плянах поділу Польщі претендував і на західньо-українські землі, яких гетьман не хотів відступити. Годі в червні прибуло друге посольство, везучи з собою згоду Карла-Ґустава на відступлення Україні всіх «руських земель» Річи-Посполитої й південної Білорусі по Смоленськ.
Але поки йшли переговори з шведами, Україна й Семигород уже розпочали війну з Польщею. В січні 1657 року князь Юрій II Ракочій зосередив своє військо, яке складалося з мадярів та волохів, біля Марамароша (було того війська коло 30 тисяч), перейшов серед зими Карпати й почав окуповувати Галичину. Хмельницький із свого боку вислав 20-тисячний корпус під проводом полковника Антона Ждановича, додавши йому в дорадники ґенерального суддю Івана Креховецького, родом шляхтича з Галичини, одного з найкращих своїх співробітників. Корпус Ждановича складався з трьох реєстрових полків та з охотників, які добровільно зголосилися йти в похід. Жданович перейшов Галичину до Перемишля, сполучився тут із Ракочієм, і союзники рушили далі. Взяли Ланцут, розбили під Замостям коронного гетьмана Потоцького (окупували Краків), Берестя (нарешті Варшаву). Вкупі з військами Ракочія й Ждановича оперували також і шведи. Жданович, занявши Берестя, ввійшов у порозуміння з шляхтою Пинського повіту, цієї стародавньої української землі, яка за княжих часів носила назву Турово-Пинської области. Шляхта звернулася до гетьмана з заявою, що вона з цілим своїм повітом добровільно прилучається «на вічні часи» до української держави. Цю заяву підписали однаково як православні, так і римо-католики. І гетьман видав їй «асекурацію», приймаючи її в підданство й забезпечуючи права й вольності, а особливо свободу римо-католицької реліґії. Слідом за тим звернулася до українського гетьмана шляхта Волині з просьбою, щоб він узяв її під свій протекторат. Це саме почали робити й маґнати, як ось князь Степан Четвертинський. Історики (Липинський і Грушевський) справедливо підкреслюють, що це був кульмінаційний момент престижу Богдана Хмельницького й створеної ним української козацької держави. Старіючися й щораз більше нездужаючи, Хмельницький думав про забезпечення собі наступника. В половині квітня 1657 року в Чигирині зібралася ґенеральна рада старшин, яка вибрала гетьманом молодого сина Богданового Юрія. Певна річ, це було зроблено на бажання самого батька, бо в претендентах до булави не було недостачі старих співробітників Хмельницького.
Насколько я ориеинтируюсь тема раднотского договора не была поулярной в ХIХ-вечной русской историографии. Это не вызывает особенного удивления, в официальной царской идеологии Украина всегда была натуральной частьей России, после переяславской рады слились две струи руссского народа, а Богдан Хмельницкий был верным подданным царя Алексея.Политика Хмельницкого перед смертью вызывает среди историков (и не только) страстьи, потому что является важным элементом дисскусии о характере русско-украинских взаимоотношений после 1654 г. и о том чем переяславский договор был для козацкой верхушки.
Трудно сказать как, на самом деле, Хмельницкий представлял себе русско-украинский союз, но для меня нет никаких сомнений что после русско-польских переговоров в Немежи в ноябре в 1656 г. Хмельницкий увидел, что в треугольнике Россия-Польша-Украина именно Украина стала самым слабым элементом и что русский царь готов договориться с верхушкой Речи Посполитой мимо казацких интересов. Кажется, что именно тогда Богдан начал думать о реальном сближении с настоящими и потенциальными врагами Речи Посполитой и России.
Говорите что, "всевозможные контакты Богдан Михалыча с сопредельными странами, посылка войск и т.п. можно толковать очень по-разному." Ясно, однако хотите ли сказать что Хмельницкий послал корпус Ждановича на выручку шведом и Ракоци на благо царя Алексея?
Не удивительно, что вопрос раднотской коалиции наиболее разработан в польской историографии. Ниже перевел отрывок из статьи польского историка Ежи Бесали "Po potopie do rozbiórki"
http://www.polityka.pl/archive/do/registry...icle?id=3352542
посвященный раднотскому договору. Сразу же хочу просить прощения за многие ошибки которые появились во время перевода.
О вавельской короне мечтал Георгий Ракоци, семигородский князь с 1648 г. Во время шведского Потопа сенат, а затем Ежи Лубомирский за разрешением Яна Казимира, обещали венгру, что польский король усыновит его ребенка, а также наследство польского престола после смерти Яна Казимира. Магнатов и польскую шляхту привлекало то, что его власть была мягкой, а в его державе обычном делом было равноправие религий, не глядя на, что Ракоци не был римским католиком. Кроме того: „Характер был у него молодецкий”– как писал Людовик Кубаля, а поляки все еще обажали военных господ.
В 1653 г. Ракоци заключил союз с Польшей, однако во время Потопа пристально присматривался ситуации в Республике, не торопясь освобождать польские земли из шведских рук. Он хорошо понимал, что в той ситуации вместе со своим войскиом может играть решащую роль. Следовательно, венгра хотел приобрести Карл Х Густав, видя в Ракоци антипольского и антиимператорского союзника. 8 мая 1656 г. в письме из Мальборка предлагал венгру большую часть львовской земли и Червоной Руси в качестве князя Галча, в обмен на 2-тысячный корпус венгерских солдат и вербовку наемников в Семигороде. Долгое время переговоры тянулись безрезультатно, поскольку король Швеции колебался в ритм своих побед и поражений в Польше. Другой причиной для продолжения разговоров был, как говорилось, „ненасытный ум князя (...) хочет всю Великую и Малую Польшу с титилом польского короля” – писали шведские послы своему королю.
Король Ян Казимир также старался привлечь венгра к себе через Ежи Лубомирского и канцлеря Миколая Пражмовского. Однако князь в то же время вел тайные переговоры с подозрительном Хмельницком. Казацкий гетман изначально не хотел союза с правителем Семиогрода, потому что в октябре 1653 г. Ракоци помог полякам захватить столицу Молдавии Сучаву и тем самым причинился к смертьи сына Хмельницкого – Тимофиея. Также царь не выражал согласия на казацкое наступление против Речи Посполитой.
Возможность легкого раздела Речи Посполитой привел однако к тому, что прошлый лед недоверия между двумя вождьями начал быстро таять. 7 сентября 1656 г. Георгий Ракоци скрепил присягой договор дружбы, присланный Богданом Хмельницком, то же самое, торжественно, сделал казацкий гетман. Обе стороны обязывались предоставить друг другу военную помощь.
Одновременно длились семигродско-шведские разговоры. Кроме титула короля Польши, земель до Мазовии Ракоци требовал Кракова и самого лучшего куска – малопольскисх солеварниц, которые приносили огромные доходы. Князь хорошо знал, что в том моменте это он "раздает карты" в разделе Польши и позволял себе бросать на стол "с возмущением бумагу и перо”, крича иронически к шведским послом: „Заберите себе все”. Однако Швеция была слишкм слаба, чтобы покорить всю Республику. В то же время доходили до концa полско-австрийские переговоры. 1 декабря император Фердинанд 3 подписал союзный трактат с Польшей, обязываясь отдать на польское жалованье 4 тыс. солдат.
В связи с этим Карл Густав приказал своим послам „принять то что можно”, чтобы Ракоци стал членом антипольской коалиции. И так, 6 декабря 1656 г., в три месяца после затверждения казацко-семиогродской дружбы, в Раднот на Венрии (теперь город в Румынии) был подписан новый вечный союз. В этот раз между Карлом Густавом и Ракоци.
В сущности это был рактат подтверждающй раздел Речи Посполитой. Шведский король задерживал для себя Королевскую Пруссию, Куявы, южную Мазовию, Жмудь, Лифлянту и Курландию. Великая Польша передавалась бранденбургскому курфюрсту и принцы Пруссии Фридриху Вильгельму. Украина была отдана Богдану Хмельницкому, а воеводство новогрудское, в качестве наследственного княжество– Богуславу Радивиллу.
Еще несколько дней тому назад под этой ссылкой была интересня статья на тему политики Хмельницкого в 50-тх годах, однако сейчас она не работает.
http://www.history.org.ua/UaRu/1/2_3.pdf
С другого сайта, меньше информации, тем не менее...
Віденський договір приніс тимчасове замирення й на польсько-українському фронті, але з тим більшою енерґією розвинулась дипльоматична діяльність українського уряду, як підготовлення до нових далекосяглих політичних виступів. Насамперед треба було сконсолідувати власні сили, щоб бути готовим на всяку можливість. У жовтні 1656 року відбулася в Чигирині ґенеральна рада або сойм, як його називали сучасники, й тут «усі полковники, осаули й сотники склали собі взаємно проміж себе присягу, що коли хто небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі, як один муж, разом стояти будуть». Якщо серед тодішніх українських політиків були щирі прихильники союзу з Москвою, то заключення нею, понад головами українців, перемиря з Польщею з перспективою дальших торгів за українські землі, мусіло ґрунтовно захитати їх віру в користь союзу з Москвою, й це розвязувало гетьманові до певної міри руки.
Головною метою Хмельницького тепер, як каже Липинський, було: унезалежнити себе від аґресивної політики Москви; відібрати від Річи-Посполитої ті західньо-українські землі, що ще не ввійшли в склад української держави; зробити нешкідливим для України татарський Крим і, нарешті, здобути міжнародне признання для своїх династичних замірів, які полягали в тім, щоб скріпити військовий титул гетьманський суверенним титулом княжим і забезпечити спадковість верховної влади в новій українській державі. Задля здійснення цих плянів гетьман з усією своєю енерґією приступив до утворення коаліції з Швеції, Семигороду, Бранденбурґу, України, Молдавії, Волощини й Литви. Ця коаліція була звернута з одного боку проти Москви, а з другого проти Польщі й Криму. «Відтягнути момент рішучої оружної розправи з Москвою можливо до часу закінчення боротьби з Польщею й добитися невтралітету Туреччини», — таке було, на думку Липинського, завдання української політики й дипльоматії в цій коаліції. Під проводом гетьмана й його канцлера, ґенерального писаря Івана Виговського, виробилася ціла школа талановитих українських дипльоматів, серед яких видатну ролю грали Данило Грек (Олівеберґ), Силуян Мужиловський, Іван Груша, Іван Ковалевський. На початку 1657 року став на дипльоматичну українську службу талановитий і високо-освічений Юрій Немирич.
Ясне поняття про характер і мету коаліції, яку старався створити український гетьман, дають нам політичні трактати, які в тому часі, один за другим, були заключені між окремими членами коаліції. Отже передовсім у вересні 1656 р. заключено «вічний союз» між Семигородом (Трансильванією) й Україною, при чім Україна мала дістати собі від Польщі Галичину і Білу Русь. В грудні того ж року Швеція, Семигород і Бранденбурґ заключили між собою договір про розділ Річи-Посполитої: Швеція мала дістати Поморя, Західню Прусію, Курляндію, Ліфляндію, воєвідство Плоцьке й Мазовецьке та частину Литви; Бранденбурґ — Познань, Каліш і Ленчицю; Семигород забирав Краків і Малопольщу; Литва мала стати самостійною державою в межах Віденського, Трокського й Новогрудського воєвідств. Мав бути заключений трактат і між Швецією та Україною, про що провадилися дуже жваві переговори. В січні 1657 р. шведське посольство привезло до Чигирина вже готовий проєкт договору, але справа розбилась через те, що король шведський у своїх плянах поділу Польщі претендував і на західньо-українські землі, яких гетьман не хотів відступити. Годі в червні прибуло друге посольство, везучи з собою згоду Карла-Ґустава на відступлення Україні всіх «руських земель» Річи-Посполитої й південної Білорусі по Смоленськ.
Але поки йшли переговори з шведами, Україна й Семигород уже розпочали війну з Польщею. В січні 1657 року князь Юрій II Ракочій зосередив своє військо, яке складалося з мадярів та волохів, біля Марамароша (було того війська коло 30 тисяч), перейшов серед зими Карпати й почав окуповувати Галичину. Хмельницький із свого боку вислав 20-тисячний корпус під проводом полковника Антона Ждановича, додавши йому в дорадники ґенерального суддю Івана Креховецького, родом шляхтича з Галичини, одного з найкращих своїх співробітників. Корпус Ждановича складався з трьох реєстрових полків та з охотників, які добровільно зголосилися йти в похід. Жданович перейшов Галичину до Перемишля, сполучився тут із Ракочієм, і союзники рушили далі. Взяли Ланцут, розбили під Замостям коронного гетьмана Потоцького (окупували Краків), Берестя (нарешті Варшаву). Вкупі з військами Ракочія й Ждановича оперували також і шведи. Жданович, занявши Берестя, ввійшов у порозуміння з шляхтою Пинського повіту, цієї стародавньої української землі, яка за княжих часів носила назву Турово-Пинської области. Шляхта звернулася до гетьмана з заявою, що вона з цілим своїм повітом добровільно прилучається «на вічні часи» до української держави. Цю заяву підписали однаково як православні, так і римо-католики. І гетьман видав їй «асекурацію», приймаючи її в підданство й забезпечуючи права й вольності, а особливо свободу римо-католицької реліґії. Слідом за тим звернулася до українського гетьмана шляхта Волині з просьбою, щоб він узяв її під свій протекторат. Це саме почали робити й маґнати, як ось князь Степан Четвертинський. Історики (Липинський і Грушевський) справедливо підкреслюють, що це був кульмінаційний момент престижу Богдана Хмельницького й створеної ним української козацької держави. Старіючися й щораз більше нездужаючи, Хмельницький думав про забезпечення собі наступника. В половині квітня 1657 року в Чигирині зібралася ґенеральна рада старшин, яка вибрала гетьманом молодого сина Богданового Юрія. Певна річ, це було зроблено на бажання самого батька, бо в претендентах до булави не було недостачі старих співробітників Хмельницького.
Настоящие любители ХVII века в Польше не пощадили Гоффмана и самого фильма. Примерчик.
http://www.husaria.jest.pl/zoltewody.html
Если владеете польским яызком можете почитать почему автор этой статьи упрекает режиссеря в представлении гусарии во время сражении при Желтых Водах. Что касается казацких знамен, кажется что, особенных перегибов не было, о казацких хоругвиях вы можете почитать здесь и узнате, почему многие знамена были такими "гламурными".
http://www.hrono.ru/heraldicum/flagi/ukraine/cosaccos.htm
Насчет казаких знамен и казацко-шведских взаимоотношений во второй половине 17 в. Наткнулся случайно на ссылку
http://www.eduskrypt.pl/konserwatorzy_z_krakowa_ratuja_xviiw_choragiew_hetmanska_z_ukrainy-info-9592.html ://http://www.eduskrypt.pl/konserwator...info-9592.html
Польские консерваторы из Кракова спасают знамя гетмана Самойловича сделанное в Кремле в 80-тх 17 в. Это будет экспонат на выставке в Киеве осенью 2008. "Украина - Швеция: на пересечении судеб истории XVII-XVIII в.".
Может узнаем какие-нибудь новые факты о том как Каролюс и Хмель намеревались подавить ляхов и москалей.
